Данте Аліг'ери
Данте Аліг'ери
13 липня 1265, Флоренція — 13/14 вересня 1321, Равенна
Якось уночі в міцні ворота середньовічного монастиря, що нагадував фортецю, постукав самотній подорожній. «Чого тобі треба?» — похмуро запитав непривітний сонний сторож і був украй здивований відповіддю незнайомця: «Миру!» Так легенда описує один з епізодів тривалих блукань світом Данте Аліг'єрі.
Точна дата народження великого італійця невідома. За відомостями, які він дав про себе в «Божественній комедії», можна припустити, що Данте народився в травні 1265 р. А от місце його народження відоме. Це — Флоренція, одне з найбагатших і найрозвинутіших міст середньовічної Італії, місто-комуна, де постійно точилася запекла політична боротьба.
Про рід Данте, його дитинство, юність та освіту відомо обмаль. Одні дослідники вважають, що поет здобув посередню освіту, інші — що дуже пристойну. Зрештою, хто б що не казав, а Данте був одним із найосвіченіших людей свого часу. Саме Данте вважається одним із творців італійської літературної мови.
Юнака настільки приваблювала політична боротьба, що він, аристократ, нащадок хрестоносця Каччагвіди (згаданого в «Божественій комедії»), для того, аби отримати право обиратися до органів управління містом, приписався до цеху аптекарів і лікарів. Після цього Данте почав відігравати значну роль у суспільному житті Флоренції: виконував важливі політичні доручення, обирався її пріором (одним із семи керівників). Однак під час дипломатичної місії в Римі в січні 1302 р. у Флоренції до влади прийшли чорні гвельфи, які оголосили ворогами, вигнали з міста й передали до суду білих гвельфів. Одним із засуджених був Данте, якого звинуватили в підкупі, хабарництві та засудили до вигнання з міста на два роки, наклали дуже великий штраф і заборонили обіймати громадські посади. Самого Данте на суді, звичайно, не було, тож і оскаржити вирок судді він не зміг. Тому судді вирішили назавжди вигнати Данте з міста, а якщо він з'явиться в ньому, спалити на вогнищі. Для митця це був страшний удар. Майже двадцять років він, не маючи притулку, поневірявся по різних містах Італії. За часи своїх блукань Данте пізнав не лише долю вигнанця, а й трагедію розчарувань і втрати ідеалів.
Його серце не могло не краятися, коли він замислювався над долею Італії, серцевиною колишньої Римської імперії. У свідомості Данте почало формуватися нове поняття батьківщини — Італії, яке виходило далеко за межі мурів Флоренції. Він любив своє рідне місто. Любив і водночас ненавидів, бо містечкова політика флорентійців заважала загальноіталійським інтересам. Для земляків же поет став не «безвинним вигнанцем», а зрадником. Незважаючи на це, у 1316 р. Данте запропонували амністію. Проте її умови були надзвичайно ганебними: поет мусив пройти в сорочці приреченого до страти головними вулицями міста із запаленою свічкою. Данте відмовився від такого принизливого «помилування». Тоді флорентійський суд ухвалив: оскільки поет не погодився на умови амністії, спалити на вогнищі його синів, якщо ті після досягнення чотирнадцятирічного віку залишаться у Флоренції...
Урешті-решт поет залишив активну політичну діяльність. Він увесь поринув у творчість. Його психологічна збірка «Нове життя» («Vita nuova», 1292) складається з віршів, переважно сонетів, і прози й розповідає про історію кохання та почуття ліричного героя до Беатріче, з якою він познайомився ще в дитинстві й чиє ім'я означає «благословенна». Беатріче постає як небесне створіння, уособлення жіночої краси й людських чеснот. Данте пообіцяв «сказати про неї таке, чого ніколи ще не було сказано про жодну». У «Божественній комедії», залишаючись, як і раніше, тією жінкою, яку він любив на землі, Беатріче є символом мудрості, що перевершує мудрість людську. Саме вона посилає до поета Вергілія, щоб той став провідником Данте в Пеклі та Чистилищі, і стає його провідницею в Раю, адже тут Беатріче зайняла гідне місце — біля трону Богородиці.
