Райнер Марія Рільке  

  Райнер Марія Рільке - Орфей XX ст. (1875–1926).

 Райнер Марія Рільке народився 4 грудня 1875 року в Празі в родині дрібного чиновника. Батько, виходець із селян, працював на за­лізниці, а мати походила із заможної буржуазної сім’ї. Соціальна нерівність стала причиною розриву стосунків подружжя вдома зайвим. Психологічна драма поглиблювалась кволим здоров’ям майбутнього поета, який виріс тихим і непримітним, скромним та сором’язливим.

Батько хотів, щоб його син став військовим, тому Рільке рано віддали до військової школи. Це стало для нього важким випробу­ванням, покаранням. Стан здоров’я змусив Рільке припинити на­вчання. У 16 років його забрали додому, і невдовзі він став студен­том найкращих університетів Праги, Берліна, Мюнхена, Парижа. Особливо його вабили лекції з філології та історії мистецтв.

Перші вірші Рільке опублікував у шістнадцятирічному віці. У середині 1890-х років вийшли друком його збірки «Життя і піс­ні», «Цикорій», «Вінчаний снами» та ін. Поета цікавлять теми природи, кохання, особистого життя. Він поетизує творчу волю особистості, віддає перевагу мріям, зануренню у світ почуттів. Поет широко використовує досягнення імпресіонізму: відображен­ня миттєвих вражень яскравою колористичною палітрою.

У ранній період творчості Рільке, хоч був близький ще й до неоромантизму та символізму (прагнув відтворити невимовне, приховане, несвідоме; удавався до неяс­них символів та алегорій), усе ж шукав власний шлях у мистецтві. І цей шлях проходив через реальні «речі», через ре­альне життя, від якого Рільке ніколи себе не відокремлював: «Я кажу: так, усе те, що видиме, має ставати поезією. О, як я зрадів, коли дійшов цього висновку!»

У Мюнхені доля звела Рільке з Луїзою Андреас-Саломе, письменницею і при­вабливою жінкою, дочкою російського генерала. У 1899-1900-х роках Рільке разом із нею здійснює подорожі в Росію та Україну, що поклали початок новому етапу в його творчості. Поет зустріча­ється з Л. Толстим, художником Л. Пастернаком та іншими діячами культури.

Цікавиться старовиною, особливе захоплення викликають у нього пам’ятки християнства, зокрема Києво-Печерська лавра. Рільке в Україні й Росії знайшов бажаний приклад прагнення до духов­ності, до життя в гармонії з природою. Наслідком цих мандрів Рільке стала збірка «Книга годин» («Часослов»). Один із німець­ких літературознавців писав: «Цей поет створив ліричну мову, з допомогою якої можна описати й відчути душевний стан, духовні проблеми й особистісно-релігійні враження людини».

1901 року Рільке одружився, але шлюб цей розпався через ма­теріальну скруту, яка все життя переслідувала поета. 9 років поет жив у Франції, товаришував з відомим скульптором Огюстом Роде­ном, творчість якого справила на поета величезне враження.

Таким же значним був вплив на Рільке живопису Поля Сезана, представника постімпресіонізму.

Новий етап творчості Рільке засвідчила поява збірки «Нові по­езії», у якій він прагнув створити світ речей, де самі поезії стають самоцінними «речами». Його «поезії-речі» мають наметі розкрити «забуту сутність речей», їхнє «приховане життя».

У 1900-х роках Рільке побував у багатьох країнах, знайшов­ши там своїх прихильників та меценатів. Тяжко переживав він трагедію Першої світової війни, безглузду загибель мільйонів лю­дей, руйнування пам’яток культури. В останній період його твор­чості посилилися трагічні мотиви відчуття хаосу світу, порушен­ня гармонії. Він писав про рятівну місію мистецтва, про високе призначення митця, здатного повернути людству духовний зміст  «загублених речей». Цей своєрідний орфізм яскраво виявився «Сонетах до Орфея» (1922), у «Дуїнянських елегіях». З 1919 року до кінця життя (1926) Рільке жив у Швейцарії, де друзі придбали для нього старовинний будинок — «замок Мюзо».

