ОЛЕКСАНДР ГРІН  

Олександр Грін

Олекса́ндр Степа́нович Грине́вський

 (18801932)

Казка-феєрія

“Пурпурові вітрила”

 Життя людині дається лише раз, і варто його прожити достойно, не схиляючись під ударами долі. Але не завжди так буває. Тому тільки самовіддана, сильна духом особистість може перемогти життєві негаразди, тобто людина з високою мрією, що прагне здійснити її. Для справжніх мрійників немає перешкод, які б вони не подолали. Яскравим прикладом цього є герої повісті–феєрії «Пурпурові вітрила» О.Гріна.

Вивчення повісті – феєрії  « Пурпурові вітрила» навчить  нас бачити у буденному таємниче, відчувати добро і прагнути його, бути  сильним духом та перемагати життєві негаразди, мати високу мрію і вірити, що мрії здійснюються.

 

 Знайомство з біографією  письменника

“До кінця днів моїх я хотів би блукати світлими країнами моєї уяви”, - говорив російський письменник Олександр Грін. Вже в дитячі та юнацькі роки задзвеніла в ньому струна романтики, захопила спрага пригод і мандрів. Майбутній письменник рано захопився читанням. Його цікавили розповіді про подорожі, мореплавців, мисливців. Особливо любив він твори Едгара По, Олександра Дюма, Даніеля Дефо, Жуля Верна, Роберта Стівенсона.

 Можливо, саме тим можна пояснити втечу 16-літнього юнака з маленького містечка В’ятка в Одесу. Марячи морем і вітрилами, далекими землями і кораблями, він вирішив стати моряком. Проте тільки двічі йому поталанило: його взяли матросом на рейс до Батумі, і ще раз він побував у Єгипті. Повернувшись в Одесу, Грін зрозумів, що з кар’єрою моряка йому не пощастило. 

 Перш ніж стати письменником, Грін перепробував різноманітні професії: вантажника і робітника на пекарні, землекопа і рибалки, різноробочого в залізничному депо і лісоруба, плотогона і золотошукача. І хоча його переслідував голод, злидні, хвороби, все ж романтика мандрів не покидала Олександра Гріна. Письменник писав про екзотичні країни в південних морях, про залиті сонцем міста, про людей з незвичними іменами.

Вся творчість Олександра Гріна була присвячена оспівуванню мрії, прославленню людей, які вміють мріяти і добиватися втілення своїх найзаповітніших мрій. Такою була звичайна дівчина Ассоль з прекрасного міста Лісса, яка діждалася приходу корабля з пурпуровими вітрилами. Письменник запевняв навіть, що такий корабель рано чи пізно приходить до кожного, хто вміє мріяти, хто вірить, що мрії не можуть не збутися.

 

 Історія створення повісті «Пурпурові вітрила»

 Повість «Пурпурові вітрила» була написана О. Гріном у 1921 році, коли ще не скінчилась громадянська війна, а голод господарював у містах і селах. Цей твір з фантастично-казковим сюжетом і щасливим кінцем став візитною карткою, емблемою усіх мрійників і романтиків. Казковості твору надає постать чарівника Егля. Свою казкову історію О. Грін назвав феєрією. «Пурпурові вітрила» - це яскрава оповідь про досяжне щастя, на яке заслуговують Ассоль і Грей.

 

Словникова робота.

   Казка – один із основних жанрів усної народної творчості, розповідний твір про вигадані, фантастичні події, які сприймаються і переживаються як реальні.

  Фантастика – різновид художньої літератури, який зображує нереальні події та явища, створені фантазією автора.

   Феєрія – театральна або циркова вистава з фантастично – казковим сюжетом, з широким використанням сценічних ефектів і трюків.

 

Анкета повісті О.Гріна «Пурпурові вітрила»

1.      Автор, назва, рік написання: О.Грін «Пурпурові вітрила»,  1921 р.

2.      Тлумачення назви: Щоб парусне судно прийшло в рух, його паруса повинен наповнити вітер. А життя людини повинно бути сповнене  глибоким змістом, тоді воно має сенс. Якщо життя безрадісне, його змістом стає мрія. Мрія може так і залишитися красивою, нездійсненною казкою. Але може і здійснитися.

3.      Жанр: повість-феєрія

4.      Особливості жанру: 

 У творі є елементи казки, проте кожен сюжетний поворот автор пояснює цілком реальними збігами обставин. У творі поєднуються ознаки феєрії і повісті, що дає підстави назвати його повістю-феєрією.

5.      Дія повісті відбувається у маленькому селищі Каперна на березі моря

6.      Головні герої:  

Ассоль – донька матроса, як героїня чарівних казок вірить  у чудеса, порівнюється з ластівкою.

Грей – благородний і сильний герой, виходець із заможної родини, вірний своїм мріям і меті, порівнюється із польотом чайки.

 Лонгрен – батько Ассоль, матрос, не любив людей.

Меннерс – власник крамниці, винуватець загибелі матері Ассоль.

Егль – казкар, найголовніший чарівник, який розповів Ассоль  казку про білий корабель і пурпурові вітрила та  про хороброго вродливого принца, який забере її, щоб жити в рожевій долині.

7.      Композиція:  повість складається із 4 розділів:

1 – Лонгрен, Ассоль та жителі містечка;

2 – казка, яку розповів Егль;

3 – Артур Грей;

4 – зустріч та таємниця пурпурових вітрил.

 8.      Сюжет твору. 

У повісті простий та чарівний сюжет: дівчинка Асоль втратила маму у віці лише восьми місяців, після чого жила разом з батьком-моряком. Залишивши професію, батькові довелося виготовляти іграшки, аби заробити на життя собі та своїй маленькій донечці. Одного разу, під час прогулянки у лісі, Асоль зустріла старого чоловіка, якого звали Егль. Він розповів дівчинці, що коли вона виросте, за нею припливе юнак на кораблі з пурпуровими вітрилами. Асоль повірила цій розповіді та стала чекати на свого принца. І ось, одного дня її мрія здійснилася… 

 9.      Елементи сюжету:  

експозиція – розповідь  про дитинство Ассоль та Грея; 

зав’язка – пророкування, мрія, яку подарував Ассоль Егль;

 кульмінація – Артур Грей готує пурпурові вітрила для «Секрета»; 

розв’язка  - білий корабель з пурпуровими вітрилами у бухті містечка.

Експозиція

Зав’язка

Кульмінація

Розв’язка


Розповідь про дитинство Ассоль та Грея


Пророкування, мрія, яку подарував Ассоль Егль


Грей готує пурпурові вітрила для “Секрета”


Корабель з пурпуровими вітрилами у бухті містечка

10.  Тема твору:  тяжкий  шлях людини до здійснення своєї мрії

11.  Проблематика повісті:  у повісті порушуються проблеми кохання, доброти, відданості й вірності, заздрості, лицемірства, зіткнення мрії з брутальною дійсністю.

12.  Символи повісті

Пурпурові вітрила – символ мрії, яка стала реальністю;

пурпуровий колір – колір радості і краси, якої не вистачало у Каперні.

білий парусник під пурпуровими вітрилами – символ кохання та нового життя для Ассоль

море – символ бурхливої долі й водночас символ свободи, волі, природної гармонії.

Каперна  - символ людського зла, жорстокості, заздрощів, лицемірства, ницості.

зоря – символ пробудження душі, кохання; сонячне світло – символ просвітлення душі, ідеалу, кохання;

сонячне світло - символ просвітлення душі 

13.    Словничок повісті

Бриг – двощоглове вітрильне судно

Норд – північний вітер

Шкот – снасть для керування вітрилами

Бушприт – нахилена вперед щогла на носовій частині судна

Навігація – розділ науки про судноводіння, що вивчає вибір найвигіднішого шляху і проведення ним судна

14.Поєднання реального і фантастичного у творі

 письменник утілив у творі думку про пошуки ідеального світу, де живуть сильні й красиві герої, здатні боротися за свою мрію й знаходити рідних по духу людей.


 Читаємо твір.

  

ПУРПУРОВІ ВІТРИЛА

 Феєрія

 (Уривки)

Підручник, стор. 161-187

 

 І. Провість

 Повернувшись із плавання, моряк Лонгрен дізнався, що його дружина Мері померла, залишивши на сусідку маленьку доньку Ассоль. Змушений піклуватися про дитину, чоловік покинув морську справу й почав заробляти на життя виготовленням іграшкових кораблів. Земляки не надто любили Лонгрена через відлюдькуватість, а невдовзі ставлення до нього стало ще гіршим. У селищі  Каперна заговорили про те, що Лонгрен бачив, як тоне трактирник Меннерс, і не допоміг, вважаючи його винним у смерті своєї дружини. Ненависть до Лонгрена поширилася й на маленьку Ассоль...

 (...) Дівчинка зростала без подруг. Зо два-три десятки її однолітків, які жили в Каперні, просоченій, як губка водою, грубим родинним началом, за основу якого правив непохитний авторитет матері й батька,  перейнятливі, як усі діти у світі, назавжди викреслили маленьку Ассоль із царини свого заступництва й уваги. Відбулося це, зрозуміло, поступово, завдяки напучуванню й окрикам дорослих набуло характеру страшної заборони, а потім, посилене пересудами... перетворилося в дитячих головах на страх до матроської домівки. (...)