Свій твір Ланте назвав «Комедією» і пояснював це так: «Комедія — будь-який поетичний твір... із застрашливим початком і благополучним кінцем, написаний народною мовою». Прикметник «божественна» (divina) за нею закріпився вже після смерті автора з легкої руки Дж. Боккаччо.
Останні роки життя Данте провів у Вероні та Равенні. Та все ж для нього лише поезії було замало, і восени 1321 р. він вирушив із дипломатичним дорученням до Венеції, та на зворотному шляху в ніч на 14 вересня помер. Поховали Данте не в рідній Флоренції, а в чужій Равенні.
Флоренція, яка за життя поета так його й не помилувала, кілька разів домагалася дозволу перепоховати прах видатного земляка, мотивуючи це тим, що все життя Данте було пов'язане з нею. У «змаганні» за тіло Данте їм допоміг інший великий флорентієць. У 1520 р. Мікеланджело Буонарроті вмовив тодішнього папу підтримати своїх земляків у прагненні повернути прах Данте. Однак коли саркофаг, у якому був похований митець, привезли з Равенни й відкрили, то виявилося, що він порожній. На кілька століть останки поета були загублені. І лише в 1865 p., під час ремонтних робіт у монастирі, де спочатку був похований поет, їх знайшли. Виявилося, що францисканські монахи, не бажаючи розлучатися з великою реліквією, пробили стіну, біля якої стояв саркофаг, і викрали прах поета. Справдилися пророчі слова Данте, який мріяв ще за життя повернутися до рідного міста в променях слави: «І якщо жоден із цих шляхів не веде до Флоренції, значить, до Флоренції я не повернуся ніколи!»
Місто, у якому не знайшлося місця поетові за його життя, не змогло дати йому притулок і після смерті. А цікаві туристи й нині можуть подивитися на пишну, але порожню гробницю Данте у флорентійській церкві Санта-Кроче, яку йому спорудили земляки...
Данте и Беатриче. История любви. Сонеты.
Историю своей любви к Беатриче Данте Алигьери (1265-1321), знаменитый итальянский поэт, автор «Божественной комедии», поэмы в посещения загробного мира, поведал сам в стихах и в прозе в небольшой повести «Новая Жизнь» (Vita Nuova, или по- латыни Vita Nova). Она написана вскоре после ранней смерти Беатриче в 1290 году. Какой смысл вкладывал в столь удивительное название своего юношеского произведения Данте, Не совсем ясно. Он пишет в «книге памяти», вероятно, тетради, куда он заносили выписки из книг, стихи, и там он находит рубрику, помеченную словам Insipit vita nova - Начинается новая жизнь, - возможно, с сонетами и пометками, связанными с Беатриче, что он выделяет как «малую книгу памяти».
В своих глазах Любовь она хранит;
Блаженно все, на что она взирает;
Идет она - к ней всякий поспешает;
Приветит ли - в нем сердце задрожит.
Так, грустном все, он вниз лик склонит
И о своей греховности вздыхает.
Надмении и гнев пред нею тает.
В донный, кто ее НЕ восхвалит?
Всю сладость и все Смиренье дум
познает тот, кто слышит ее слово.
Блажен, кому с ней встреча суждена.
Кроме того, как улыбается она,
НЕ молвити речь и НЕ упомнит ум:
Так это чудо благостно и ново.
В своїх очах вона несе Кохання,-
На кого гляне, ощасливить вмить;
Як десь іде, за нею всяк спішить,
Тріпоче серце від її вітання.
Він блідне, никне, множачи зітхання,
Спокутуючи гріх свій самохіть.
Гординя й гнів од неї геть біжить.
О донни, як їй скласти прославляння?
Хто чув її,- смиренність дум свята
Проймає в того серце добротливо.
Хто стрів її, той втішений сповна.
Коли ж іще й всміхається вона,
Марніє розум і мовчать уста.
Таке-бо це нове й прекрасне диво.