Саме тут йому довелося пережити «тріумфальний лютий» 1922 p., упродовж якого був завершений цикл «Дуїнянські елегії» та створений основний корпус циклу «Сонети до Орфея». Ці шедеври, що відкрили нові обрії світової лірики, уславили P.M. Рільке як поета третього тисячоліття.

В останні роки життя з'явився ще один місток між поетом та Росією — його листування з російськими поетами Б. Пастернаком та М. Цвєтаєвою. Листування Рільке та Цвєтаєвої сприймається сьогодні як стенограма унікального діалогу двох геніальних поетів.

Помер P.M. Рільке 29 грудня 1926 р. Могила поета знаходиться неподалік від Мюзо, на надгробному камені викарбувана написана ним самим епітафія:

Трояндо, о чиста суперечносте, бажання

нічиїм сном не бути під стількома пелюстками.

Ці філігранні рядки - остання загадка поета. Сотні сторінок у монографіях і статтях присвячені тлумаченню цієї віршованої мініатюри. Переконливими видаються трактовки, в яких висувається гіпотеза, ніби в образі троянди зашифрований Орфей, що, як троянда, був у поетичній системі P.M. Рільке уособленням ідеї вічного колообігу життя й смерті.

Україна в житті й творчості Р.М.Рільке

Особливе місце в житті та творчості Рільке займає Україна та Росія – землі, в яких він знайшов свою духовну батьківщину. Протягом 1899-1900 років видатний австрійський поет Райнер Марія Рільке двічі побував у Російській імперії (до складу якої тоді входила більша частина України). Спілкування з українською та російською інтелігенцією, безкраї простори і православ’я справили на поета надзвичайно великий вплив. Як писав він у листі до Леоніда Пастернака, «в очікуванні майбутньої подорожі я почуваю себе так, немов дитина перед різдвяними святами».

 Зустріч з Україною і Києвом, а особливо – з Києво-Печерською лаврою зачарувала поета, благотворно вплинула на його духовний розвиток. Він разом із художницею Лу Андреас - Саломе відвідує Софійський і Володимирський собори. Поет навіть мріяв поселитися у Києві, цьому «близькому до Бога» місті, і прийняти православ’я, але кохання сплутало всі карти… «Згадую полтавські степи, надвечірні зорі, хатки і охоплює душу сум, що мене там немає», - записав поет у щоденнику 1 вересня 1900 року. Навіть через двадцять років у його віршах з’являтимуться реалії українських пейзажів.

 Рільке подорожував Дніпром до Кременчука, зупинився у Каневі, знайомився з українцями, піднімався на Черневу Гору вклонитися Кобзареві, якого вважав не тільки великим поетом, а і талановитим художником. Він захоплювався українським фольклором і вважав, що відчув дух Київської Русі, святої Русі. Рільке починає перекладати «Слово о полку Ігоревім » - один з неперевершених зразків давньої української літератури києворуського періоду.

 Під безпосереднім впливом двох подорожей Росією й Україною Рільке написав  поетичні цикли збірки  «Пісня про правду», «Книга годин»: «Книга життя чернечого» і «Книга прощ». В останній яскраво відбилися київські враження, а вірш «В оцім селі…» був навіяний поету перебуванням у селі під Полтавою: «Це було закличне звучання далини й самотності, яке залунало в мені одного разу під Полтавою, увечері, коли хатини були такі німі й самотні перед ніччю, що насувалася».

 Отже, українські враження (перебування Рільке в Україні) мали значний вплив на творчість видатного австрійського поета.

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ «ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС»

Була це душ копальня дивовижна,—

у ній, як жили тихих срібних руд,

тяглись вони крізь тьму.

Поміж коріння струміла кров, що до людей пливла;

тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.

Ото й увесь багрянець.

Там були урвисті скелі, і ліси безлюдні,

і зведені над пусткою мости,

і той сліпий, великий, сірий став,

що над своїм глибоким дном повиснув,

як небо дощове над краєвидом.