 Граючись, діти гнали Ассоль, щойно дівчинка наближалася до них, обкидали болотом і дражнили, кидаючи в обличчя, що батько її їв людське м’ясо, а нині фальшує гроші. Наївні її спроби з кимось потова ришувати раз по раз закінчувалися гірким плачем, синцями, саднами й іншими виявами громадської думки; врешті-решт дівчинка вже не ображалася... однак часом запитувала батька:

 — Скажи, чому нас не люблять?

 — Е, Ассоль, — говорив Лонгрен, — хіба вони вміють любити? Любити треба вміти, а на це вони якраз і не здатні.

 — Як це — вміти?

 — А ось так!

 Він брав дівчинку на руки й міцно цілував сумні очі, що мружилися від ніжного задоволення.

 Найчастіше Ассоль розважалася, залізаючи вечорами або у свято до батька на коліна, коли старий, відставивши банки з клейстером, інструменти й відклавши незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха,  відпочити, із люлькою в зубах, — і, крутячись у дбайливому кільці батьківської руки, чіпала різні частини іграшок, розпитуючи про їхнє призначення. Так починалася своєрідна фантастична лекція про життя й людей — лекція, у якій, з огляду на колишній спосіб життя Лонгрена, випадковості, випадок назагал, — дивовижні, неймовірні й незвичайні

 події посідали чільне місце. (...)

 «Ну ж бо, кажи ще», — просила Ассоль, коли Лонгрен, замислившись,  замовкав, і засинала в нього на грудях з головою, повною чудесних снів. (...)

 Усю домашню роботу Лонгрен робив сам: рубав дрова, носив воду, розпалював грубу, готував, прав, прасував білизну й, окрім усього цього, устигав працювати задля грошей. Коли Ассоль виповнилося вісім років, батько навчив її читати й писати. Тепер іноді він брав дівча із собою в місто, а з часом при нагоді міг послати одну, якщо треба було забрати гроші в крамниці чи занести товар. Це траплялося не часто, хоча Лісс лежав усього за чотири версти від Каперни, але дорога до нього йшла лісом, а в лісі багато чого може налякати дітей, окрім фізичної небез­

 пеки (її, щоправда, важко зустріти так близько біля міста, проте на оці мати таки не завадить). Тим-то лише в гарні дні, уранці, коли хаща обабіч дороги повнилася сонячною зливою, квітами й тишею, так що вразливості Ассоль не загрожували фантоми уяви, Лонгрен відпускав доньку до міста.

 Якось, посеред такої подорожі до міста, дівчинка присіла край дороги, щоб з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніданок. Помалу жуючи, перебирала вона іграшки; дві-три з них мала бачила вперше:  їх Лонгрен змайстрував уночі. Одна така новинка являла собою крихітну гоночну яхту; біле суденце розпустило червоні вітрила, зроблені   з окрайків шовку, що ним Лонгрен обклеював пароплавні каюти, якими судилося милуватися багатому покупцеві. Тут, певно, зробивши яхту, він не знайшов на вітрила нічого кращого за клапті червоного шовку.

 В Ассоль аж очі розгорілися. Полум’яна весела барва так яскраво палахкотіла в її руці, ніби вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, з перекинутим через нього жердяним містком; струмок праворуч і ліворуч ішов у ліс. «Якщо я спущу її на воду трохи поплавати, — мір­ кувала Ассоль, — вона ж не промокне, а потім я її витру». Зайшовши в ліс за місток, за водою, дівчинка обережно спустила в струмок біля самого берега чарівне судно; за мить у прозорій воді зайнявся червоний відбиток од вітрил: прошивши тканину, полохке світло забарвило 

 в рожеве білі камінці на дні. (...)

 Течія підхопила суденце й стрімко понесла в глиб лісу. Марно намагаючись піймати іграшку, Ассоль бігла вздовж струмка, доки не побачила незнайомця, що витягнув її яхту з води.  Зрештою, перед нею був не хто інший, як Егль, — мандрівник, який ходив пішки, знаний збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері пасмами випадали з-під його бриля; у сірій блузі, засунутій у сині штани, і високих чоботах він був схожий на мисливця; однак білий комірець, краватка, пояс, де сріблилося повно блях, тростина й сумка з новеньким нікелевим замочком виказували в ньому городянина. Його обличчя, коли можна назвати обличчям ніс, губи й очі, що визирали з буйної променистої бороди й пишних, напрочуд рогачкуватих вусів, здавалося б мляво-прозорим, якби не очі, сірі, як пісок, і блискучі, мов чиста сталь, з поглядом сміливим і сильним.

 — Тепер віддай мені, — боязко озвалося дівча. — Ти вже погрався. А як ти її впіймав?

 Егль підняв голову і випустив  з рук яхту, — так раптово пролунав схвильований голосок Ассоль.

 Старий із хвилину розглядав її  усміхаючись... Не раз прана ситцева сукня ледь прикривала до колін худенькі, засмаглі ноги дівчинки. Її темне густе волосся, сховане в мереживну косинку, збилося, падаючи на плечі. Кожна риса Ассоль була виразно легка й чиста, мов ластівчин політ. Темні, з відтінком важкого питання очі здавалися трохи старшими за обличчя; його неправильний м’який овал ушляхетнювала та чарівна засмага, що нею зазвичай вирізняється біла здорова шкіра. Напіврозкритий ротик виблискував лагідною усмішкою.

 — Клянуся Гріммами, Езопом і Андерсеном, — сказав Егль, позираючи то на дівчинку, то на яхту. — Це щось особливе. Слухай-но ти, рослино! Твоя штуковина?

 — Та уже ж моя...

 — В акурат біля моїх ніг. Якби не кораблетроща, то я, береговий пірат, не вручив би тобі цей приз. Залишену екіпажем яхту викинув на пісок тривершковий вал — між моєю лівою п’ятою й кінцем ціпка. — Він стукнув палицею. — Як тебе звуть, мацюпко?

 — Ассоль, — сказала дівчинка, ховаючи до кошика іграшку, що її подав Егль.

 — Гаразд, — вів далі незрозумілу мову старий, не зводячи очей, у глибині яких поблискувала усмішка доброго гумору. — Власне, твоє  ім’я мені було ні до чого. Добре, що воно таке дивне, таке однотонно музичне, наче посвист стріли або дудніння морської черепашки: що б я робив, якби ти мала одне з тих благозвучних, але нестерпно звичних імен, далеких од Прекрасного Невідомого? Тим більше я не хочу знати, хто ти, хто твої батьки і як ти живеш. Навіщо псувати зачарування? Сидячи на цій брилі, я переймався порівняльним вивченням фінських і японських сюжетів... аж раптом струмок виплеснув цю яхту, а потім з’явилася ти... Така, як є. Я, любонько, поет у душі — хоч сам ніколи й не віршував. Що в тебе в кошику?

 — Човники, — сказала Ассоль, розмахуючи кошиком, — потім пароплав і ще три таких будиночки з прапорами. У них живуть солдати.

 — Чудово. Тебе послали продати. Дорогою ти вирішила погратися. Пустила яхту поплавати, а та втекла — еге ж?

 — Ти що, бачив? — із сумнівом запитала Ассоль, намагаючись згадати, чи не розповіла вона це сама. — Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав?

 — Я це знав.

 — Звідки?

 — Бо я — найголовніший чарівник.

 Ассоль зніяковіла: її напруга при цих словах Егля перейшла межу переляку. (...)

 — Тобі не треба боятися мене, — серйозно сказав він. — Навпаки, мені хочеться поговорити з тобою відверто.

 Тільки тут він усвідомив, що в дівочому обличчі справило на нього найбільше враження. «Мимовільне очікування прекрасного, блаженної  долі, — вирішив він. — Ет, чом я не народився письменником? Який чудовий сюжет».

 — Ану ж бо, — правив Егль далі, намагаючись закруглити оригінальне становище (схильність до міфотворчості — наслідок повсякчасної роботи — була сильніша за побоювання кинути в невідомий ґрунт насіння великої мрії), — ану ж, Ассоль, слухай мене уважно. Був я в тому селі — звідки ти, мабуть, ідеш, словом, у Каперні. Я люблю казки й пісні, і просидів я в селі тому цілий день, сподіваючись почути що-небудь ніким не чуте. Але у вас не розповідають казок. У вас не спі­вають пісень. А якщо розповідають і співають, то, знаєш, ці історії про хитрих селян і солдатів, знов і знову вихваляючи шахрайство, ці брудні... коротенькі чотиривірші з жахливим мотивом... Стоп, я заплутався. Почну спочатку. Подумавши, він продовжував так:

 — Не знаю, скільки мине років, — тільки в Каперні розцвіте одна казка, і пам’ятатимуть її довго. Ти вже виростеш, Ассоль. Якось уранці ген-ген у морі під сонцем блисне пурпурове вітрило. Сяюча махина пурпурових вітрил білого корабля рушить, розтинаючи хвилі, просто до тебе. Тихо плистиме цей чудесний корабель, без криків і пострілів; на березі збереться повно народу... і ти стоятимеш там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки прекрасної музики; чепурний, у килимах, у золоті й квітах, відпливе від нього стрімкий човен. «Навіщо ви при­

 їхали? Кого ви шукаєте?» — спитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго гарного принца; він стоятиме й простягатиме до тебе руки. «Добридень тобі, Ассоль! — скаже він. — Геть далеко звідси я побачив тебе уві сні й приїхав, щоб відвезти тебе назавжди у своє царство. Там ти житимеш зі мною в рожевій глибокій долині. У тебе буде все, чого запрагне твоя душа; житимемо з тобою ми так дружно й весело, що ти ніколи не знатимеш сліз і суму». Він посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти вирушиш назавжди в блискучу країну, де сходить сонце і де зірки спустяться з неба, щоб привітати тебе з прибуттям.