Всякое появление Беатриче среди людей, со слов Данте, было чудом, все «бежали отовсюду, чтобы увидеть ее; и тогда чудесная радость переполняла мою грудь. Когда же она была ок кого-либо, столь куртуазным становилось сердце его, что Он не смел ни поднять глаз, ни ответить на ее приветствие; об этом многие испытавшие это могли бы свидетельствовать тем, кто НЕ поверил бы мои словам. Увенчанная смирение, облаченная в ризы скромности, она проходила, а не показывай ни малейший знаков гордыни. Многие говорили, когда она проходила мимо: «Она не женщина, но один из прекраснейших небесных ангелов».
А другие говорили: «Это чудо; да будет благословен Господь, творящий Необычайное ». Я говорю, что столь благородной, столь исполненной всех милостей она была, что на видевших ее нисходила блаженство и радость; все же передать эти чувства они были не в силах. Никто не мог созерцать ее без воздыхания; и ее добродетель имела еще более чудесные воздействия на всех. 
Размышляя об этом и стремясь продолжить ее хваления, я решился сложить стихи, в которых помог бы понять ее превосходные и чудесные появления, чтобы не только то, Которые могут ее видеть при помощи телесного зрения, но также другие узнали о ней все то, что в состоянии выразить слова. Тогда я написал следующий сонет, начинающийся: «Столь благородная, столь скромная бывает ...»
Столь благородная, столь скромная бывает
Мадонна, Отвечая на поклон,
Что ок нее язык молчит, смущена,
И глаз к ней подняться НЕ дерзает.
Она идет, восторг НЕ внимает,
И состояние ее Смиренье облачений,
И, кажется: вот неба низведен
Сей призрак к нам, да чудо здесь являетя.
Такой восторг глазам она несет,
Что, встретясь с ней, ты обретаешь радость,
Которой непознавший НЕ поймет,
И словно бы от уст ее идет
Любовный дух, лиющий в сердце сладость,
утверждает душе: «вздохнуть ...» - и воздохнет.
Исследователи говорят о «юношеском произведении» Данте, хотя ему было 25-27 лет, когда он писал «Новую Жизнь», а это довольно зрелый возраст для той эпохи. Данте, по всей вероятности, учился в университете в Болонье, возможно, еще до 20 лет, а в 1289 году принимал участие в военном походе. Он был активным участником кружка поэтов «нового сладостного стиля». Но в повести НЕ упоминается даже конкретно Флоренция, а из окружения, в основном, женщин лишь Беатриче изредка называется по имени.
По особенной тональности исповедь в стихах и в прозе звучит действительно как юношеская, что, впрочем, имеет свое объяснение. Смерть Беатриче и воспоминания о ней погружают поэта в детские и юношеские годы. Ведь он впервые увидел и полюбил Беатриче в девять лет, а ей еще девяти Не было. С тех пор лишь издали он видел ее. Переживания многих лет ожили, обросли воспоминаниями и снами, удержанных в стихах, но столь туманных, что потребовались комментарии, в духе того времени, отдающий схоластикой.
Словом, жизненное содержание в повести скудно, лишь сны и чувства, но чувства сильные и даже чрезмерно, тем более что они были утаены от всех и от Беатриче. Впервые он увидел Беатриче в одежде «благороднейшего кроваво-красного цвета». В 18 лет она предстала перед ним, «облаченная в одежды ослепительно белого цвета, среди двух дам старше ее годами».
Беатриче приветствовала его, и можно понять, он впервые услышал ее голос, обращенный непосредственно к нему. Он называл ее «благороднейшей», а теперь и «дамой спасительного приветствия», что составляло его высшее блаженство.
Данте видит сон, как некий повелитель - Амор - будит нагую девушку, слегка укрытую кроваво-красным покрывалом, - он узнает Беатриче, - Амор дает ей поесть «может что пылало в его руке, и она вкушала боязливо», после этого радость Амора претворяется в рыданья, он заключает в объятия госпожу и спешно возносится - чудилось ему - в небо. Он почувствовал внезапно боль и проснулся.
Тогда же и был написан сонет, смысл которого теперь, с рассказом поэта в сне, вполне десен.
Чей дух пленен, чье сердце полно светом,
Всем тем, пред кем сонет предстанет мой,
Кто мне раскроет смысл его глухой,
Во имя госпожи Любви, - привет им!