І поміж піль, полога і сумирна,

виднілася бліда стяга дороги,

прострелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони

попереду ішов стрункий мужчина

в киреї голубій; він нетерпляче

і мовчазливо в далечінь вдивлявся,

і крок його жадібно жер дорогу

великими шматками; в нього руки

звисали з-під киреї тяжко й хмурно,

немов забули вже про легкість ліри,

яка отак була вросла в лівицю,

як віть троянди у гілки оливи.

 Чуття у ньому начебто двоїлись,

бо мчався зір, неначе пес, вперед,

вертався, і спинявся, і чекав

на повороті ближчому дороги,—

а нюх і слух позаду залишались.

Йому здавалось іноді, що він

вчуває кроки кожного з двох інших,

які за ним узвозом вгору йшли.

Проте це тільки крок його лупав,

і вітер ззаду торгав за кирею.

Так він собі казав: «Вони ідуть»,—

 казав це гучно й до лупи вслухався.

Вони ідуть, але страшенно тихо

обоє ходять. От якби посмів

вій обернутись(але обертатись

було йому заказано при ділі,

яке він майже довершив),— тоді

побачив би, що йдуть обидва тихі:

це Бог мандрівок і доручень дальніх,

дорожній шлик над світлими очима,

вперед простерта палиця струнка,

маленькі крила, що об ступні б'ють,

і звірена його руці — вона.

Така Кохана,— та її ця ліра

оплакала за плакальниць усіх,

аж світ на плач суцільний обернувся,

де знову все було: і ліс, і діл,

і шлях, і поле, і ріка, і звір;

але й в плачливому отому світі,

так само, як над іншою землею,

і сонце йшло, й зоріло тихе небо,

плачливе небо в скривлених зірках,—

така  Кохана. Тепер вона ступає поруч Бога,

хоч довгий саван заважає йти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Вона неначе стала при надії,

не думала й про мужа, що простує

попереду, не думала й про шлях,

що приведе її назад в життя.

Boнa в собі вся скупчилась, посмертям

наповнена по вінця.

Як плід вбирає солодощі й тьму,

вона ввібрала в себе смерть велику,

таку нову, що й не збагнути їй.

В дівочості новітній, неторканій

вона вже існувала; стать її

була немов надвечір юна квітка,

і так одвикли від звичаїв шлюбних

у неї руки, що й самого Бога

безкрайно лагідний напутній дотик

її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже — не та білява жінка,

оспівана колись в піснях поета,

вона уже — не пахощі, не острів

широкої постелі, бо уже

вона не власність жодного мужчини.

її розв'язано, мов довгі коси,

і віддано, мов пробуялу зливу,

й поділено, немов запас стократний.

Вона — вже корінь, і коли нараз

її спинив і з розпачем промовив

до неї Бог: «А він таки оглянувсь»,—

безтямно й тихо запитала: «Хто?»

А там здаля, при виході у світло,

стояв хтось темний, що його обличчя

не розпізнати. Він стояв і бачив,

як на стезі дороги польової

печальнозорий Бог і посланець

безмовно обернувся, щоб іти

за постаттю, яка назад верталась,

хоч довгий саван заважав іти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Переклад М. Бажана

ЦЕНТРАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОЕЗІЇ Р. М. РІЛЬКЕ

 «ОРФЕЙ. ЕВРІДІКА. ГЕРМЕС».

НОВЕ ЗВУЧАННЯ ДАВНЬОГО АНТИЧНОГО СЮЖЕТУ

Образ Орфея завжди приваблював австрійського поета. З юних років Рільке захоплювався «Метаморфозами» Овідія, в яких переповідалися яскраві історії з життя легендарного співця.

Одна з них - історія кохання Орфея та Еврідіки - художньо переосмислена у поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес», що вважається перлиною двотомної збірки «Нові вірші».

Образ Орфея, славетного міфічного співця, наділеного такою магічною силою мистецтва, що йому підкорялися не лише люди, а й уся природа, завжди хвилював уяву Рільке. За легендою Орфей, втративши кохану, спустився за нею у царство померлих і зачарував співом його володаря. Аїд згодився відпустити Еврідіку, але за умови, що Орфей жодного разу не озирнеться на Еврідіку дорогою з царства тіней. Орфей не витримав і озирнувся. Еврідіка щезла назавжди.