 — Це все мені? — тихо запитала дівчинка. Її серйозні очі, повесе лівши, зайнялися довірою. Небезпечний чарівник, зрозуміло, так би не сказав; вона підійшла ближче. — А що коли він уже приплив... той корабель?

 — Не так швидко, — заперечив Егль, — спочатку, як я сказав, ти виростеш. Потім... Що казати? Це буде, і крапка. Що б ти тоді зробила?

 — Я?

 Вона глянула в кошик, але, певно, не знайшла там нічого, щоб б могло правити за істотну винагороду.

 — Я б його любила, — кинула вона, і не надто твердо додала: — Якщо він не б’ється.

 — Ні, не битиметься, — сказав чарівник, таємниче підморгнувши, — це точно, я тобі обіцяю... (...)

 Повернувшись, Ассоль розповіла батькові про свою пригоду. Старий моряк не хотів засмучувати доньку, тож підтвердив, що чоловік, якого вона зустріла, — чарівник і його пророцтво про  прекрасного принца обов'язково здійсниться. Цю розмову випадково підслухав злидар. Він і пустив поголос, ніби Лонгрен задурює голову доньці. Відтоді в Каперні почали насміхатися над мрією Ассоль...

 II. Грей

 Якщо Цезареві здавалося, що краще бути першим у селі, ніж другим у Римі, то Артур Грей міг не заздрити Цезареві в його мудрому бажанні. Він народився капітаном, хотів бути ним і став ним.

 Величезний будинок, у якому з’явився на світ Грей, був похмурий усередині й вражав своєю величчю зовні. (...) Батько й мати Грея були гордовитими бранцями свого становища, багатства й законів... суспільства... Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, не вартує особливої уваги, інша частина — уявне продовження галереї — починалася з маленького Грея, приреченого прожити життя й умерти так, щоб його портрет можна було повісити на стіні і це не вийшло на шкоду родовій честі. А проте трапилася невелика помилка: Артур Грей народився з живою душею, що їй не надто кортіло продовжувати фамільну лінію.

 Ця жвавість, ця довершена перекрученість хлопчика раптом вималювалася на восьмому році його життя; тип лицаря примхливих вражень, шукача й чудотворця, тобто людини, яка із сили-силенної життєвих ролей узяла найнебезпечнішу й найзворушливішу — роль провидіння, визначився в Греї ще тоді, коли, приставивши до стіни стільця, хлопчина дістав картину, на якій було зображене розп’яття, і вийняв цвяхи із закривавлених рук Христа, інакше кажучи, просто взяв і замазав їх блакитною фарбою, поцупленою в маляра. Йому здавалося, що в такому вигляді картина сприймається краще. Перейнявшись цією неповторною справою, він уже почав був замальовувати й ноги розіп’ятого, аж тут його піймав на шкоді батько. Старий зняв хлопчика зі стільця за вуха й запитав:

 — Ти навіщо зіпсував картину?

 — Нічого не зіпсував.

 — Це робота знаменитого художника.

 — Мені однаково, — сказав Грей. — Я не можу допустити, щоб на моїх очах з рук стирчали цвяхи й текла кров. Мені це не подобається.

 У відповіді сина Ліонель Грей, сховавши під вусами усмішку, впізнав себе й вирішив хлопця не карати. Грей безперестанку вивчав замок, роблячи приголомшливі відкриття. Так, десь на горищі хлопець відкопав сталевий лицарський мотлох, книги в палітурках із заліза й шкіри, спорохнілий одяг і полчища голубів. У льоху, де зберігалося вино, його допитливий розум відкрив лафіт, мадеру, херес. (...)

 Якось слуга Польдішок розповів хлопчикові про старе вино, що зберігалося в діжках із написом «Мене вип’є Грей, коли буде в раю». За його словами, дід Артура, якому закортіло скуштувати того вина, раптово помер від серцевого нападу... Відтоді ніхто в замку не наважувався поласувати сумнозвісним напоєм, тож бочки глибоко закопали в землю й присипали попелом з виноград­ного листя. Однак юного Артура ця оповідка не злякала.

 — Я вип’ю його, — сказав якось Грей і тупнув ногою.

 — Оце відчайдух! — зауважив Польдішок. — Невже вип’єш його в раю?

 — Звісно. Ось рай!.. Він у мене, бачиш? — Грей тихо засміявся, розкривши свою маленьку руку. На ніжну, проте з чіткими обрисами долоню впало сонячне проміння, і хлопчик стис пальці в кулак. — Ось він, тут!.. То є, то знову нема...

 Говорячи це, він то розкривав, то стискав руку й нарешті, задоволений своїм жартом, вибіг поперед Польдішока й кинувся похмурими сходами в коридор нижнього поверху.

 На кухню заходити Греєві суворо заборонялося, проте, відкривши одного разу цей дивний, сповнений вогню світ пари, кіптяви, шипіння, клекотання киплячих рідин, стукоту ножів і смачних запахів, хлопчик учащав до величезного приміщення. (...)

 У кухні Греєві було трохи лячно: йому здавалося, що тут хазяйнують темні сили, влада яких править за головну пружину в житті замку; окрики звучали як команди й заклинання; рухи працівників, завдяки давнім навичкам, набули тієї виразної, скупої точності, яка видається натхненням. Зросту Греєві ще бракувало, щоб зазирнути в найбільшу каструлю, що клекотіла, мов Везувій, однак хлопець відчував до неї особливу повагу; він з трепетом дивився, як її перевертають дві служ­ниці... Якось рідини виплеснулося стільки, що служниця поряд ошпарила руку. Шкіра миттєво почервоніла, за мить навіть нігті пашіли від припливу крові, і Бетсі (так звали служницю), плачучи, натирала олією свої опіки. Сльози невпинно котилися її круглим переляканим обличчям.

 Грей завмер. Тимчасом як інші жінки бігали біля Бетсі, він пережив відчуття гострого чужого страждання, що його не міг відчути сам.

 — Тобі дуже боляче, еге ж? — запитав хлопчина.

 — Спробуй, і сам знатимеш, — відповіла Бетсі, накриваючи руку фартухом.

 Насупившись, парубійко видерся на табурет, зачерпнув довгою ложкою гарячої рідини (сказати до речі, це був суп з бараниною) і хлюпнув собі на зап’ясток. Враження було нівроку, але слабість від сильного болю змусила його похитнутися.  Блідий, як стіна, Грей підійшов до Бетсі, застромивши обпечену руку в кишеню штанців.

 — Мені здається, що тобі дуже боляче, — сказав він, анічичирк про свій експеримент. — Ходімо, Бетсі, до лікаря. Мерщій!

 Він уперто тяг її за спідницю, а тим часом прихильники домашніх засобів навперебій пропонували служниці рятівні рецепти. Проте дівчина, помітно страждаючи, пішла з Греєм. Лікар пом’якшив біль, наклавши перев’язку. Лише після того як Бетсі пішла, хлопчик показав свою руку. Цей незначний епізод зробив двадцятилітню Бетсі й десятилітнього Грея справжніми друзями... Одного разу хлопець довідався, що Бетсі не може вийти заміж за конюха Джима, бо вони занадто бідні, щоб завести собі хазяйство. Грей розбив коминковими щипцями свою порцелянову

 скарбничку й витрусив звідти все... Уставши вранці й дочекавшись, поки безпосажна вийде на кухню, він зайшов до її кімнати й, засунувши подарунок у скриню дівчини, прикрив його короткою запискою: «Бетсі, це твоє. Проводир зграї розбійників Робін Гуд». Переполох, викликаний на кухні цією історією, набув таких розмірів, що Греєві довелося зізнатися у своїй витівці. Він, однак, не забрав грошей назад і не хотів більше говорити про це. (...)

 Його мати була однією з тих натур, які життя відливає в готовій формі. Вона жила в напівсні забезпеченості, що завбачає будь-яке бажання пересічної душі, тож їй не залишалося нічого робити, як радитися з кравчинями, лікарем і дворецьким. Але жагуча, майже релігійна прихильність до своєї дивної дитини давала, треба думати, єдиний вихід тим її схильностям... які вже не живуть, але печально блукають, залишаючи волю бездіяльною. (...) Вона дозволяла синові геть усе і прощала все: перебування в кухні, відразу до уроків, неслухняність і численні

 примхи. (...)