Уж треть часов, когда дано планетам
сиять сильнее, путь свершая свой,
Когда Любовь предстала предо мной
Такой, что страшно вспомнить мне об этом:
В веселье шла Любовь; и на ладони
Мое держала сердце; а в руках
Несла мадонну, спящую смиренно;
И, правды, дала вкусить Мадонной
От сердца, - и вкушала и смятенно.
Потом Любовь исчезла, вся в слезах.
В переводе А.М.Эфроса Амор и Любовь - одно и то же, что соответствует средневековым представлениям, о Амуре Апулея или Эрот Платона здесь нет речи и в помине; Амор - скорее ангел Любви.
Из действительных событий вот что происходит. Однажды Данте смотрел издали на Беатриче, возможно, на каком-то празднества, что НЕ упоминается, а между ними оказалась одна благородная дама, которая невольно стала на него оглядываться, и он решил ее выбрать завесой, дамой защиты, чтоб осталось тайной его любовь к Беатриче.
Стихи посвящались то даме, хотя он имел в виду свою любовь к Беатриче, - эти стихи НЕ вошли в повесть, - и это продолжалось довольно долго, за данный время Беатриче вышла замуж, если не раньше, но об этом НЕ упоминается в «малой книге памяти ». Где-то в это время «повелитель ангелов было угодно привел по славе своей юную даму благородного облика, которая была всем дорога в упомянуто городе, - пишет Данте, - Я видел, как возлежали ее бездыханное тело, жалостный оплакиваемое многими дамами».
Похоже, это тоже завеса, поэт словно не в силах представит бездыханное тело Беатриче, видел он его или нет, мы НЕ знаем.
Случилось «даме защиты» покинут город, и поэт счел за благо выбрать другую даму, вместо то, чтоб сохранить за весь. Дамы заметили это и принялись коре Данте в недостойных поведении, что дошло до Беатриче, и она отказала ему в ее «пресладостном привел, в котором заключалось все мое блаженство», по словам поэта, что повергло его в величайшее горе.
Он постоянно проливали слезы, сошел с лица, стал хилыми, и в это время он снова увидел Беатриче среди вторых дам, на свадьбе одной из них, что лишь повергло его в новые муки, и он был вне себя, а дамы смеялись над ним, а что еще хуже, и Беатриче с ними смеялась над ним.
Вы границ подруг смеялись надо мной,
Но знали ль вы, мадонна, отчего
Нельзя узнать обличье моего,
Когда стою пред вашей красотой?
Ах, знали бы вы - с привычной добротой
Вы НЕ сдержалы бы чувства своего:
Ведь то Любовь, пленив меня всего,
Тиранствует с жестокостью такой,
Что, воцарясь средь робко чувств моих,
Иных казнив, других прославь в изгнанье,
Она одна на вас свой взор стремит.
Вот отчего мой необычен вид!
Но и тогда изгнанников своих
Так явственно я слышу гореванье.
Похоже, благородные дамы вывели молодого поэта на чистую воду, с его уловки носится с завесой, они не могли - или Беатриче - не догадаться, кто по-настоящему дама его сердца. Данте, как юноша, таил свои чувства, хотя все его переживания отражались в его облике и поведении, не говорит о сонетах.
В 1289 году умер Фолько Портинари, отец Беатриче; Данте слышал речи дам, как они сочувствовалы ей и восхищались ею, они заметили и на его лицо горе и сострадание, что не могло им открыть глаза на причину его поведения.
И здесь Данте упоминает о смерти Беатриче, как в факте, всем известно, и им пережить, ибо вся повесть и была исповедью его сердца в ее могилы, с Вознесение вслед за ее душой в высшие сферы Рая.
Как! И это все ?!
В единый глас сливает все стенанье
Моей печали звук,
И кличет Смерть, и ищет неуклонно.
К ней, к ней одной летят мои желанья
Со дня, когда мадонна
Была взята из этой жизни вдруг.
Затем, что, бросив земной наш круг,
Ее черты столь странно озарились
Большой, нездешней красотой,
Разлившей в небе свой
Любовный свет, - что ангелы склонились
Все перед ней, и ум высокий их
Дивится благородству сил таковых.
Данте зовет Смерть, душа его уносится вслед за Беатриче, возносясь над кругами Ада, над уступами Чистилища, в сияющие светом сферы Рая, замысел поэмы вспыхивает как видение, и он заявляет, что если жизнь его продлится, он скажет о ней то, что еще не было сказано ни об одной женщине.
