Бертольт Брехт  

Бертольт Брехт (1898-1956)

 

 

Бертольт Брехт (1898-1956) — німецький драматург і поет XX ст., вважається засновником епічного театру («діалектичного театру»).

Народився в невеличкому баварському містечку Аугсбург у заможній буржуазній родині. У літературу виступив у 1918 р. У 1920-х; працював театральним режисером. Драми цих років позначені впливом експресіонізму. Брехт розробляв теорію «епічного театру», який мав на меті виховання передової свідомості.

 В 1933-1948 рр. перебував в еміграції. В ці роки написав твори, спрямовані проти мілітаризму і фашизму («Трьохкопійчаний роман», 1934; «Гвинтівки Тереси Каррар», 1937; п’єси: «Матінка Кураж та її діти», 1938; «Життя Ґалілея», 1939; «Страх і відчай у Третій імперії», 1939; «Швейк у другій світовій війні», 1944, та ін.). 1949 заснував театр «Берлінський ансамбль». Твори останніх років — віршований памфлет «Свобода» і «демократія» (1947), п’єса «Кавказьке крейдяне коло» (1949), збірка «Сто віршів. 1918-1950» (1952) та ін.

Починаючи з другої половини 20-х років, у творчому розвитку Брехта намічається злам. Він охоплює всі рівні його духовного життя. Він зближується з комуністичним рухом і залучається до його пропаганди, тим самим повторюючи шлях багатьох авангардистів, які починали з тотального заперечення старого світу й приходили до утвердження нового тоталітарного режиму. У цей час митець розробляє концепцію новаторської драми й успішно апробує її в низці п’єс.

1933 р. змусив митця покинути «коричневу» батьківщину. Розпочався період еміграції, що тривав довгих п’ятнадцять років. Талант опального на батьківщині Брехта знаходить визнання за кордоном. Зростає кількість його прихильників; його п’єси успішно ставлять на сценах Парижа, Амстердама, Копенгагена. Однак навіть у затишній Данії він відчуває психологічний тиск. Адже датські нацисти час від часу публікують списки з іменами найвідоміших емігрантів, а датська поліція постійно інформує про них нацистську службу безпеки й закордонний відділ гестапо. У перший же місяць свого перебування в Данії Брехт довідався з газет, що датчани передали німецькій поліції активіста комуністичної партії Німеччини Функе, хоча й знали, що на батьківщині він відразу ж потрапить до концтабору. До того ж, як і інші емігранти, Брехт був змушений дати письмову обіцянку не долучатися до будь-якої політичної діяльності. Одне слово, у передвоєнній Європі він аж ніяк не почував себе захищеним та вільним.

Двічі упродовж 30-х років Брехт відвідав Москву, де як член редколегії залучився разом із Ліоном Фейхтвангером до видання німецького часопису «Дас ворт». Утім, попри свою «прокомуністичну» орієнтацію, місцем свого подальшого перебування він обрав не Радянський Союз, а США.

Тут Брехт продовжує інтенсивно працювати — і як драматург, і як кіносценарист, і як режисер-постановник. Проте умов для повноцінної творчої реалізації в Америці він не мав, адже був тут маловідомим драматургом, до того ж — підозрілим через свої симпатії до комуністичного руху. Деякий час Брехт працював для Голлівуда, однак так і не вписався у тодішню американську кіноіндустрію, що, намагаючись задовольнити потреби масової аудиторії, орієнтувалася насамперед на виробництво сенсаційних бойовиків. Один із брехтівських сценаріїв був брутально спотворений. Обурений драматург розірвав взаємини з фірмою, перекривши собі шляхи до участі в інших, цікавих для нього кінопроектах. За шість років перебування в Америці з’явилося лише кілька його публікацій у газетах та журналах. Жодної книжки Брехт тут не видав.