 Його батько якийсь час боровся із цим, але поступився — не принципу, а бажанню дружини. Хіба що наказав видалити із замку всіх дітей службовців, побоюючись, що через низьке товариство примхи хлопчика переростуть у схильності, що їх годі буде викорінити. Загалом він був з головою занурений у незліченні родові процеси... Окрім того, державні справи, справи маетностей, диктування мемуарів, виїзди на парадні лови, читання газет і складне листування змушували його заховувати певну внутрішню відстань од родини; сина він бачив так рідко, що інколи забував, скільки йому років.

 Тим-то Грей жив у своєму світі. Хлопчина грався сам-один — здебільшого на замкових задвірках, які за старих часів мали бойове значення.

 На цих широких пустирищах, із рештками високих ровів, із зарослими мохом кам’яними склепами, було повно бур’яну, кропиви, реп’яха, терну й скромно-барвистих диких квітів. Малий снував тут годинами, досліджуючи кротячі нори, борючись із бур’яном, підстерігаючи метеликів і будуючи з усіляких уламків цегли фортеці, що їх він закидав дрюччям і кругляком.

 Греєві вже повернуло на дванадцяту весну, коли всі натяки його душі, усі розрізнені риси духу й відтінки таємних поривів з’єдналися в одному сильному моменті, а відтак, виявлені очевидно, перетворилися на нездоланне бажання. Досі він начебто знаходив лише окремі частини свого саду — просвіт, тінь, квітка, дрімучий і пишний стовбур — у тьмі-тьмущій садів інших, і раптом побачив їх ясно, усе — у прекрасній, вражаючій гармонії.

 Трапилося це в бібліотеці. (...)  Обернувшись до виходу, Грей уздрів над дверима величезну картину, яка відразу змістом своїм наповнила задушливе заціпеніння бібліотеки.

 Корабель злітав на гребені морського валу. Струмені піни стікали його схилом. Він був зображений в останню мить зльоту. Корабель плив просто на глядача... Гребінь валу, розпанаханий корабельним кілем, нагадував крила гігантського птаха. Піна злітала в повітря. Вітрила... повні шаленої сили шторму, всією громадою валилися назад, аби, перейшовши вал, розгорнутися, а потім... мчати судно до нових лавин. Розірвані хмари низько тріпотіли над океаном. Тьмяне світло приречено боролося з нічною пітьмою... Але передусім впадала в око в цій картині фігура людини, що стояла спиною до глядача. Вона виражала все становище, навіть характер моменту. Поза людини (чоловік розставив ноги, змахнувши руками) нічого, власне, не говорила про те, що вона робить, але мимоволі відчувалася крайня напруженість уваги, зверненої до чогось на палубі, невидимій глядачеві. Вітер смикав його каптан; біла коса й чорна шпага витягнуто поривалися в повітря; пишнота костюма виказувала в ньому капітана, танцювальне положення тіла — змах валу; без капелюха, чоловік, імовірно, надто зосередився на небезпечній миті й кричав — але що? (...)

 Не думки, але тіні цих думок виросли в душі Грея, поки він розглядав картину. Раптом здалося йому, що ліворуч підійшов, ставши поруч, невидимий незнайомець; варто було повернути голову, як химерне відчуття зникло б без сліду. Грей знав це. Але він не згасив уяву, а прислухався.

 Беззвучний голос вигукнув кілька уривчастих фраз, незрозумілих, на кшталт малайської мови; пролунав шум, так, наче каміння довго падало у провалля; луна й похмурий вітер наповнили бібліотеку. Усе це Грей чув усередині себе. Хлопець озирнувся: миттєво постала тиша розсіяла звучну павутину фантазії; зв’язок з бурею зник.

 Грей кілька разів приходив дивитися цю картину. Вона стала для " т ""О тим потрібним словом у бесіді душі з життям, без якого важко зрозуміти себе. У маленькому хлопчику поступово влягалося величезне море. Він зжився з ним, шпортаючись у бібліотеці, вишукуючи й жадібно читаючи ті твори, за золотими дверима яких відкривалося синє сяйво океану. (...)

 У цьому світі, звісно, над усім здіймалася постать капітана. Він був долею, душею й розумом корабля. Його характер визначав дозвілля й роботу команди. Членів команди капітан добирав сам особисто, тож вона значною мірою відбивала його схильності. Капітан знав звички й сімейні справи кожної людини. В очах підлеглих він володів магічними знаннями, що давали йому змогу впевнено діставатися з того ж таки Лісабона до Шанхая, торуючи путь неозорими просторами. Він одбивав бурю, кидаючи проти неї систему складних зусиль, убиваючи паніку короткими наказами; плавав і зупинявся де хотів; провадив від плиття й завантаження, ремонт і відпочинок; більшу й розумнішу владу в живій справі, сповненій безперервного руху, годі було уявити. (...)

 Таке уявлення про капітана, такий образ і така істинна дійсність його становища посіли... чільне місце в блискучій свідомості Грея.

 Жодна професія, крім цієї, не могла б так вдало сплавити в одне ціле всі скарби життя, зберігши в цілості найтонший візерунок кожного окремого щастя. Небезпека, ризик, влада природи, світло далекої країни, чудесна невідомість, миготливе кохання, що квітне побаченням і розлукою; захопливе кипіння зустрічей, облич, подій; неймовірне розмаїття життя, тимчасом як високо в небі — то Південний Хрест, то Віз, і всі материки — у зірких очах, хоча твоя каюта наповнена батьківщиною, яка ніколи не покине, з її книжками, картинами, листами й сухими квітами, що оповиті шовковистим кучериком, у замшевій ладанці на міцних грудях. Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Грей тишком-нишком залишив домівку й увійшов у золоту браму моря. Невдовзі з порту Дубельт рушила до Марселя шхуна «Ансельм» із юнгою з маленькими руками й зовнішністю переодягненої дівчинки. Юнгою цим був Грей, власник шикарного саквояжа, тонких, як рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни, на якій було вигаптовано корону.

 За рік, поки «Ансельм» відвідував Францію, Америку й Іспанію, Грей спустив частину свого майна на тістечка, віддаючи цим данину минулому, а іншу частину — розраховану для сьогодення й май­бутнє — програв у карти. Він хотів бути «диявольським» моряком... Потроху він втратив усе, крім головного — своєї дивної летючої душі; Грей позбувся слабкості, перетворившись на широкоплечого жилавого чоловіка, блідість замінив на темну засмагу, вишукану безтурбот­ність рухів віддав за впевнену влучність невтомної руки, а в його задумливих очах відбився блиск, як у людини, яка споглядає вогонь. І його мова, втративши нерівномірну, гордовито соромливу плинність, стала короткою й точною, мов удар чайки у струмінь за трепетним риб’ячим сріблом.

 Капітан «Ансельма» мав добру вдачу, проте він був суворим моряком і взяв хлопчика з якоїсь зловтіхи. У відчайдушному бажанні Грея він бачив лише примху й заздалегідь тріумфував, уявляючи, як місяців за два Грей, намагаючись не дивитись йому у вічі, скаже: «Капітане Гоп, я зідрав усі лікті, деручись по снастях; у мене болять боки й спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги трусяться. (...) Я хочу до мами». Вислухавши подумки таку заяву, капітан Гоп склав у голові таку-от промову:

 «Ідіть собі будь-куди, мій жовторотику. Якщо до ваших тендітних крилець пристала смола, можете відмити її вдома одеколоном “Роза-мімоза”». Цей вигаданий Гопом одеколон тішив капітана понад усе й, закінчивши уявну одповідь, він уголос повторював: «Так. Ідіть до “Рози-мімози”».

 Тим часом поважний діалог спадав на думку капітанові дедалі рідше, бо Грей ішов до мети зі зціпленими зубами й зблідлим обличчям. Він витримував неспокійний труд з рішучою напругою волі, відчуваючи, що йому стає чимраз легше в міру того, як суворий корабель втискається в його організм, а невміння поступається місцем звичці. (...) Уся праця його правила за якісь тортури, що вимагали пильної уваги, але, хай як важко хлопець дихав, насилу розгинаючи спину, посмішка презирства не полишала його обличчя. Він мовчки зносив глузування, знущання й доконечну лайку, аж поки не став... «своїм», але відтоді на будь-яку образу незмінно відповідав боксерським випадом. Одного разу капітан Гоп, побачивши, як його підопічний вправно в’яже на рею вітрило, сказав собі: «Ти переміг, шельмо». Коли Грей зліз на палубу, Гоп викликав його в каюту й, розкривши пошарпану книгу, сказав:

 — Слухай уважно! Кинь курити! Починається обробка цуценяти під капітана.

 І він почав читати, точніше, казати і кричати вичитані з книги давні слова моря. Це була перша наука Грея. Упродовж року він познайомився з навігацією, практикою, кораблебудуванням, морським правом, лоцією та бухгалтерією. Капітан Гоп подавав йому руку й казав: «Ми». (...)

