А. Ахматова  
Життєвий і творчий шлях російської поетеси
Анни Ахматової
(1889–1966)..
Утілення у творчості А. Ахматової ознак акмеїзму
Справжнє ім’я Анни Ахматової — Анна Горенко. Народилася 1889 року під
Одесою в родині відставного інженера-механіка флоту. Через рік її відвезли до Царського Села, де минули дитячі роки і рання юність майбутньої поетеси. Після закінчення гімназії навчалася на юридичному факультеті Вищих жіночих курсів у Києві та Вищих історико-літературних курсах у Петербурзі. Складати вірші почала ще в дитинстві. У 21 рік вийшла заміж за
поета Миколу Гумільова, разом із ним почала працювати в акмеїс- тичному літературному угрупованні «Цех поетів», здійснила подорож Францією та Італією. З 1912 року, протягом десяти наступних, вийшло друком п’ять поетичних збірок — «Вечір», «Чотки», «Біла зграя», «Подорожник» та «Anno Domini». Після жовтневої революції, незважаючи на критичне до неї ставлення, поетеса залишилася в Росії, хоча багато її друзів емігрували й кликали її із собою.
Доля була до неї безжальною. Спочатку вона втратила чоловіка. Це була незвичайна людина. Гумільов мріяв дослідити Африку й об’єднати всі африканські племена, створити для них спільну мову. Він здійснив три мандрівки власним коштом. А 1921 року його безпідставно звинуватили в контрреволюційній змові й розстріляли.
У Анни Андріївни залишився син Лев, який став ученим. Лева тричі арештовували, він пройшов сталінські табори, але вижив. Йому, а також тисячам подібних до нього, Ахматова присвятила поему «Реквієм».
1925 року була прийнята сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б) «Про політику партії в галузі художньої літератури». А. Ахматову перестали друкувати в журналах та альманахах, запрошувати на літературні вечори. Це тривало майже 15 років. Поетеса зайнялася дослідженням творчості О. Пушкіна.
Під час Другої світової війни Ахматова перебувала в евакуації в Ташкенті, виступала зі своїми віршами перед пораненими в госпіталях.
1946 року разом із відомим сатириком М. Зощенком А. Ахматова була виключена зі Спілки письменників за песимізм і «шкідливий вплив на виховання молоді», як зазначалось у партійній постанові. Партійний функціонер Жданов назвав її «взбесившейся барынькой, мечущейся между будуаром и молельней», «полумонахиней-полу- блудницей».
1962 року була завершена «Поема без героя» — духовний заповіт і вершинне досягнення поетеси. 1964 року літературна праця
А. Ахматової була відзначена престижною італійською премією, а через рік Анну Андріївну обрали почесним доктором Оксфордського університету. Не стало її 1966 року.
Тріумфом посмертної долі Ахматової став її 100-річний ювілей, який за рішенням ЮНЕСКО відзначали в усьому світі 1989 року.
Анна Ахматова хронологічна таблиця
https://dovidka.biz.ua/anna-ahmatova-hronologichna-tablitsya/
Поема «Реквієм»
(1935-1940)
Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл, -
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
1961
ВМЕСТО ПРЕДИСЛОВИЯ
В страшные годы ежовщины я провела семнадцать месяцев в тюремных очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то "опознал" меня. Тогда стоящая за мной женщина с голубыми губами, которая, конечно, никогда в жизни не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шепотом):
- А это вы можете описать?
И я сказала:
- Могу.
Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому,
что некогда было ее лицом.
1 апреля 1957
Ленинград
ПОСВЯЩЕНИЕ
Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними "каторжные норы"
И смертельная тоска.
Для кого-то веет ветер свежий,
Для кого-то нежится закат -
Мы не знаем, мы повсюду те же,
Слышим лишь ключей постылый скрежет
Да шаги тяжелые солдат.
Подымались как к обедне ранней.
По столице одичалой шли,
Там встречались, мертвых бездыханней,
Солнце ниже и Нева туманней,
А надежда все поет вдали.
