Шекспір. Театр. Сонети.
В. Шекспір — геніальний англійський драматург і поет доби Відродження
Вільям Шекспір— одна з найвидатніших постатей доби Відродження. Його п'єси і зараз грають в усіх театрах світу, вивчають у школах і не перестають дивуватися силі генія їх автора.
Народився Вільям Шекспір 23 квітня 1564 року у місті Стретфорді-на-Ейвоні у сім'ї забезпеченого ремісника та комерсанта. Батько Шекспіра навіть був якийсь час міським головою.
Вільям навчався у так званій граматичній школі. У 18 років він одружується із Енн Хетевей, яка була старшою від чоловіка на 8 років. У сім'ї народжується 3 дітей.
Причини переїзду Шекспіра до Лондона достеменно невідомі. Але у 1587 році він залишає сім'ю, рідне місто і влаштовується на роботу у театр. Спочатку Вільям наглядав під час вистав за екіпажами, на яких приїжджали до театру багаті лондонці, потім працював суфлером. Згодом Шекспірові дали невеличку роль, але актором він так і не став. Вільям почав переробляти п'єси для театру, а згодом став створювати власні п'єси. Слава швидко знаходить драматурга. Не змушує чекати і матеріальний добробут: Шекспір стає співвласником театру «Глобус», купує будинок, а з часом отримує для себе та батька спадкове дворянство. На гербі його зображений білий сокіл, що тримає у пазурах золотого списа із срібним вістрям — адже прізвище «Шекспір» у перекладі означає «той, хто потрясає списом».
У 1612 році Шекспір залишає театр і повертається до рідного міста. Помер драматург від тяжкої хвороби у віці 52 років у день свого народження 23 квітня.
Творчість Шекспіра поділяють на 3 періоди:
1) 1590—1600 рр. — «оптимістичний».
Були написані комедії, основною темою яких була віра в життя та сили людини.
«Приборкання норовливої», «Сон літньої ночі», «Багато галасу даремно», «Дванадцята ніч» та ін. історичні хроніки.
2) 1600—1608 рр. — «трагічний».орені шедеври в жанрі трагедії «Гамлет», «Король Лір», «Макбет».
3) 1609—1612 рр. — «романтичний»
Трагікомедії з щасливим фіналом «Зимова казка», «Буря». Усього написано 37 п'єс, 2 поеми та 154 сонети.
«Шекспірівське питання»
Вам уже знайоме так зване гомерівське питання: чи існував Гомер насправді, чи він був автором безсмертних давньогрецьких поем «Іліада» та «Одіссея»? Таке ж запитання щодо великого Шекспіра ставлять собі протягом чотирьох століть науковці та звичайні читачі. Справа в тому, що збереглося не так багато відомостей про життя самого Шекспіра і ще менше — про його авторство щодо всесвітньовідомих п'єс.
Що ж викликає сумніви у науковців? Шекспір був не дуже освіченою людиною, а у своїх творах він виявляє різнобічну обізнаність у багатьох галузях знань: про медицину він писав, як лікар, про закони — як юрист, про рослини — як ботанік, про філософські проблеми — як філософ.
Вражає й словниковий запас письменника: 30 тисяч слів, до того ж знання іноземних мов: французької, італійської, грецької, іспанської, латини.
Автор шекспірівських п'єс добре знав греко-римську міфологію, літературу, історію, був знайомий із справжньою Італією: Венецією, Вероною, Міланом, Мантуєю. А Шекспір, як відомо, ніколи не виїжджав за межі своєї Батьківщини.
З'явилася версія, що під ім'ям Шекспіра приховувалася ціла група письменників та вчених, які запропонували авторові за винагороду називати ці твори своїми. Однак ці припущення не отримали підтвердження, оскільки для цього немає достатніх доказів.
Чому ж все-таки виникло "шекспірівське питання?
Можливо, вся річ у тому, що про життя Великого Барда нібито мало що відомо? Але про нього відомо набагато більше, ніж про інших літераторів і акторів того часу. Справа не в кількості достовірних, документально підтверджених біографічних фактів, а в їх характері, їх просто приголомшливій несумісності з тим, що говорять про свого автора шекспірівські твори
37 п'єс, дві великі поеми та цикл сонетів. І чим більше достовірних біографічних фактів віднаходили, чим глибше вивчали шекспірівські твори, тим очевидніше ставала ця невідповідність.