 Спливло небагато часу, і в порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був «Секрет», трищогловий галіот1 на двісті шістдесят тонн, і купив його Грей. Відтак, капітаном і власником корабля, Артур Грей плавав ще три роки, поки доля не привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам’ятав той грудний сміх, сповнений душевної музики, яким зустріли його вдома, і разів зо два на рік навідувався до замку, залишаючи жінці зі сріблястим волоссям нетверду впевненість у тому, що такий великий хлопчик, либонь, дасть раду зі своїми іграшками.

 III. Світання

 Одинадцять днів «Секрет» простояв на рейді біля міста Лісса. Занудьгувавши, Грей разом з матросом Летикою вирушили на берег, щоб розважитися рибалкою. їхній човен причалив неподалік від Каперни. Переночувавши біля вогнища, капітан Грей пішов оглядати місцевість.

 (...) Капітан вийшов на вільне повітря, де лежав строкатий трав’яний килим, і вгледів тут приспану дівчину. Він тихо відхилив рукою гілку й зупинився з відчуттям небезпечної знахідки. Усього за п’ять кроків, скрутившись, підібгавши Галіот — вітрильне судно водообсягом 200— 300 т. одну ніжку и випроставши іншу, лежала головою на затишно підгорнутих руках зморена Ассоль. Її волосся зсунулося в безладі; біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; розхрис­тана спідниця відкривала коліна; вії спали на щоці в тіні випнутої ніжної скроні, напівзатуленої темною прядкою; мізинець правої руки, який був під головою, загинався до потилиці. Грей присів

 навпочіпки, зазираючи дівчині в обличчя знизу... Можливо, за інших обставин Грей помітив би цю дівчину лише очима, але тут він інакше побачив її. Усе зрушилося, усе всміхнулося в ньому. Певна річ, він не знав ні її, ні імені її, ні тим паче чому вона заснула на березі; він був цим вельми потішений. Грей любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно яскравіше; її зміст, не скутий словами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади й думки.

 Тінь листя підкралася ближче до стовбурів, а Грей і далі сидів у тійтаки не надто зручній позі. Усе спало на дівчині; спало темне волосся, спала сукня і збори сукні; навіть трава поблизу її тіла, здавалося, задрімала, перейнявшися співчуттям. Коли враження набуло повноти, Грей увійшов у його теплу підступну хвилю й поплив з нею. Давно вже Летика гукав: «Капітане, де ви?» — але капітан не чув його.

 Коли він урешті підвівся, схильність до незвичайного заскочила його зненацька з рішучістю й натхненням розлютованої жінки. Замислено поступаючись їй, Грей стягнув з пальця старовинну дорогу каблучку, небезпідставно гадаючи, що в такий спосіб, можливо, підказує життю щось істотне, подібне до орфографії. Він обережно настромив каблучку на маленький мізинець, який білів з-під потилиці. Мізинець нетерпляче заворушився й застиг. (...)

 Разом з Летикою Грей зайшов до трактиру, щоб розпитати місцевих жителів про дівчину, яка припала йому до душі. Трактирник Хін Меннерс відразу збагнув, кого має на увазі капітан...

 — Гм! — сказав він, зводячи очі на стелю. — Це, мабуть, чи не Корабельна Ассоль, інших таких нема. їй бракує однієї клепки в голові.

 — Справді? — байдуже сказав Грей, відсьорбуючи довгий ковток. — Як же це сталося?

 — Коли так, то слухайте, будь ласка.

 І Хін розповів Греєві про те, як років сім тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця історія, відтоді як жебрак утвердив її буття в тому-таки трактирі, набула обрисів грубого наклепу, та суть лишилася недоторканною.

 — Відтоді так її й звуть, — мовив Меннерс, — звуть її Корабельна Ассоль.

 Грей мимоволі зиркнув на Летику, який і далі сидів тихо і смиренно, відтак його очі припали до курного шляху, що пролягав біля корчми, і він відчув немовби удар — одночасний удар у серце й у голову. Шляхом дріботіла та самісінька Корабельна Ассоль... Дивовижні риси її обличчя, що нагадували таємницю неперебутньо бентежних, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду.

 Матрос і Меннерс сиділи до вікна спиною, проте, щоб вони часом не обернулися, Грей мав мужність відвести зір на руді Хінові очі. Щойно він стрівся поглядом з Ассоль, як уся млявість Меннерсової оповіді розвіялася. (...)

 Несподівано в розмову втрутився вугляр, який сидів у трактирі.

 — Ти брешеш! — ні з того ні з сього відрубав вугляр. — Брешеш так огидно й ненатурально, що я аж протверезів.

 Не встиг Хін і рота розтулити, як вугляр звернувся до Грея:

 — Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Таке поріддя. Будьте певні, вона так само здорова, як оце ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімдесят чотири рази чи трохи менше. (...)

 Я кажу, що в неї ясна голова. (...) Вона говорить, як велика, хай балачка її і дивна. Прислухаєшся — наче все те саме, що сказали б і ми з вами, а в неї те саме, проте не зовсім так. От, приміром, якось зайшло діло про її ремесло. «Я тобі ось що скажу, — каже вона і тримається за моє плече, наче муха за дзвіницю, — моя робота не нудна, хіба що раз по раз кортить вигадати щось особливе. Хочу, каже, так умудруватися, щоб у мене на дошці сам плавав човен, гребці гребли б насправжки; тоді вони пристають до берега, припинають човна і як годиться, мов живі, сідають на березі підживитися».

 Я, той, зареготав, мені, виходить, смішно зробилося. Я кажу: «Ну, Ассоль, це ж бо таке твоє діло й думки тому в тебе такі, а роздивися круг себе: усі в роботі, наче в бійці». — «Ні, — каже вона, — я знаю, що знаю. Коли рибалка ловить рибу, то певний, що зловить велику рибину, якої ніхто не ловив». — «Ну, а я?» — «А ти? — сміється вона. — Ти, певне, коли насипаєш вугілля в кошик, гадаєш, що він зацвіте». Он яке слово вона сказала! Тієї ж хвилі смикнуло мене, скажу щиро, глянути на порожнього кошика, й так мені ввійшло у вічі, наче з лозинок поповзли бруньки; луснули ці бруньки, приснуло листя по кошику і пропало. Я трішки протверезів навіть! А Хін Меннерс як не брехне, так не дихне — знаю я його! (...)

 Грей вийшов. Відтоді його вже не полишало відчуття неймовірних відкриттів... один з тих душевних завалів, з-під яких виривається, виграючи, вогонь. Дух негайної дії опанував його. Він схаменувся і зібрав докупи думки, тільки-но сів у човна. Сміючись, він підставив руку долонею догори жаркому сонцю, як одного разу вчинив це хлопчаком у льоху для вина; потім відчалив і хутко погріб у бік гавані.

 IV. Напередодні

 Напередодні того дня, коли Грей уперше побачив Ассоль, у її житті відбулися зміни. У Ліссі торговці відмовилися приймати принесений дівчиною товар, бо на нього буцімто не було попиту. Дізнавшись, що єдиний заробіток втрачено, Лонгрен пішов до міста, аби влаштуватися матросом на якийсь корабель. Ассоль залишилася вдома сама. Намагаючись відігнати сумні думки, вона взялася перешивати стару спідницю...

 (...) Поки вона шиє, придивімося до неї пильніше — зазирнімо всередину. У ній дві дівчини, дві Ассоль, що перемішалися в чудовній, прегарній неправильності. Одна була донькою матроса, ремісника, який майстрував іграшки, друга правила за живий вірш, з усіма дивами його суголось і образів, з таємницею сусідства слів, у всій взаємності їхніх тіней і світла, які падали з одного на інше. Вона знала життя в межах, поставлених її досвідові, та понад загальні явища бачила від­ битий зміст іншого штибу. Так, вдивляючись у предмети, ми помічаємо в них щось не лінійне, та враженням — безумовно людське, і — так само, як людське, — різне. Щось на зразок того... бачила вона ще понад видиме. Без цих тихих завоювань усе просто зрозуміле було чуже її душі. Вона вміла й любила читати, але й у книжці читала переважно поміж рядками, як жила. Несвідомо, дякувати своєрідному натхненню, вона робила на кожному кроці величезну кількість ефірно-тонких відкриттів, несказанних та важливих, як чистота й тепло. Іноді — і це тривало не один день — вона навіть перероджувалася; фізичний опір життя провалювався, наче тиша в ударі смичка; й усе, що вона бачила, чим жила, що було довкруги, оберталося мереживом таємниць в образі повсякдення. Не раз, хвилюючись, ішла дівчина вночі на морський берег, де, дочекавшись світанку, цілком серйозно виглядала корабель з Пурпуровими Вітрилами. Ці хвилини вона мала за щастя; нам важко так піти в казку, їй було б не менш тяжко відбігти від її влади й чару.

 Іншим часом, міркуючи про все це, вона щиро дивувалася собі, не вірячи, що вірила; усмішкою прощаючи море й сумно переходячи до дійсності, тепер, зсуваючи оборку, дівчина пригадувала своє життя. Там було чимало нудьги і простоти. Самотність удвох інколи важким каменем лежала їй на серці, та в ній утворилася вже та зморшка внутрішньої полохливості, та страдницька зморшка, з якою не отримати пожвавлення. З неї глузували, кажучи: «У неї тямки немає», «Не при своєму розумі», — вона звикла й до цього болю; дівчина частенько зазнавала образи, після чого їй у грудях щеміло, немов од удару. Як жінку капернські чоловіки обходили  її десятою дорогою, проте багато хто підозрював, хоча дико й невиразно, що їй дано більше, ніж іншим, — тільки іншою мовою. (...)