Поэтика «Новой Жизни» Данте несомненно сказалась в творчестве Сандро Боттичелли, в его фантазиях-снах о «Весне» и о «Рождении Венеры». И можно даже привести сонет, в котором проступает программа знаменитых картин художника.
Я услыхал, как в сердце пробудился
Любовный дух, который там дремал;
Потом вдали Любовь я увидал
Столь радостной, что в ней я усомнился.
Она ж сказала: «Время, чтоб склонился
Ты предо мной...» - и в речи смех звучал.
Но только лишь владычице я внял,
Ее дорогой взор мой устремился.
И монну Ванну с монной Биче я
Узрел идущими в сии края -
За чудом дивным чудо без примера;
И, как хранится в памяти моей,
Любовь сказала: «Эта - Примавера,
А та - Любовь, так сходственны мы с ней».
ПУТЕШЕСТВИЕ ПО ФЛОРЕНЦИИ.
Великие истории любви. Данте -Беатриче
Поема Данте "Божественна комедія"
Проблематика твору.
Поема "Божественна комедія" Данте була задумана як "бачення" - подорож поета загробним світом.
"Комедія" виходить за рамки жанру "бачення": Данте розглядає там питання богослов'я, моралі, історії, науки, естетичних понять епохи. Це поетична енциклопедія середніх віків та раннього Відродження.
Центральне місце у поемі займають питання моралі та політики, гріхам Данте надає політичне та соціальне забарвлення. Політику обговорюють загробні мешканці всіх трьох світів. Данте - активний флорентійський громадянин - дбає не лише про спасіння душі, але й про такий політичний устрій, при якому не було б чвар і люди жили би щасливо. Його хвилює внутрішня флорентійська боротьба за владу, доля Італії, що руйнувалася війнами, падіння авторитету церкви, зіткнення папської та імператорської влади, ідеал монархії.
Вражає у поемі негативне ставлення автора до зрадників, до всіх, хто бажає нажити багатство нечесним шляхом (до таких людей належать і служителі церкви). Данте засуджує лихварство та продаж церковних посад.
Згідно з темою та жанром "Комедія" є алегорією, яка була єдино виправданим видом мистецтва на той час.
Твір Данте тісно пов'язаний з реальністю, відображає його час, створює обличчя сучасників автора. Найяскравішими постають у поемі образи грішників "Пекла", що не покаялися - трагічні постаті, які не позбавилися своїх пристрастей, - їхні характери та долі розкриваються у сповіді та стислому описі жестів, пози, голосу.
Менш виразними є образи грішників, що покаялися у "Чистилищі".
Особливе місце серед персонажів "Комедії" займають Вергілій, Беатріче та сам поет.
Вергілій зображений як мудрий та поблажливий наставник, сум робить його м'яким та людяним.
Беатріче автор змальовує як символ божественної мудрості, а в окремих епізодах і просто як людину.
Сам Данте постає людиною гордою, пристрасною, нетерпимою і разом із тим чуйною до людських страждань.
У поемі, де відповідно до її середньовічно-релігійного пафосу час постав перед судом вічності, нема історичної перспективи. Персонажі усіх часів та народів виступають поруч у кожній сцені.
Проблематика "Божественної комедії" Данте має неоднозначний характер:
- Небайдужість автора до політичних проблем тогочасності;
- Поєднання філософсько-релігійних, моральних та політичних мотивів
Саме проблематика твору виказуює у Данте громадянина-патріота своєї батьківщини.
Алегоричний зміст поеми «Божественна комедія» Данте Аліґері
АЛЕГОРІЯ (iносказання) - обpаз, в якому все зобpаження має пеpеносне значення.
Сучасники поета вважали, що Данте побачив потойбічний світ і розповів про його устрій у своєму творі. Але насправді суть поеми не тільки у зображенні потойбічного світу і життя після смерті. Тлумачення смислу поеми можливе з декількох ракурсів бачення.
В буквальному розумінні - це дійсно подорож душі після смерті у потойбічному світі. Але, крім буквального, правомірним є також алегоричне розуміння поеми, тобто кожна подія, кожна деталь несе у собі додаткове значення.