Цей міф Рільке поклав в основу свого твору, «Орфей. Еврідіка. Гермес», переосмисливши його. На думку поета, призначення поезії — нести людям любов, красу, перемагати зло. Але в світі існує таке зло, перемогти яке неможливо, це — смерть. Протистояти смерті може тільки любов і пам'ять. Про те, як митець здатен протистояти силам забуття, і йдеться в поезії «Орфей. Еврідіка. Гермес».

Цей вірш певною мірою наближений до прози: він не має рим, строфічного поділу, чіткого віршованого ритму. Та й наявність персонажів, зовнішнього сюжету, конфлікту між героями надають твору певної епічності. Але глибокий підтекст, суто ліричне вирішення конфлікту примушують замислитися не над сюжетними подіями, відомими з міфу, а над проблемою творчості, здатності митця протистояти силам забуття.

На початку твору Рільке створює картину царства тіней, де перебувають душі померлих. Перше, що вражає у цій картині,— відсутність жодного поруху життя. Монументальність, якась застиглість, вічність відчувається у цій картині. І ще картина зовсім позбавлена звуків. Тому, напевно, упродовж твору не називаються й імена героїв. Тут немає місця  живому голосу, немає тут місця і співам Орфея. Ця  мовчазна картина, ця беззвучність підготовлює трагічний фінал. Орфей поспішає до виходу, він прислуховується до кроків позаду, іноді йому здається, що він чує їх. «Вони ідуть»,— переконує він себе, промовляє ці слова гучно, але тільки луна відповідає йому. Орфей не може озирнутися, не має права, але уявляє їх собі — Гермеса й Еврідіку. Уявляє не її постать, вид, але те почуття, що вона викликала — кохання і біль від втрати. Орфей оплакував її так, що світ увесь «на плач суцільний обернувсь», але це не повернуло Еврідіки: «так само, як над іншою землею,  і сонце йшло, й зоріло тихе небо,  плачливе небо в скривлених зірках».

Вірш написаний так, що створюється враження, ніби автор теж у цьому лабіринті смерті, перед ним проходять постаті його героїв, наближаючись і віддаляючись від нього. Тому в наступних рядках уже Еврідіка наближається, тепер її можна добре роздивитися. Вона вже не та білява жінка, оспівана в піснях Орфея, те, що наближається — лише тінь, у ній уже немає життя, а відтак — немає й кохання до Орфея. Сам момент, коли Орфей озирнувся, поет не змальовує. Він (поет) «дивився» у цей час на Еврідіку, вражений тими змінами, які у ній відбулися. Тому, коли Гермес спинив Еврідіку, з розпачем промовивши: «Він таки оглянувсь», Еврідіка тільки безтямно запитує: «Хто?». Останні рядки вірша, попри всю їхню сумовитість, дарують якусь непевну надію:

Він стояв і бачив,

як на стезі дороги польової

печальнозорий Бог і посланець

безмовно обернувся, щоб іти

за постаттю, яка назад верталась,

хоч довгий саван заважав іти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Остаточно проблему протистояння митця силам забуття Рільке не вирішує. Те, що в останніх рядках міститься такий багатозначний образ («невпевнена, і ніжна, і терпляча») ніби обіцяють нові пісні Орфея про кохання до Еврідіки, хай тужні, але прекрасні.

Поезія «Орфей. Еврідіка. Гермес» розкриває важливу проблему творчості Рільке — здатність митця мистецтвом одухотворювати світ, протистояти забуттю прекрасного, вічного, життєдайного.

Аналіз вірша «Орфей. Еврідіка. Гермес»*                     

 Орфей, який став символом сили музики, мистецтва, кохання, надихнув Рільке на створення поезії «Орфей. Еврідіка. Гермес» 1904 року.

 У чому головна відмінність вірша від міфу?