 Закінчивши шиття, Ассоль пішла спати. Однак сон її був тривожним. На світанку вона прокинулася і, сповнена дивного передчуття, вибігла босоніж на шлях.

 Вона йшла що далі, то хутчіш, аби якнайшвидше лишити за спиною поселення. За Каперною тяглися луки; за луками на схилах берегових пагорбів росли ліщина, тополі й каштани. (...)

 Ассоль увійшла у високу лучну траву, що бризкала росою; тримаючи руку долонею вниз над її волоттям, вона йшла, тішачись струмливому доторку. (...)

 Ассоль говорила з тими, кого розуміла й бачила. «Добридень, хворий», — сказала вона бузковому півникові, що його здірявив хробак. «Треба посидіти вдома», — це стосувалося куща, який застряг посеред стежки і його відтак обшарпало вбранням перехожих. Великий жук чіплявся за дзвіночки, згинаючи рослинку і щоразу падаючи, та вперто штовхався лапками. «Скинь гладкого пасажира», — порадила Ассоль.  Жук справді не втримався і з хряском шугнув убік. (...) Вона сіла, підібгавши ноги і руками охопивши коліна. Уважно нахиляючись до моря, вбирала вона обрій великими очима, у яких не лишилося вже нічого дорослого, — очима дитини. Усе, на що вона чекала

 так довго й палко, діялося там, на краю світу. Ассоль бачила в країні далеких безодень підводний пагорб; з поверхні його стриміли вгору виткі рослини; серед їхнього круглого листя, прошитого біля краю стеблом, сяяли химерні квіти. Верхнє листя блищало на поверхні океану; той, хто нічого не знав, як знала Ассоль, бачив лише тріпотіння й блиск.

 Із заростей виринув корабель; він виплив і зупинився якраз посеред заграви. Із цієї далини він виднів ясно, мов хмаровиння. Розкидаючи веселощі, він палав, як вино, як троянда, кров, уста, червоний оксамит і червоногарячий вогонь. Корабель ішов просто до Ассоль. (...)

 Це враження потроху слабшало, потім стало спомином й урешті звичайнісінькою втомою. Вона лягла у траву, позіхнула і, блаженно заплющивши очі, заснула...  Її збудила муха, що блудила по голій ступні. Неспокійно покрутивши ніжкою, Ассоль прокинулася; сидячи, заколювала вона роз­патлані коси, доки Греєва каблучка не нагадала про себе, проте, гадаючи, що це якесь стебельце, що застрягло між пальцями, вона випростала їх. (...)

 На її пальці сяяла промениста каблучка, мов на чужому, — своїм вона не могла визнати його цієї миті, не відчувала палець свій.

 — Хто це пожартував?.. — стрімко зойкнула вона. — Хіба я сплю?

 Не було пояснень тому, що сталося, проте без слів і думок знаходила вона їх у дивному почутті своєму, і уже близькою стала їй каблучка.  Тремтячи всім тілом, зірвала вона її з пальця, тримаючи у жмені, наче воду, роздивилася, — усією душею, усім серцем, усім радінням і ясним забобоном юності, — потім, сховавши за нагрудник, Ассоль тицьнула обличчя в долоні, з-під яких нестримно виривалась усмішка, й, опустивши голову, помалу пішла зворотним шляхом. Може, знайшла та забула? (...)

 Отак, — випадково, як кажуть люди, що вміють читати й писати, — Грей і Ассоль знайшли одне одного вранці літньої днини, сповненої неминучості. (...)

 Грей поїхав до Лісса, щоб купити пурпуровий шовк для вітрил. Він перебрав чимало рулонів тканини, поки серед найрізноманітніших відтінків червоного знайшов королівський, свіжий, «немов ранкова зоря», колір. Артур вийшов з крамниці, сповнений щасливого захвату. Побачивши неподалік вуличних музик, він запросив їх на свій корабель. Відтак під пурпуровими вітрилами, із чудовою музикою на борту «Секрет» вирушив на зустріч з прекрасною незнайомкою, яку капітан Грей покохав з першого погляду.

 VII. Пурпуровий «Секрет»

 (...) Певний час «Секрет» ішов порожнім морем, без берегів; ополудні  відкрився далекий берег. Узявши підзорну трубу, Грей прикипів очима до неї і водночас до Каперни. Якби не низка покрівель, то він розгледів би у вікні одного дому Ассоль, яка сиділа над якоюсь книжкою. Вона читала; сторінкою чимчикував зеленкуватий жучок, зупиняючись і зводячись на передніх лапах з виглядом незалежним і свійським. Уже двічі його без задньої думки здмухували на підвіконня, звідки він з’являвся знову довірливо і невимушено, наче хотів щось сказати. Цього разу

 йому пощастило дістатися майже до руки дівчини, яка тримала ріжечок сторінки; тут він застиг на слові «дивись», і з сумнівом зупинився, чекаючи на черговий шквал, і справді ледве уникнув халепи, позаяк Ассоль уже вигукнула: «Знову жучок... от дурненькийі» — і хотіла рішуче здмухнути гостя в траву, та раптом випадково перевівши очі від одного даху на інший, виявила на синій морській шпарі вуличного простору білого корабля з пурпуровими вітрилами. Вона здригнулася, сахнулася, завмерла; потім хутко зірвалася, з карколомно падаючим серцем, спалахнувши нестримними слізьми натхненного зворушення. (...) Не пам’ятаючи, як покинула домівку,

 Ассоль уже мчала до моря, підхоплена нездоланним вітром події; на першому розі вона зупинилася майже без сил; її ноги підломлювалися, дихання зривалося й гаснуло, свідомість трималася на волосинці. Нетямлячись од страху згубити волю, вона тупнула ногою й опам’яталася. Раз у раз то дах, то паркан ховали від неї червоні вітрила; тоді, побоюючись, чи не зникли вони, мов якесь видиво, вона квапилася минути болісну перепону і, знову вгледівши корабель, зупи­нялася, щоб з полегкістю звести дух. Тим часом у Каперні творилася така колотнеча, коїлося таке хвилювання, такий загальний розгардіяш, які не поступляться ефектові славетних землетрусів. Ніколи ще великий корабель не приставав до цього берега; на щоглах були ті самі вітрила, ймення яких звучало мов знущання; тепер вони ясно і неспростовно палахкотіли з невинністю факту, що перекреслював усі закони буття і здорового глузду. Чоловіки, жінки, дітвора — усі навперейми гнали до берега, хто в чому; мешканці перегукувалися з двору в двір, наскакували одне на одного, кричали й падали; незабаром біля води утворилася юрба, і в юрбу цю стрімко увігналася Ассоль.

 Поки її не було, ім’я дівчини перелітало серед людей з нервовою й похмурою тривогою, з лютим

 переляком. Більше говорили чоловіки; здушено, гадючим сичанням схлипували остовпілі жінки, проте варто було котрійсь із них заторох котіти, як отрута била в голову. Тільки-но з’явилася Ассоль, усі замовкли, усі зі страхом відсахнулися від неї, і вона лишилася сама серед пустки пекучого піску, розгублена, присоромлена, щаслива, з обличчям не менш червонястим, аніж її диво, безпорадно сягнувши рукою за високим кораблем. Від нього поплив човен, у якому було повно смаглявих веслярів; поміж ними стояв той, кого, як їй здалося тепер, вона знала, неясно пам’ятала з дитинства. Він дивився на неї з усмішкою, яка гріла і квапила. А проте тисячі останніх кумедних страхів охопили Ассоль; до смерті боячись усього — помилки, непорозумінь, таємничої та шкідливої завади, — вона забігла по пояс у тепле коливання хвиль, гукаючи: «Я тут, я тут! Ось я!» (...)

 Грей нагнувся, дівочі руки вхопилися за його пояс. Ассоль замружилася; потім, хутко розплющивши очі, сміливо всміхнулася його осяйному обличчю й, захекавшись, мовила:

 — Точнісінько такий.

 — І ти теж, дитя моє! — виймаючи з води мокру перлину, мовив Грей. — Ось я прийшов. Чи впізнала ж ти мене?

 Вона кивнула, тримаючись за його пояс, з новою душею і трепетно заплющеними очима. Щастя сиділо в ній, як пухнасте кошеня. Коли Ассоль наважилася розплющити очі, гойдання шлюпки, полиск хвиль, борт «Секрету», який наближався, потужно поводячи корпусом, — усе було сном, де світло й вода погойдувалися, кружляючи, немов гра сонячних зайчиків на стіні, яка виливає проміння. І небавом Ассоль побачила, що стоїть у каюті, — у кімнаті, кращої за яку годі вже шукати. (...)

 Обережно, хоч зі сміхом, сам приголомшений і здивований тим, що настала не доступна нікому дорогоцінна хвилина, що її годі висловити, Грей підняв за підборіддя догори це обличчя, котре бозна-коли примарилося йому, й очі дівчини, врешті, ясно розплющилися. У них було усе найкраще людське.