Дослідники пов'язують імя Шекспіра із Крістофером Марло. Той був убитий незадовго до появи Шекспіра. Він був автором трагедій та історичних хронік. Тип героя у творах Марло - титанічна особистість, що має надзвичайні здібності, можливості , але не знає, куди їх застосувати.
Також існує теорія, що Шекспір - Френсіс Бекон. Вважають, що Бекон зашифрував у п'єсах Шекспіра свою біографію. Головний шифр - «Буря».
Дослідники пишуть, що Шекспір – неосвічений, на відміну від Бекона. Заповіт Шекспіра складений дуже дріб'язковою людиною, та й почерк, яким він написаний, інший, ніж у автора безсмертних творів.
Історія сумнівів продовжується в 19-му столітті, Делія Бекон в Америці пред'являла права свого предка на всі твори Шекспіра і врешті збожеволіла.
Ще один кандидат на Шекспіра - лорд Ретленд.
У його гуртку Шекспір був ніби оплачуваним працівником (є документи). У «Гамлеті» знайдено ремінісценції, імена й т.д., у сонетах Шекспіра – теж.
Після смерті Ретленда Шекспір перестає писати, їде в Стратфорд.
Театр шекспірівської доби
У 70-х роках XVI ст. у Лондоні з'явилася велика група акторів, що називали себе слугами графа Лестера. Вони починали грати на порогах готелів, як робили це за часів своїх мандрівок.
У 1576 р. столяр Джеймс Бербедж, батько знаменитого драматурга Річарда Бербеджа, побудував у передмісті Лондона стаціонарний театр. Протягом недовгого часу з'явився другий. А до кінця століття у Лондоні налічувалося вже 9 театральних споруд. Найбільшим із них був «Глобус», який побудував у 1599 році той же Бербедж. У жодному європейському місті не було такої кількості театрів.
«Глобус» за своєю архітектурою нагадував поріг готелю: великий овальний простір був огороджений високою дерев'яною стіною. Під час вистави двір заповнювався бідняками — платили за вхід усього одне пенні. Вздовж внутрішньої стіни були влаштовані галереї для багатих жителів міста. Дехто міг сидіти прямо на сцені.
Передня частина сцени була розташована просто неба, задня частина — прикрита навісом. Декорацій у сучасному розумінні цього слова не було. За часів Шекспіра іноді навіть писали на папері: «Ліс» або «Площа»; вивішували надписи, щоб глядачі зрозуміли, де відбувається дія п'єси. Однак дуже багатими були костюми акторів: їх шили з шовку та атласу, прикрашали справжніми перлинами.
Як і за часів давньогрецьких театрів, в англійському театрі усі ролі виконувалися чоловіками. Якщо вистава затримувалася, глядачі жартували: «Королева голиться».
Дуже поважали в театрі «зберігача книг», у якого зберігались рукописи п'єс, і який вів вистави, а також був відповідальним за роботу суфлерів, тому що на підготовку вистави відводилося небагато часу і актори не завжди могли запам'ятати свої слова.
Сонети Шекспіра
Сонети В. Шекспіра — одна з найпрекрасніших сторінок інтимної лірики світової літератури. Знавець людської психології, поет оспівує почуття кохання і дружби, захоплюється людиною та красою її почуттів.
В. Шекспір вніс у традиційний сонет чимало нового: він змінив його форму, доповнив тематику, присвятивши окремі вірші дружбі, замість ангелоподібного ідеалу створив образ коханої — реальної жінки, яка теж заслуговує на велике кохання.
Сонети Шекспіра вважають ліричним щоденником автора. І не випадково англійський поет В. Вордсворт писав: «Сонети — це ключ, яким Шекспір відмикає своє серце».
В. Вордсворт у своєму вислові використав яскравий образ: ключ, що відмикає серце поета, розповідає його таємниці.
Збірка сонетів була створена Шекспіром приблизно у 1593—1600 рр.
У 1609 р. вийшло єдине прижиттєве видання його поезій.
Умовно сонети Шекспіра поділяють на 3 частини:
1)Сонети 1—126 — присвячені юному другові;
2)сонети 127—152 — присвячені смаглявій коханій;
3)сонети 153—154 — заключні, їх тема — радість життя.