Приговор. И сразу слезы хлынут,
Ото всех уже отделена,
Словно с болью жизнь из сердца вынут,
Словно грубо навзничь опрокинут,
Но идет... шатается... одна...
Где теперь невольные подруги
Двух моих осатанелых лет?
Что им чудится в сибирской вьюге,
Что мерещится им в лунном круге?
Им я шлю прощальный мой привет.
Март 1940
ВСТУПЛЕНИЕ
Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.
И ненужным привеском болтался
Возле тюрем своих Ленинград.
И когда, обезумев от муки,
Шли уже осужденных полки,
И короткую песню разлуки
Паровозные пели гудки.
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.
I
Уводили тебя на рассвете,
За тобой, как на выносе, шла,
В темной горнице плакали дети,
У божницы свеча оплыла.
На губах твоих холод иконки.
Смертный пот на челе... не забыть!
Буду я, как стрелецкие женки,
Под кремлевскими башнями выть.
1935
II
Тихо льется тихий Дон,
Желтый месяц входит в дом.
Входит в шапке набекрень -
Видит желтый месяц тень.
Эта женщина больна,
Эта женщина одна,
Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне.
III
Нет, это не я, это кто-то другой страдает.
Я бы так не могла, а то, что случилось,
Пусть черные сукна покроют,
И пусть унесут фонари.
Ночь.
IV
Показать бы тебе, насмешнице
И любимице всех друзей,
Царскосельской веселой грешнице,
Что случилось с жизнью твоей.
Как трехсотая, с передачею,
Под Крестами будешь стоять
И своей слезою горячею
Новогодний лед прожигать.
Там тюремный тополь качается,
И ни звука. А сколько там
Неповинных жизней кончается...
V
Семнадцать месяцев кричу,
Зову тебя домой.
Кидалась в ноги палачу -
Ты сын и ужас мой.
Все перепуталось навек,
И мне не разобрать
Теперь, кто зверь, кто человек,
И долго ль казни ждать.
И только пышные цветы,
И звон кадильный, и следы
Куда-то в никуда.
И прямо мне в глаза глядит
И скорой гибелью грозит
Огромная звезда.
VI
Легкие летят недели,
Что случилось, не пойму.
Как тебе, сынок, в тюрьму
Ночи белые глядели,
Как они опять глядят
Ястребиным жарким оком,
О твоем кресте высоком
И о смерти говорят.
1939
VII
ПРИГОВОР
И упало каменное слово
На мою еще живую грудь.
Ничего, ведь я была готова,
Справлюсь с этим как-нибудь.
У меня сегодня много дела:
Надо память до конца убить,
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить.
А не то... Горячий шелест лета,
Словно праздник за моим окном.
Я давно предчувствовала этот
Светлый день и опустелый дом.
1939. Лето
VIII
К СМЕРТИ
Ты все равно придешь. Зачем же не теперь?
Я жду тебя. Мне очень трудно.
Я потушила свет и отворила дверь
Тебе, такой простой и чудной.
Прими для этого какой угодно вид,
Ворвись отравленным снарядом
Иль с гирькой подкрадись, как опытный бандит,
Иль отрави тифозным чадом,
Иль сказочкой, придуманной тобой
И всем до тошноты знакомой, -
Чтоб я увидела верх шапки голубой
И бледного от страха управдома.
Мне все равно теперь. Струится Енисей,
Звезда полярная сияет.
И синий блеск возлюбленных очей
Последний ужас затмевает.
19 августа 1939
Фонтанный Дом
IX
Уже безумие крылом
Души накрыло половину,
И поит огненным вином
И манит в черную долину.
И поняла я, что ему
Должна я уступить победу,
Прислушиваясь к своему
Уже как бы чужому бреду.
И не позволит ничего
Оно мне унести с собою
(Как ни упрашивай его
И как ни докучай мольбою):
Ни сына страшные глаза -
Окаменелое страданье -
Ни день, когда пришла гроза,
Ни час тюремного свиданья,
Ни милую прохладу рук,
Ни лип взволнованные тени,
Ни отдаленный легкий звук -
Слова последних утешений.