 — Ти візьмеш до нас мого Лонгрена? — сказала вона.

 — Авжеж. — І так міцно поцілував її слідом за своїм залізним «авжеж», що вона засміялася.

 Коли наступного дня зайнялося на світ, корабель був далеко від Каперни. (...)

 Переклад І.Андрущенка


 Робота над змістом повісті «Пурпурові вітрила»

    - Чому Лонгрен, матрос із «Оріона», покинув службу?

(Померла дружина Мері).

   - Кого Лонгрен вважав винуватцем  смерті своєї дружини?

 (Меннерса).

   - Як діти ставилися до Ассоль?

 ( Дівчинка росла без подруг, вона відчувала до себе ненависть дітей).

   - Які ігри любила Ассоль?

(Любила книжки, кораблики, допомагала батькові виготовляти іграшки і продавати їх).

   - Хто такий Грей? Яким він був? 

(А. Грей – фантазер, непосидючий маленький мрійник. У нього добре, чутливе серце. Хлопчик був допитливим, хотів знати, що таке рай. Він не міг допустити, щоб з рук і ніг Спасителя текла кров. Грей жаліє служницю Бетсі, уміє відчувати її біль. У нареченого Бетсі Джоя не було грошей. Артур розбив свою скарбничку і подарував бідній дівчині гроші на весілля).

    - Яка картина вразила хлопця?

( Корабель на гребені хвилі. Шторм! Капітан)

    - Ким вирішив стати Артур?

(Капітаном)

    - Скільки років було Грею, коли він таємно залишив свою домівку?

 (15)

    - Що ще ви дізналися про хлопця?

( Найголовніше те, що Артур переміг себе. Раніше половину грошей витрачав на тістечка, другу половину власного майна програв у карти. Тепер Грей позбувся поганих звичок, став себе фізично загартовувати. Він став міцним, засмаглим моряком, тепер у нього є сила, рішучість, блиск в очах. За один рік вивчив навігацію. Добре проштудіював кораблебудування, морське право, керування суднами і бухгалтерію. Артур купив новий  білий галіот «Секрет». Тепер він капітан, мрія здійснилася.

   Хлопець любить свою стареньку матір, щороку відвідує її. Йому боляче, що батько помер, так і не побачивши свого сина).            

- Що відчув Грей, коли побачив на березі моря сплячу дівчину?

 ( Відчув, що все у ньому зрушилось, усміхнулося. Таке відчуття з’явилося вперше).

- Що Грей подарував сплячій дівчині?

(Старовинний коштовний перстень).

     - Як далі розвивалися події? Переказ уривка з твору

 ( Грей прийшов до корчми. Він розпитує у Хіна Меннерса і не вірить йому, що ця дівчина – « недоумкувата Корабельна Ассоль». В цей час Артур подивився у вікно і побачив її. Коли він глянув на дивні риси обличчя дівчини, то відчув ніби удар – удар у серце  й голову. Хлопець був щасливий, хоча не розумів, що з ним діється).

     - Що відчувала Ассоль?

 (У дівчини також з’явилося дивне відчуття. Все її єство сповнилось тривогою. Ассоль не могла ні читати, ні шити. В ці хвилини дівчина не думала про образи і кривду).

     -  Як Грей вирішив зробити Ассоль щасливою?

 (Він вирішив усе зробити так, як  «пророкував» збирач пісень Егль. Артур тепер уже не Артур, а «принц». Він поспішає до крамниці та купує полотно пурпурового кольору).

 Висновок.

“Пурпурові вітрила” стали символом романтики, символом мрії. У нашому прагматичному світі важко зберегти віру в чудо, романтику у стосунках, бажання дарувати казку. Важко вберегти свою душу від черствості. Сьогодні ми з вами будемо шукати відповідь на одне дуже складне і водночас, просте запитання – чи потрібна людям романтика. 

Образи Ассоль і Грея

 Перевірочний тест

 1. Як називався корабель капітана Грея з червоними вітрилами?

1. «Сюрприз»

2. «Привіт»

3. «Секрет» 

 2.  А. Грін визначив жанр книги «Червоні вітрила» як «повість-феєрія». Феєрія - це ...

1. Морська подорож

2. Успішний проект

3. Чарівне, казкове видовище 

 3.  У Феодосії під час фестивалю «Зустрічі в Зурбагане» до берега припливає яхта під червоними вітрилами. В якому місті на свято закінчення школи припливає корабель під червоними вітрилами?

1. У Москві

2. У Ялті

3. В Санкт-Петербурзі 

 4. Яка професія була у Лонгрена - батька Ассоль?

1. Він виготовляв іграшки 

2. Він був капітаном корабля

3. Він був музикантом

 5. Хто першим розповів Ассоль про Червоні вітрила?

1. Ніхто - вона сама придумала цю легенду

2. Лонгрен, її батько

3. Егль, збирач казок 

 6. Що побачив Артур Грей в бібліотеці замку - і це допомогло йому зрозуміти себе?

 1. Картину художника-мариніста

2. Старовинний глобус

3. Книгу на таємничої мовi

 7. Що було написано на двох старовинних бочках з вином, які були закопані у винному погрібу замку?

1. «Мене ніхто не вип'є»

2. «Мене вип'є Грей» 

 3. «Випити в море»

 8. Де капітан Грей відшукав шовк для червоних вітрил?

1. Шовк був присланий йому в подарунок невідомим чоловіком

2. В Каперні у шинкаря 

3. В Ліссе в одній з торгових лавок

 Ассоль

 

Грін стверджував, що корабель із пурпуровими вітрилами рано чи пізно приходить до кожного, хто вміє мріяти, хто всім серцем вірить у дива.

   О.Грін створив свій незвичайний світ, за яким в глибині душі сумує кожен із нас. У цьому світі живе маленька дівчинка Ассоль, яка довірливо чекає на диво. Це світ маленького Грея,котрий перетворюється в сміливого капітана з ніжною душею. Це світ, де можна зустріти чарівника Егля, котрий обіцяє щастя.   

 З образом головної героїні мотив світла і сонця пов'язаний невипадково. Ім’я дівчини в перекладі з іспанської означає «до сонця». Сонце-це тепло, життя. З появою Ассоль на сторінках повісті змінюється стиль розповіді, вона стає ліричнішою і теплішою. 

 Ассоль — це дівчина, чия мрія стала дійсністю. Ассоль рано втратила матір, і її виховав батько — суворий і замкнутий Лонгрен. Односельці їх цуралися, так як за версією власника таверни, Лонгрен був жорстоким і безсердечним. Він не врятував його, коли того відносило в море. А те, що через нього померла Мері, мати Ассоль, власник таверни промовчав. З тих пір Ассоль та її батька в селі недолюблювали, їх уникали. Крім того, Ассоль вважали несповна розуму після її розповіді про зустріч з чарівником, який обіцяв, що за нею колись приїде відважний принц на кораблі з червоними вітрилами. За це її називали не інакше, як «корабельна Ассоль».

За вдачею це була дівчина з багатою уявою і добрим серцем. Вона могла говорити з деревами та чагарниками, як живими, піклуватися про братів менших, і щиро мріяти. Коли вона підросла, то стала справжньою красунею. Все що Ассоль надягала, здавалося новим і чарівним. Її обличчя було по-дитячому наївним і променистим. Вона ні на мить не забувала про свою мрію і часто її уявляла. Навіть Лонгрен думав, що пройде час, і вона забуде слова казкаря Егля.

Уміння самозабутньо мріяти і ігнорувати злі глузування оточуючих пішли дівчині на користь. У її житті, насправді, з’явився хтось особливий, надів на її палець кільце, поки вона спала. Після цього, вона ще більше впевнилася в тому, що «він» скоро з’явиться в її житті. Незабаром в селі Каперни з’явився той самий корабель з червоними вітрилами, а з ним і Артур Грей — капітан корабля, відважний моряк, благородна людина, який почув історію про Ассоль і втілив її в реальність.

 

Паспорт-характеристика образу Ассоль

Родина. Батько Лонгрен, колишній моряк, мати Мері, померла.

Соціальний статус, матеріальний стан. Донька моряка, бідна

Дитинство. Самотність серед людей. Тільки батько був для неї близькою людиною й створював  атмосферу любові й родинного тепла.

Заняття, уміння: господарювала вдома, шила, допомагала продавати іграшки, спілкувалася з природою, мріяла .

Ставлення оточуючих. Більшість людей не розуміли її і не прагнули зрозуміти. Тільки батькове серце билося в унісон із серцем Ассоль.

Сприйняття навколишнього світу. Відчувала красу природи, яка була для неї живою істотою, поетично сприймала оточуючий світ, у ній жило дві дівчини: одна донька матроса й ремісника, друга — «живий вірш».

Риси характеру: Мрійлива, романтична, добра, працьовита, сильна духом, любить природу і розуміє її; турботлива донька.

Складові щастя: віра в мрію, оптимізм. Здатність протистояти труднощам, передчуття дива.

 

  Грей

Артур Грей — головний герой повісті «Пурпурові вітрила», виходець із знатного роду, єдиний син Ліонеля і Ліліан Грей.