      Рільке вибрав для свого твору лише заключну частину - розповідь про те, як Орфей припустився фатальної помилки. Якщо у міфі йдеться мова про силу кохання Орфея, то у вірші Рільке - про поразку співця: почуття Орфея переконали богів, але не оживили Еврідіку.

 Як поет зображує царство смерті, де перебувають душі померлих?

      Рільке показує дуже сумний ландшафт, урвисті скелі, безлюдні ліси, пустка, сірий став

 Які відчуття виникають від цього опису?

     Відчуття трагізму, безмежного лиха, безисходности.

 Як зображує поет Еврідіку?

      Це вже не та прекрасна жінка, яку оспівував у своїх піснях Орфей. Смерть накладає на неї страшне тавро - відбирає почуття і пам'ять. Душа жінки настільки відчужена і від коханого, і від земного життя, що у відпо-відь на слова Гермеса: «А він таки оглянувсь», вона безтямно запитує: «Хто?»

 Як ви розумієте слова Рільке про Еврідіку : «Вона була вже корінь»?

       Це означає, що душа Еврідіки вже не належала земному світу. Вона пішла у землю, як корінь. Але корінь - це не лише смерть, це і життя, бо тіль­ки коріння дає деревам, рослинам жити. Рільке хотів мабуть сказати, що Еврідіка буде знову жити в пам'яті коханого, в його піснях.

 Як ви гадаєте, чому ж Орфей не зміг повернути дружину?

      Намагання Орфея оживити Еврідіку суперечить законам природи. Він намагався порушити порядок речей, згідно з яким життя людини рухається від народження до смерті, а померлі назавжди покидають царство живих.

Тим, що Орфей хоче власною волею воскресити кохану, він намагається подолати межі людських можливостей, зробити те, що під силу лише богам. Нажаль, ще ніхто не повертався з світу померлих, і ніхто не може воскресити близьку людину.

    Висновок:

У Рільке античний сюжет про Орфея та Еврідіку наповнюється глибоким філософським змістом. Картина, яку зма­льовує поет, є своєрідним синтезом реального і потойбічного, міфічного і дійсного. Художній світ твору постає надзвичайно драматичним і складним. І лише єдиний образ освітлює цей похмурий світ - образ Орфея, митця, який попри все крокує вперед. Вірш являє собою символічне зображення духовної атмосфери суспільства. Український поет і перекладач М.Орест назвав цей твір «Узагальненим вираженням духовної драми століття». І поразка Орфея, який намагався повернути колесо природного буття у зворотному напрямку, демонструє приреченість ідей, подібних до тих, що панували у духовному житті людей на початку ХХ. Досвід Орфея показує необхідність визнання меж людської природи та розуміння того, що людина не владна нав’язувати свою волю світобудові. А для митця лише один спосіб повернути втрачене – шляхом його перетворення на витвір мистецтва, у якому народжується нове життя.     

Миф про Орфея

По преданию, Орфей, сын музы Каллиопы, жил в древней Фракии. Слава о божественном даре певца и музыканта распространилась по всей округе. Говорили, будто природа наделила его магической силой, которой покорялись люди и даже боги. Но однажды...

"Привлеченный каким-то неясным предчувствием в долину Гекаты, я шел посреди густых трав луга и увидел Эвридику... Я позвал ее, взял ее за руку, крикнул ей: "Эвридика! Куда идешь ты?" Как бы пробужденная ото сна, она, освобожденная от чар, упала на мою грудь. И тогда Божественный Эрос покорил нас, мы обменялись взглядами, так Эвридика и Орфей стали супругами навек.

С тех пор дороже всех сокровищ земных была для Орфея юная Эвридика. Только счастье, отпущенное им судьбой, оказалось недолгим: девушку, гулявшую но лесу с подругами-нимфами, ужалила змея. Укус оказался смертельным: Эвридика отправилась в царство теней, оставив любимому лишь воспоминания о счастливых минутах, проведенных вместе. В отчаянии Орфей заклинал богов вернуть супругу, но они остались глухи к его мольбам. Дни и ночи горевал музыкант, и вся природа плакала вмести с ним, слушая грустное пение его кифары. А когда понял, что просьбы бессильны, отправился в подземное царство в надежде уговорить бесстрастного повелителя Аида отпустить на землю его жену.