За традиційними релігійними уявленнями, пекло - місце, в якому знаходяться грішники. Страждання через досконалі гріхи в чистилищі призначено для тих, хто має можливість очиститися і врятуватися для нового життя.
Рай - нагорода для тих, хто жив праведним життям. Йдеться про моральну оцінку вчинків людей: куди саме потрапляє душа людини після смерті, визначається її земним життям.
Так навіть у буквальній інтерпретації поеми світ людей розмежовується на праведників і грішників. Проте в «Божественній комедії» йдеться не про окремих осіб, а створені автором образи символізують певні принципи або явища.
Так, образ Вергілія, який супроводжує головного героя у подорожі колами пекла, є не лише зображенням поета Вергілія, а утілює принцип пізнання світу, позбавленого віри. Данте визнає велич Вергілія, проте зображує його мешканцем пекла.
Беатріче є не тільки зображенням улюбленої жінки, а й алегорією любові, рятівної і всепрощаючої сили.
Алегорії в поемі також неоднозначні.
Наприклад, звірі, які зустрічаються на шляху Данте в похмурому лісі, наділені традиційними для епохи Середньовіччя значеннями:
рись символізує підступність,
вовчиха - ненасиття, хіть,
лев - гординю.
Існує й інше тлумачення зображених поетом образів:
рись - політичні супротивники Данте,
лев - король Франції,
вовчиха - римське папство.
Значення алегорій нашаровуються одне на одного, надаючи творові додаткових вимірів.
Розгорненою алегорією є і власне подорож - це пошук правильного духовного шляху для людини, оточеної гріхами, спокусами і пристрастями.
Вибір шляху-дороги - це пошук сенсу життя.
Головна дія розгортається в душі ліричного героя. Вся подорож здійснюється у свідомості поета. Пізнавши те, що є злом, пройшовши колами пекла, у душі поета відбуваються зміни, він підноситься до усвідомлення найважливіших істин про світ і про себе.
Саме у частині, яка зображує рай, розкривається головна таємниця життя, яке полягає в любові. Не тільки в любові до єдиної і прекрасної жінки, а в любові всепоглинаючій і всепрощенній, любові в широкому сенсі цього слова. Любов як рушійна сила, сила, якою рухають небесні світила. Данте наштовхує нас на думку, що Бог є любов.
Пекло. Образи грішників у творі.
Люди, що не зробили ані доброго, ані поганого за життя. Навіть бездіяльність Данте вважає гріхом, адже відстороненість, відсутність власного ставлення і власної життєвої позиції не може бути схвальним вибором людини.
Лихварі, скупі, грабіжники, хабарники. Окрему увагу Данте приділяє грішникам, які матеріальне поставили вище від духовного. У чому б не полягав їхній гріх (чи у надмірній скупості, чи у марнотратстві), Данте зображує цих людей в одному з кіл Пекла. Цей епізод вчить нас цінувати духовне, правильно ставитись до грошей, вміти визначати головне та другорядне в нашому житті.
Люди, що лестили. Здавалося б, лестощі — лише слова, але автор вважає це великим гріхом, розміщуючи улесників в одному з кіл Пекла, зауважмо, не в перших колах! Гідність людини, що не дозволяє їй лестити та принижувати себе, була однією з найбільш поцінованих рис людини за часів Відродження. Данте сповідує ідеали гідності, чесності у стосунках з іншими людьми. Але ця прямота і чесність має бути в межах стриманості, адже люди, що надто гнівались на своїх ближніх також зазнали пекельних мук.
Єретики, духовенство. Данте не боїться змальовувати у своєму Пеклі духовенство, яке торгує посадами, зраджуючи гідність духовного сану. Глибоко віруюча людина, Данте вважає, що священики мають бути зразком для своєї пастви. Нечесних представників духовенства він розміщує у своєму Пеклі.
Зрадники. Зрадники спокутують свій гріх вічними муками в одному з останніх кіл Пекла. Звідси ми доходимо висновку, що сам Данте вважав зраду одним із найтяжчих людських гріхів.