По завершенні війни Брехт переїхав до Берліна, сподіваючись, що у соціалістичній Німеччині він матиме найкращі можливості для творчості. Та й справді, зрештою він і його дружина вперше у житті отримали власний театр — «Берлінер ансамбль», що швидко завоював славу новаторського. Втім, цей «неортодоксальний марксист» і тут прагнув зберегти незалежність від радянської влади. Тому й не прийняв німецького громадянства, а продовжував жити на батьківщині із закордонним (австрійським) паспортом, готовий будь-якої миті опинитися по той бік «залізної завіси».

В останній період творчості визнання Брехта стрімко зростає: він стає лауреатом національних і міжнародних премій, його обирають членом Академії мистецтв колишньої соціалістичної Німеччини й президентом німецького ПЕН-центру; його книжки виходять великими накладами; його драми набувають дедалі більшої популярності. Однак на тлі інтенсивної режисерської праці різко погіршується здоров’я письменника. Лікарі засвідчують, що його хворе серце може зупинитися будь-якої хвилини. Попри патологічну слабкість і думки про близьку смерть, Брехт до останніх днів працює. 10 серпня 1956 року він ще відвідує репетицію у Берлінському ансамблі. Втім, погане самопочуття змушує його залишити залу. Ще кілька днів він проводить удома, переглядаючи свої рукописи. 14 серпня Брехт пішов із життя.

 «Епічний театр» Брехта.

Бертольд Брехт став засновником теорії та практики епічного театру. Ще наприкінці 20-х рр. драматург заявляв, що найбільшу надію покладає на тих людей, які йдуть із театру незадоволені засиллям містики, порнографії, проповіді насильства й жорстокості. Провідним напрямом у німецькій драматургії того часу був експресіонізм, який, за словами Брехта, «проголосив визволення людини і не здійснив його». Митці-експресіоністи, суб’єктивно чесні й чисті, виступали проти війни й крові. Але не бачили виходу для людства. Саме в цей час розгубленості та непевності Брехт заговорив про необхідність створення «бойового мистецтва», мистецтва, яке б змусило людину визначити власну позицію в житті. Глядач повинен думати, аналізувати, приймати рішення, тоді як роками народ привчали не думати, а лише виконувати накази.

Брехт зазначав, що драматичний театр прагне підкорити собі емоції глядача, щоб той пережив катарсис (очищення) через страх і співчуття, щоб він співпереживав, хвилювався, віддався тому, що відбувається на сцені, усім єством, втратив відчуття межі між театральною дією та справжнім життям, і почувався б не глядачем, а особою, залученою до справжніх подій.

Епічний театр, за Брехтом, навпаки, має апелювати до розуму і вчити, він перетворює глядача на спостерігача-аналітика, розповідає про ситуації та проблеми, так що той зберігає контроль над своїми почуттями, не піддаючись ілюзії сценічної дії, визначає свою принципову позицію і приймає рішення. Сам Брехт склав порівняльний перелік ознак драматичного й епічного театру.

Драматична форма театру

Епічна форма театру

Дія

Розповідь

Залучає глядача до сценічної дії і розтрачає його активність

Робить глядача спостерігачем, але пробуджує його активність

Дає глядачеві змогу виявляти почуття

Примушує глядача приймати рішення

Переживання

Світогляд

Глядач співпереживає

Глядач вивчає

Гіпноз

Аргументація

Сприймання консервується

Сприймання переходить у пізнання

Для здійснення положень «епічного театру» Брехт використовує художній прийом, який називає «ефектом очуження» (Vеrfremdungseffekt, або V-ефект). Ефект очуження допомагає драматургові, режисерові, акторові показати ті чи інші явища не в їхньому звичному вигляді, а з певного несподіваного і нового боку, що примушує глядача подивитися на старі і, здавалося б, добре знайомі речі по-новому, а значить — активніше ними зацікавитись і глибше осягнути.

  

П’єса «Життя Галілея» (1938-1957)

П’єса «Життя Галілея» (1938-1957) була відгуком на прихід до влади у Німеччині нацистів, на репресії, що відбувалися у Радянському Союзі у 30-х роках, на події Другої світової війни, на винайдення вченими нових видів зброї проти людства.