4 мая 1940
Фонтанный Дом
Х
РАСПЯТИЕ
"Не рыдай Мене, Мати,
во гробе зрящи".
1
Хор ангелов великий час восславил,
И небеса расплавились в огне.
Отцу сказал: "Почто Меня оставил?"
А Матери: "О, не рыдай Мене..."
2
Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.
ЭПИЛОГ
1
Узнала я, как опадают лица,
Как из-под век выглядывает страх,
Как клинописи жесткие страницы
Страдание выводит на щеках,
Как локоны из пепельных и черных
Серебряными делаются вдруг,
Улыбка вянет на губах покорных,
И в сухоньком смешке дрожит испуг.
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мною,
И в лютый холод, и в июльский зной,
Под красною ослепшею стеною.
2
Опять поминальный приблизился час.
Я вижу, я слышу, я чувствую вас:
И ту, что едва до окна довели,
И ту, что родимой не топчет земли,
И ту, что красивой тряхнув головой,
Сказала: "Сюда прихожу, как домой".
Хотелось бы всех поименно назвать,
Да отняли список, и негде узнать.
Для них соткала я широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов.
О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду и в новой беде,
И если зажмут мой измученный рот,
Которым кричит стомильонный народ,
Пусть так же оне поминают меня
В канун моего погребального дня.
А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне,
Согласье на это даю торжество,
Но только с условьем: не ставить его
Ни около моря, где я родилась
(Последняя с морем разорвана связь),
Ни в царском саду у заветного пня,
Где тень безутешная ищет меня,
А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.
Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных марусь,
Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.
И пусть с неподвижных и бронзовых век
Как слезы струится подтаявший снег,
И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.
Около 10 марта 1940
Фонтанный Дом
Аналіз поеми "Реквієм"* |
Назва: "Реквієм" Автор: Анна Ахматова Жанр: поема Стиль: акмеїзм Тема: зображення злочинів сталінської епохи; зображення тих, хто опинився за тюремними ґратами, переніс арешти, заслання, смерть рідних та друзів, але не підкорився лихій долі. Композиція: десять віршів, прозаїчна передмова, посвята, вступ та епілог. Біографічна основа поеми: у 1935 році було заарештовано сина Анни Ахматової Льва Гумільова та її чоловіка Миколу Пуніна. Анна Ахматова зверталася особисто до Й. Сталіна і змогла врятувати рідних. Але вже в 1938 році її сина знову було заарештовано і відправлено в концтабори на 10 років. Оскільки зберігати такий твір на папері було небезпечно, Анна Ахматова довірила поему своїм близьким друзям, які знали її напам'ять. За свідченням самої Анни Ахматової, "Реквієм" знали 11 осіб , і ніхто її не видав. У 1963 році поема була надрукована за кордоном. Співвітчизники поетеси отримали змогу прочитати твір лише в 1987 році. Тропи в поемі "Реквієм":
|
Життя Анни Ахматової була довгою і вельми важким. На долю Ахматової, так само як і на долю всього російського народу випало безліч випробувань. Жінка з гідністю і мужністю змогла їх пережити. Машина сталінського терору торкнулася безпосередньо її сім’ї: в 1921 році був розстріляний чоловік, Микола Гумільов; син поетеси за безпідставними обвинуваченнями провів більше, ніж двадцять років у трудових таборах.
Поема «Реквієм» стала своєрідним літературним плачем як народу в цілому, так і матері — берегині сімейного вогнища, яка зіткнулася з горем. Лірична героїня повинна була винести на своїх тендітних жіночих плечах неймовірно важку ношу — арешти чоловіка і сина, довгі черги у в’язниці, переслідування владою. Вона страждає через горя, яке випало на її жіночу долю, разом з тим оплакуючи долі всіх людей, які були піддані репресіям. В окремих віршах Ахматова змогла донести до нас події того страшного часу, коли будь-якої людини могли заарештувати просто так, без видимих на те причин — вночі «чорні Марусі» відвозили людей в лякаючу невідомості, і дізнатися хоч що-небудь про їх долю було неможливо.