Інші грішники. Змалювання тих чи інших гріхів у «Божественній комедії» грунтується не лише на релігії, а й на неписаних законах людської поведінки, на одвічних моральних засадах людського життя.)
У своєму творі Данте описує безліч образів відомих історичних осіб, образів біблійних та міфологічних. На сторінках «Божественної комедії» ми зустрічаємо образи античних і середньовічних поетів, мислителів, правителів та священиків, міфологічні образи Харона, Мінотавра та інші. Люцифера, втілення світового зла, Данте зображує на самому дні Пекла, поруч із ним — найбільші зрадники за всю історію людства: Брут, Іуда.
Довідка.
Люцифер - одне з імен диявола. Люцифер, ангел, який можливо допомагав Богові створювати світ, але через свою гординю він відпав від Бога, ставши ворогом творіння Божого - людини і всього світу.
Іуда - біблейський персонаж, зрадника Ісуса Хреста
Брут, Кассій - организатори заговору проти Цезаря і його вбивці
Харон - персонаж грецьких міфів про царство мертвих, що перевозив на своєму човні душі померлих до воріт пекла.
Мінотавр - чудовисько –людина з головою вола, якому щорічно приносили у жертву · сім юнаків й дівчат, яких їх пожирав.
Рай. Рай, на думку Данте
За задумом Данте, вінчати поему має її остання частина «Рай». Під проводом Беатріче Поет досягає небесних просторів, здіймається вище й вище, переходячи з однієї небесної сфери до іншої. Таких концентричних сфер — дев'ять. Починається цей парад світил сферами Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера і Сатурна. Над ними височать нерухомі зірки та кришталеве небо Першорушія, яке надає руху всім іншим сферам. Завершує симфонію світла й вогню Емпірей, місце перебування Бога, ангелів та святих. Порівняння з симфонією тут є не випадковим. За давніми уявленнями, планети, обертаючись разом зі своїми сферами, випромінюють музику, що сповнена високої гармонії, досконалості і краси.
Рай є остаточною перемогою світла над темрявою, руху над нерухомістю. Адже рух є запорукою розвитку, оновлення, а отже, і життя. У Пеклі душі грішників були назавжди прикріплені до певного кругу підземелля. Що метушливішим було їх переміщення у просторі, то виразніше відчувалась його безцільність. Навіть Данте в Пеклі втрачає орієнтацію: спускаючись вниз, наприклад, він насправді підіймається нагору.
В Чистилищі рух починає набувати реальних ознак, стає цілеспрямованим. Однак душі Чистилища ще не мають повної свободи. В Раю всі перепони зникають. Душі праведників вже не закріплені тільки за своєю сферою. Вільно линуть вони до Емпірею, споглядаючи велич Творця.
Все ж своя ієрархія розміщення праведних душ існує і в Раю. На Місяці знаходяться духи, що зламали обітницю, на Меркурієвім небі — справедливі, на Венериному — волелюбні, на Сонцевому — мудреці тощо. Однак кожна зі сфер є символом певного морального поняття, а не місцем ув'язнення, як, наприклад, у Пеклі. І хоч духи щасливі неоднаково, а в міру свого наближення до Божества, всі вони вільні залишати свою сферу, вільно рухаючись у просторі. І одночасно тріумфує світло. Густий морок пекельних безодень, світлові контрасти Чистилища замінюються вогняно-світною стихією Раю. Тут все сяє, міниться, мерехтить. Духи, як іскри, виблискують навколо Данте і Беатріче. Світлом розпалюються душі блаженних.
Данте залишається собою в проміннях райського сіяння. В споглядальному світі небесних сфер мали б зникнути всі пристрасті, всі болі земної людини. Однак Поет не забуває нічого: ні кохання, ні жаги земної слави Беатріче, ні Флоренції. Вірність двом своїм музам поет зберігає і в останній частині поеми. Найяскравіше це відчувається в епізоді розмови Данте зі своїм прапрадідом Каччагвідою, який у вигляді живого самоцвіту з'являється перед Поетом на Марсовому небі. Уважно слухає Данте лицаря, відчуваючи себе Енеєм, який шанобливо дослухається до слів свого батька - старого Анхіза.
|
Літературний диктант по творчості Данте Аліг’єрі
|