У першій редакції (1938-39 рр.) видатний вчений постає не лише як діяч науки, а й як борець проти насильницької системи інквізиції, борець, що прагне продовжити свою справу.

У другій редакції (1945-46 рр.) автор піднімає проблему відповідальності вченого за свої відкриття; Галілео Галілей зображується як звичайна людина, яка не хоче жертвувати своїм життям в ім’я науки. Через його зречення наука була відкинута далеко назад.

 У третій редакції (1956 р.) з образу Галілея знято ореол високої самопожертви, з’являється мотив протиставлення революційних змін та еволюційного розвитку суспільства, піднімається проблема сутності цивілізації.

За жанром «Життя Галілея» — філософська драма, яка може мати різні тлумачення, спонукати до перегляду власної позиції й світобачення, адже письменник підкреслював, що прагне створювати «корисний театр — корисний всім і кожному».

Дія у творі відбувається протягом 1609-1642 рр. в Італії, що була колискою епохи Відродження. Образ Галілея став символом повороту не лише в науці, а й у сфері людського духу. Його відкриття мали велике значення як для науки, так і для пробудження свідомості народу, звільнення його від влади церковних забобонів і прагнення до свободи.

Галілей показаний передусім як творець. Подібно до Бога, він бачив те, про що інші й не здогадувалися, відкрив не лише модель сонячної системи, а й знайшов точку опори, що може перетворити весь світ.

У п’єсі підкреслюється величезна роль «світла знань», що може подолати морок реальності, змінивши життя людства.

У багатьох сценах детально показано наукову діяльність Галілея, його пояснення своїх досліджень (спостереження за рухом Сонця, відкриття телескопа, створення моделі всесвіту тощо). Ці епізоди мають не лише науковий, а й філософський характер. «Я вірю в людину, а отже, і в її розум!»— проголошує вчений. Усім своїм життям він доводить, що людина здатна творити, тобто власними силами змінювати навколишню дійсність. «А де ж Бог?» — запитує його Сагредо, на що вчений відповідає: «В нас самих або ніде». Головний конфлікт п’єси не релігійного, а світоглядного плану.

Б. Брехт змальовує життя Галілея як поетичну боротьбу за перемогу істини: «Істина — дитя часу, а не авторитету. Наше неуцтво безмежне. Так зменшимо його хоча б на крихту! До чого вважати себе розумниками, якщо ми маємо нарешті стати менш дурними!» — говорить він.

У п’єсі показано поступову еволюцію образу головного героя. Його конфлікт з кардиналом та інквізицією загострюється. Кульмінацією твору є суд над Галілеєм і зречення ним свого вчення 22 червня 1633 року. Церковні дзвони сповіщають про перемогу інквізиції.

Коли Галілей, стомлений і постарілий, повертається додому, учні зрікаються його.

Сцена зустрічі Галілея з учнями нагадує відповідні біблійні сюжети про розмову Христа з апостолом під час Таємної вечері. Подібна асоціація дозволяє авторові утвердити думку, що всі видатні особистості: і Христос, і Коперник, і Галілей та інші — мають одну спільну рису: вони до кінця йдуть своїм шляхом, незважаючи на ставлення оточення.

П’єса невипадково називається «Життя Галілея». Б. Брехт створює п’єсу житійного характеру, але не про життя церковного святого, а про людину, яка захищає священні ідеали — право на знання, свободу, творчість.

Поетика п’єси відзначається поєднанням наукового, соціального і морально-філософського аспектів. Розмова про творчі відкриття поступово переходять у дискусію про долю людини й суспільства. Це драма ідей. Кожний з героїв має свою думку і позицію, що створює особливу поліфонію твору. Автор надає перевагу діалогічному пошуку істини.

Велику роль у розкритті образу головного героя відіграють його монологи, особливо останній, що сприймається як його духовний заповіт. Промови Галілея сповнені героїчного пафосу і водночас усвідомлення власної трагедії, подолати яку йому допомагає іронічне ставлення до себе і навколишнього світу.