Читаючи про плач матері, коли від неї забирають сина, дійсно можна душею відчути всю ступінь її безвиході. Ахматова піднімає образ простої радянської жінки, матері до рівня біблійної героїні. Матері заарештованих з розриваються від болю серцями, дивилися на страті своїх дітей, подібно біблійної Марії. Але при цьому, ніяк не могли вплинути на їх гірку долю. Лірична героїня всупереч цьому не здається, а знаходить у собі сили продовжувати нерівну боротьбу. Вона, здається, звертається до майбутніх поколінь, які прийдуть на землю після неї, з проханням пам’ятає про ті страшні сторінки історії, про те, горе, яке довелося пережити предкам, щоб у майбутньому не допустити таких страшних і фатальних помилок і самим не стати катами системи.
Назва поеми, повністю виражає її наповнення. Адже «Реквієм» — це музика, яка несе в собі смуток прощання з померлими. Звучить музика поеми. Вона, здається, піднімає в небо душі всіх тих, кого поглинула машина тоталітарного режиму.
У поемі «Реквієм» Ганна Ахматова майстерно показує нам жорстокі реалії тоталітарної епохи через побутові сюжети.
Поема створювалася багато років. У 1935 році поетеса розпочала роботу над нею, але через те, що в її будинку проводилися постійні обшуки, вона не мала можливості навіть записати вірші на папері, вона зберігала їх у своїй пам’яті, щоб ще більше не нашкодити своєму синові. До 1962 року, поема жила тільки в голові свого автора. Іноді вона читала вірші з поеми близьким їй людям, яким по-справжньому довіряла. Повний текст твору у друкованому варіанті побачив світ лише після початку перебудови, в 1987 році.
Бажання створити поему у Ахматової зміцнилося, коли стоячи в тюремній черги до неї підійшла жінка і запитала, чи може вона описати те, що відбувається зараз в країні. Почувши ствердну відповідь, особа жінки перетворилося щирою посмішкою. Пізніше, Ахматова буде згадувати, що саме її вигляд асоціювався у неї все життя з знедоленими матерями, чиї діти постраждали від страшних репресій.
Ахматова стала однією з перших літераторів, хто з найбільшою письменницьким сенсом передав історичне значення подій, що відбуваються.
Поема «Реквієм» — це своєрідний пам’ятник, в якому укладено пристрасне бажання зберегти в пам’яті народу історію про страшних випробуваннях.
***
Широк и желт вечерний свет,
Нежна апрельская прохлада.
Ты опоздал на много лет,
Но все-таки тебе я рада.
Сюда ко мне поближе сядь,
Гляди веселыми глазами:
Вот эта синяя тетрадь -
С моими детскими стихами.
Прости, что я жила скорбя
И солнцу радовалась мало.
Прости, прости, что за тебя
Я слишком многих принимала.
1915
Довкола жовтий вечір ліг,
Тремтить квітнева прохолода.
Ти запізнивсь на стільки літ,
Та радість буде там, де згода.
Присядь до мене ближче ти,
I подивись веселим оком:
Блакитні зошита листки -
Віршів моїх дитячі спроби.
Пробач, що сумно так жила
I сонце бачила несміло.
Пробач, пробач, що багатьма
Я багатьма переболіла.
Перекладач: С.Жолоб
Я научилась просто, мудро жить,
Смотреть на небо и молиться Богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу.
Когда шуршат в овраге лопухи
И никнет гроздь рябины желто-красной,
Слагаю я веселые стихи
О жизни тленной, тленной и прекрасной.
Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь
Пушистый кот, мурлыкает умильней,
И яркий загорается огонь
На башенке озерной лесопильни.
Лишь изредка прорезывает тишь
Крик аиста, слетевшего на крышу.
И если в дверь мою ты постучишь,
Мне кажется, я даже не услышу.