З дитинства Артур ріс у величному замку, його батьки були невільниками свого високого становища, проте хлопчикові це було чуже. Він відрізнявся живою і мрійливою душею.

Коли йому було вісім років, стало зрозуміло, що він схожий на лицаря або шукача пригод. Так, наприклад, побачивши картину розп’яття Христа, він вирішив зафарбувати цвяхи і кров на руках нещасного, бо вважав це неправильним.

Його життя змінилося, коли у віці дванадцяти років він побачив картину з великим кораблем, що плив по хвилях. Він вирішив вирости і стати капітаном власного судна.

Так все і сталося. Приблизно п’ять років він плавав з капітаном Гопом, який навчив його всім премудростям морської справи, а потім придбав свій трищогловий галіот під назвою «Секрет». Одного разу доля закинула Грея до берегів міста Лісс, поряд з яким розташовувалася село Каперни. Там, на вечірній рибалці, він випадково побачив сплячу дівчину і закохався в неї. Це була Ассоль.

Дізнавшись від жителів села, що дівчина має славу, мало не недоумкуватої, оскільки з дитинства мріє про хороброго лицаря на кораблі з пурпуровими вітрилами, він вирішив її здивувати. Для цього Грей грунтовно підготувався, накупив достатньо червоного шовку, запросив музикантів і підготував своїх матросів до майбутньої зустрічі.

Він розповів, що має намір одружитися на дівчині, так як це їхня доля. Уміння переходити від слів до справи, видавало в Артурі людину сміливу і надійну.

Ассоль була щаслива, коли її мрія здійснилася. Вона анітрохи не сумнівалася, що все буде саме так. Так, Грей, ощаслививши дівчину, знайшов і сам щастя.

 

Паспорт-характеристика образу Артура Грея

Родина. Багаті і знатні батьки, які мало приділяли уваги хлопчикові. «Народився з живою душею, зовсім не схильною продовжувати родинну лінію».

Матеріальний стан. Багатий, знатного роду, але приховував це, плаваючи на кораблі матросом.

 Дитинство. Самотність у родині. Відчуженість від холодних й егоїстичних батьків-аристократів. Спілкувався з простими людьми більше, ніж із батьками.

Рід занять, освіта. Моряк, капітан корабля.

 Ставлення оточуючих. Людям було важко зрозуміти його, він жив у власному світі фантазій. Найкраще юного Грея розумів Польдішок. Та ставши капітаном «Секрета», Грей намагається якнайкраще ставитися до своєї команди й до всіх людей, з якими його зводить доля.

Сприйняття навколишнього світу. Відчував красу природи, яка була живою істотою, поетичне сприйняття навколишнього світу.

 Риси характеру: романтик, співчутливий, добрий, розумний, цілеспрямований, допитливий, витривалий, щирий, наполегливий, сміливий, витривалий, із глибоко розвиненими естетичними почуттями; мав «летючу, живу душу».

 Складові щастя: творити дива власними руками.

 Порівняльна характеристика

Ассоль

Їх об’єднує

Грей

Живе біля моря

море

самотність

здатність любити

романтика

Багатий  спадкоємець

Дочка  бідного моряка

Юнга на  кораблі

Дівчинка-ізгой

Втрачає  зв’язки із сім’єю

Любить свого батька,            море

Сумує за  матіррю,  любить море

Мріє  про високе          духовне, чисте

Прагне до   боротьби, відкриттів

 Висновок

   Дитячі мрії…Банальні і небанальні, серйозні і несерйозні, реальні і нереальні, досяжні і недосяжні. Але це дуже добре, коли у маленької людини є мрія, до якої вона йде. Бо це значить, що вона живе повноцінним життям, приймає рішення, будує свої плани.

Ми щиро радіємо за Ассоль. Вона заслужила своє щастя. Артур Грей гідний цієї дівчини — він справжній лицар. Недалеко від могили О.Гріна в Старому Криму росте звичайне дерево, яке завжди майорить червоними стрічками. їх пов'язують ті, у кого є мрія.

Творче завдання

Створити рекламу до повісті – казки «Пурпурові вітрила»

Скласти  кросворд

Намалювати  ілюстрації до твору.

Урок розвитку мовлення

Твір за повістю-фієрією О. Гріна «Пурпурові вітрила»

"Мрія - могутня сила"

 План до твору.

 І. Тяжке життя письменника і мрія про світле і прекрасне

(поневіряння, бідність письменника, тяжка хвороба, завжди без грошей, без домівки; романтичний, чарівний світ у творах, віра у прийдешність несподіваного щастя).

 

ІІ.  "Пурпурові вітрила" — казка про любов до життя, про віру в людей і всеперемагаючу силу надії, що здатна творити дива. 

1. Провідні теми повісті

(піднесеність над буденним, мрія, надія і кохання); 

2. Життя Ассоль

(смерть матері; злидні батька, ставлення до Ассоль мешканців селища). 

3. Пророцтво старого збирача легенд і казок

 (приїде корабель з пурпуровими вітрилами і принц забере Ассоль у блискучу казкову країну; віра дівчини у здійсненність пророцтва). 

4. Життя Ассоль з вірою в душі

(жагуче бажання і палка віра перетворили життя Ассоль на казку). 

5. Мрія здійснилась

 (романтик Грей зустрічає Ассоль, закохується, дізнається про її очікування, здійснює її бажання; казка перетворилась на дійсність завдяки коханню; Ассоль на це заслуговувала). 

 

III. Головний висновок повісті

 (не треба втрачати надію, будь-яка мрія обов'язково здійсниться, якщо є глибокі, чисті почуття; справжнє кохання може робити справжні дива). 

 

Зразок твору

Стародавні греки говорили, що бажання вже саме по собі творить. Сила бажання, мрії здатні перевернути життя і змінити людину. Олександр Грін силою своєї мрії створив цілий світ, у якому живуть відважні, щиросерді чоловіки, поетичні й прекрасні жінки, де біля моря стоять міста з чудовими іменами – Лісі, Зурбаган.

Грін знав силу мрії і силу любові. Всі його розповіді про кохання закінчуються однією фразою – “Вони жили довго і померли в один день”. Найголовніше – зустрітися, знайти один одного.

Маленька Ассоль, знедолені дитя, вихована добрим і люблячим батьком, живе відокремленої життям. Її відштовхують однолітки, недолюблюють дорослі, переносячи на дівчинку нелюбов до її батька.

Одного разу в лісі її зустрічає дивна людина, розповідає казку про корабель з червоними вітрилами, і з цієї хвилини доля починає свою роботу. Ассоль повірила в казку, зробила її частиною своєї душі. Дівчинка була готова до чуда – і диво знайшло її.

Грін показує, як хитромудрими шляхами дві людини, створені одне для одного, йдуть до зустрічі. Грей живе в зовсім іншому світі. Багатство, розкіш, влада дані йому за правом народження. А в душі живе мрія не про коштовності і бенкетах, а про море і вітрилах. Наперекір сім’ї він стає моряком, плаває по світу, і одного разу випадок приводить його в таверну селища, де живе Ассоль. Як грубий анекдот, розповідають Грею історію про божевільну, яка чекає на принца на кораблі з яскраво-червоними вітрилами.

Як ніби дві струни зазвучали разом … Скоро настане той ранок, коли корабель підійде до берега, та Ассоль закричить: “Я тут! Ось я! “- І кинеться тікати прямо по воді.

Мрія, якщо в неї повірити, тобто віддати їй життя, що б не говорили “мудрі” люди, стає могутньою силою творить.

 

На заключення

Думаючи про Олександра Гріна, ми насамперед згадуємо його повість-казку «Пурпурові вітрила». Ця казкова феєрія стала символом його творчості. Вона увібрала в себе все краще, що є в інших творах Гріна: красиву мрію і правдиву реальність, любов до людини і віру в її сили, надію на краще і любов до прекрасного.

Назва повісті багатозначна. Щоб вітрильне судно почало рухатися, його вітрила повинен наповнити вітер. А життя людини повинне бути наповнене глибоким змістом, тоді воно має сенс. Якщо життя нудне і безрадісне, змістом його стає мрія. Мрія може так і залишитися красивою нездійсненною казкою. Але може і здійснитися.

«Пурпурові вітрила» Гріна — символ мрії, що стала реальністю. Мрія Ассоль «ожила» тому, що дівчинка «уміла любити», як учив її батько, уміла «чекати всупереч усьому». І вона змогла зберегти свою віру в прекрасне, живучи серед людей, що «не вміли розповідати казки і співати пісні».

Пурпуровий колір шовку, обраний Греєм для вітрил «Секрету», став кольором радості і краси, якого так не вистачало в Каперні.

Білий вітрильник під пурпуровими вітрилами — символ любові й нового життя для Ассоль, що дочекалася свого щастя.

«Пурпурові вітрила» Гріна — це ще утвердження правильного способу досягнення щастя: «робити чудеса своїми руками». Так вважав капітан Грей, що здійснив мрію незнайомої йому дівчини. Так думав матрос Лонгрен, що зробив колись іграшкову яхту з пурпуровими вітрилами, яка принесла щастя його дочці.