У п’єсі поєднується земний, буденний і високий, космічний план. Ліричний підтекст п’єси створюють невеличкі віршовані епіграфи, що передують кожній картині.

Фінал цієї філософської драми залишається відкритим, що було характерним для «епічного театру» Бертольта Брехта. Невирішені проблеми філософського та морально-етичного планів змушують глядачів замислитись над твором, визначити свою позицію до поставлених автором питань.

Проаналізуйте й прокоментуйте цитати із п’єси:

1) «...Старі часи минули і настав новий час. Ось уже сто років, як людство ніби все жде чогось»;

2) «Сьогодні десяте січня шістсот десятого року. Сьогодні людство заносить у літописи: небо скасоване»;

3) «Мислити — це одна з найбільших насолод людського роду»;

4)  «Сума кутів трикутників не може бути змінена на догоду курії»;

5)   «...Ті, що вирощують хліб, збагнуть: ніщо не рухається, коли його не рухати».

  Жизнь Галилея

Краткое содержание

1938

Галилей демонстрирует мальчику Андреа Сарти, сыну своей экономки и будущему ученику, на простых примерах коперниканскую модель солнечной системы. Галилей говорит о том, что наступает время нового знания, время пересмотра всех прежних истин и рождения новых.

Птолемеевская система рассматривала землю неподвижной, надёжной опорой. Сейчас всё не так, оказывается, что нет никаких опор — всё подвижно.

Мальчик не сразу верит Галилею, поскольку придерживается наивной картины мира (ведь земля-то плоская, а не круглая). Тем не менее, Андреа ради шутки повторяет «ересь» в школе. Этим недовольна его мать, экономка Галилея — госпожа Сарти. Она удивляется, когда узнаёт, что Галилей действительно разделяет эти идеи (она считала это выдумками сына). Но её больше интересует то, что Галилей не платит молочнику, что у них долги.

Галилей доказывает Андреа, что его взгляд наивен. Земля может быть подвижна, и мы можем при этом оставаться на ногах. В качестве примера он втыкает в яблоко щепку, крутит его и говорит, что верх щепки всегда выше её низа, как ни поворачивай яблоко. Галилей рассуждает о новом в науке. Он сравнивает исследователей с мореплавателями: раньше они ходили только вдоль побережий, теперь направляют корабли в открытое море.

Андреа говорит, что к Галилею хочет прийти учиться богатый молодой человек Людовико Марсили. Галилей видит, что для Людовико наука — лишь модное увлечение. Людовико говорит, что наука предлагает много диковинок. Он видел в Голландии некое устройство, в котором 2 линзы: двояковогнутая и двояковыпуклая. К удивлению Людовико, это устройство увеличивает предметы. Галилей отсылает Людовико, а сам о чём-то задумывается.

Приходит Приули, куратор университета в Падуе. Галилео хочет надбавки к жалованию. Но куратор говорит, что математика, которую преподаёт Галилео, — это лишь забава для тех, кто её финансирует. Надо радоваться тому, что есть. Приули и Галилей спорят: куратор говорит о том, что в Венеции науку не преследует инквизиция (Джордано Бруно выдали как не венецианца), есть возможность свободно творить, а во Флоренции и вообще по всей Европе платят больше, но преследуют. Галилео говорит, что без денег наука тоже не может развиваться, и что мало хорошего в такой свободе. Приули возражает, что если бы Галилей изобрёл что-нибудь, то наверняка получил бы надбавку. Он вспоминает разные полезные вещи, которые Галилей придумывал.

Галилей работает над подзорной трубой. Он говорит с Андреа. Тот уже в восторге от открытия Галилея, но учёный предостерегает мальчика: это лишь гипотеза, проверить никто пока не может. Галилей показывает трубу мальчику, и говорит: «Это принесёт нам пятьсот скуди».