Вже таке розподілення поезій доводить, що Шекспір зробив свій внесок у розвиток жанру сонета. Адже до нього сонети присвячувалися лише темі кохання й аж ніяк не дружбі.
Засвоєння літературознавчих термінів
Сонет — це вірш, що складається з 14 рядків, написаний п'ятистопним ямбом.
Особливістю італійського сонета є те, що він складається з двох чотиривіршів (катренів) та двох тривіршів (терцин).
Сонети Шекспіра (англійські) мають інший розподіл рядків: три чотиривірші та один двовірш (висновок).
Аналіз сонетів
СОНЕТ № 130
Ее глаза на звезды не похожи,
Нельзя уста кораллами назвать,
Не белоснежна плеч открытых кожа,
И черной проволокой вьется прядь.
С дамасской розой, алой или белой,
Нельзя сравнить оттенок зтих щек.
А тело пахнет так, как пахнет тело,
Не как фиалки нежный лепесток.
Ты не найдешь в ней совершенных линий,
Особенного света на челе.
Не знаю я, как шествуют богини,
Но милая ступает по земле.
И все ж она уступит тем едва ли,
Кого в сравненьях пышных оболгали.
Сонет № 130 присвячений смаглявій коханій ліричного героя. Весь вірш побудований на порівнянні коханої з тим ідеалом, який раніше описувався у сонетах: очі як зорі, вуста як корали; шкіра біла, мов сніг; щоки як троянда; тіло пахне, мов фіалка. Автор упевнено і навіть з викликом описує усю невідповідність коханої загальноприйнятим канонам краси і робить висновок про те, що він щирий у своєму вірші та ставленні до жінки, на відміну від тих поетів, які перебільшували принади своїх дам.
И все ж она уступит тем едва ли, Кого в сравненьях пышных оболгали.
СОНЕТ № 141
Мои глаза в тебя не влюблены,—
Они твои пороки видят ясно.
А сердце ни одной твоей вины
Не видит и с глазами не согласно.
Ушей твоя не услаждает речь.
Твой голос, взор и рук твоих касанье,
Прельщая, не могли меня увлечь
На праздник слуха, зренья, осязанья.
И все же внешним чувствам не дано —
Ни всем пяти, ни каждому отдельно —
Уверить сердце бедное одно,
Что зто рабство для него смертельно.
В своем несчастье одному я рад,
Что ты — мой грех и ты — мой вечный ад.
У сонеті № 141 ліричний герой відверто говорить про розлад серця і розуму, почуття та думки. Він протиставляє реальне бачення своєї коханої, яка не відповідає стандартним канонам краси зовнішньої та внутрішньої, почуттю серця, яке кохає її та приймає такою, яка вона є.
Герой розуміє, що це кохання не принесе йому щастя, про це свідчить негативно забарвлена лексика: «бідне серце», «смертельне рабство», «у своєму нещасті», «ти — мій гріх», «ти —моє вічне пекло». Традиційний мотив любові — страждання ускладнюється розумінням невідповідності коханої ідеалам краси зовнішньої і духовної.
СОНЕТ № 147
Любовь — недуг. Моя душа больна
Томительной, неутолимой жаждой.
Того же яда требует она,
Который отравил ее однажды.
Мой разум-врач любовь мою лечил.
Она отвергла травь и коренья,
И бедный лекарь выбился из сил
И нас покинул, потеряв терпенье.
Отныне мой недуг неизлечим.
Душа ни в чем покоя не находит.
Покинутые разумом моим,
И чувства и слова по воле бродят.
И долго мне, лишенному ума,
Казался раем ад, а светом — тьма!
Сонет № 147 присвячений опису любовних страждань ліричного героя. За допомогою яскравих метафор (любовь — недуг, разум — врач) автор передає почуття героя, який відчуває любов як хворобу і не може вилікуватися через те, що душа потребує знову і знову «того же яда..., который отравил ее однажды». Лікує героя розум, але серце з ним у розладі, і «бедный лекарь выбился из сил и нас покинул, потеряв терпенье».
Захоплений фатальною пристрастю, закоханий, якого полишив розум, ще довго буде вважати «раем ад, а светом — тьму!»
Останні слова натякають на те, що кохана ліричного героя має недоліки не лише у зовнішності, але й у своїй душі, що було нетрадиційним для любовного сонета.