Спустившись в мир, куда заказан путь земному человеку. Орфей растрогал своей горестной песней Харона, который согласился перевезти его через реку Стикс на другой берег. Волшебная музыка и чудесный голос усмирили пса Цербера, роняли слезы даже не знающие пощады богини мести Эринии, а веточка вербы, принесенная им с собой, распустилась. Дрогнуло и жесткое сердце Аида.

 «Подумай, владыка, если бы отняли у тебя жену твою Персефону» ведь и ты бы страдал. Не навсегда же отпускаешь ты Эвридику. Вернется опять она в твое царство. Коротка жизнь наша...» Дай Эвридике испытать радости жизни, ведь она сошла в твое царство такой юной!» — говорил, согласно преданию, божественный бард.

 «Хорошо, Орфей! Я отдам тебе Эвридику. Веди ее назад к жизни, к свету солнца. Но ты должен исполнить одно условие... Помни! Оглянешься — и тотчас покинет тебя Эвридика, вернется навечно в мое царство», — будто бы ответил суровый повелитель.

Его гость, не веря счастью, согласился. Долго шли во мраке Орфей и тень Эвридики. Когда большая часть пути осталась позади, юноше вдруг показалось, что его супруга отстала, заблудившись в лабиринтах подземного мира. Не выдержав испытания, он... обернулся: рядом с собой увидел любимый силуэт. Протянул руки Орфей, но миг — и тень жены растаяла во мраке.

...Ночь сменяла день, а он все стоял в оцепенении, не желая верить, что снова потерял ее. С тех пор мир людей опостылел Орфею: он ушел в дикие Родосские горы, пел там для птиц и зверей. «Музыку его наполняла такая сила любви и боли, что даже деревья и камни снимались с места, чтобы быть ближе к грустному музыканту. Дуб и тополь, стройные кипарисы и широколистое платаны, сосны и ели толпились вокруг и слушали певца... Вся природа зачарованно внимала дивному пению и звукам кифары» — повествуют мифы. Лишь изредка спускался он в долину, чтобы воздать почести богу Аполлону, которому поклонялся. Люди не забывали о прекрасном исполнителе: не раз цари предлагали юноше в жены своих дочерей. По безутешный отвергал всех. Только несколько лет спустя душа его обрела покой: погубленный весталками, Орфей отправился к Эвридике, чтобы никогда больше не расставаться с ней. С тех пор, говорят предания, они неразлучны.

Рільке Райнер Марія Сонети.

 «Ось дерево звелось...»

 Ось дерево звелось. О виростання!

 О спів Орфея! Співу повен слух.

 І змовкло все, та плине крізь мовчання

 Новий початок, знак новий і рух.

 Виходять звірі з лісової тиші,

 покинувши кубельця чи барліг;

 вони, либонь, зробилися тихіші

 не з остраху, не з хитрощів своїх,

 а з прислухання. Рев, скавчання, гам

 змаліли в їх серцях. Їм за пристанок

 недавно ще була маленька хижа,

 де крилася жадливість їхня хижа

 і де при вході аж хитався ґанок, —

 там ти воздвиг в їх прислуханні храм.

 Переклав  Микола Бажан

***

Вот дерево свелось. О произрастания!

 О пение Орфея! Пения полон слух.

 И смолкло все и течет сквозь молчание

 Новое начало, знак новый и движение.

 Выходят звери из лесной тишине,

 покинув гнездышка или берлогу;

 они, вероятно, стали тише

 не из страха, не из хитрости своих

 а с Прислушивание. Рев, визг, гам

 измельчали в их сердцах. Им за пристанище

 недавно еще была маленькая хижина,

 где крылась жадливисть их хищная

 и где при входе вплоть шатался крыльцо, -

 там ты воздвиг в их Прислушивание храм.

Перевод М. Бажана

 Аналіз  вірша «Ось дерево звелось. О виростання!...»*