II

Галилей демонстрирует публике своё новое изобретение — подзорную трубу. Все в восторге. Галилей получает прибавку в жаловании. Но он погружён в свои мысли.

Любое научное открытие имеет «двойной» смысл. Для непосвящённых это лишь подзорная труба, практическая польза. Людовико уже начал понимать, что Галилей просто надул всех: такие трубы уже продаются по всей Европе. Но только сам Галилей осознал, что он придумал совершенно новое применение этой трубе. А на своей афере просто заработал денег на исследование. Действительно, практическая польза — но не та, которой радуются правители города и военные.

III

10 января 1610 года Галилей со своим другом Сагредо наблюдают Луну. Они видят рельеф, видят, что Луна не излучает свет. Галилей говорит, что Луна для Земли — то же, что Земля для Луны. Это противоречит стройной иерархичной системе небесных сфер Аристотеля. «Сегодня человечество заносит в летописи: небо отменено». Сагредо страшно: Джордано Бруно сожгли за это.

Приходит куратор Приули, ругается, что Галилей опозорил его в истории с трубой. Галилей говорит, что выиграл время и деньги на новые исследования. Цель оправдывает средства — главный девиз Галилея. Его открытие новой небесной механики поможет составить навигационные карты звёздного неба для моряков, а это очень поможет Венеции. Куратор не хочет больше ничего слушать.

Галилео и Сагредо наблюдают спутники Юпитера. Они убеждаются, что вокруг Юпитера движутся 4 спутника и делают вывод, что кристаллической сферы, к которой прикреплён Юпитер, не существует. Всё это подтверждает гипотезу Коперника. Галилей в восторге. Он хочет рассказать о новой истине людям. Сагредо предостерегает его: люди не поймут. Но Галилей считает, что свойство истины — простота и понятность.

Утром приходит дочь Галилея Вирджиния. Галилей уже составил письмо великому герцогу Флоренции — Козимо Медичи. Он называет спутники Юпитера именами Медичи.

IV

Галилей и Андреа Сарти переезжают в Флоренцию и поселяются во дворце Медичи. Герцог Козимо такого же возраста, как и Андреа. Андреа показывает Козимо коперниканскую модель солнечной системы, Козимо предпочитает птолемеевскую. Они дерутся, птолемеевская модель ломается. В этот момент входят Галилей, Математик, Философ и свита Козимо. Математик и Философ не хотят вести наблюдения, прежде чем не обсудят, возможны ли в принципе те явления, о которых говорит Галилей. Они противоречат Аристотелю. Математик и Философ остаются при своём мнении. Галилей не достиг своей цели. Его наблюдения отправляют на проверку самому главному астроному Ватикана — патеру Кристоферу Клавиусу.

V

Во Флоренции чума, но Галилей продолжает свои исследования. Галилей не хочет покидать свои записи и книги, он остаётся. С ним остаётся и экономка госпожа Сарти.

Кварталы оцепляют. Еду и воду подают Галилею на шестах. Госпожа Сарти заболевает, её забирают. Вскоре она умирает. Возвращается Андреа — он спрыгнул с кареты, чтобы остаться с Галилеем. Галилей сочувствует мальчику, его даже мучает совесть, ведь если бы он уехал, то и мать Андреа осталась бы в живых. Галилей продолжает работать.

VI

1616 год. «Коллегиум Романум» — исследовательский институт Ватикана — подтверждает открытие Галилея.

Пока ждут решения патера Клавиуса, монахи обсуждают ужасные последствия, в случае если коперниканская система окажется доказанной. Один их них говорит: «А теперь, по-ихнему, и Земля — это звезда. Нет ничего, кроме звёзд! Мы ещё доживём до того, что они скажут: нет различия между человеком и животным, человек тоже только животное; нет ничего, кроме животных!»

Кардинал говорит, что человек — венец творения, центр вселенной, и поэтому Земля — тоже центр. Патер Клавиус тем временем подтверждает правоту Галилея. Об этом шёпотом сообщает один из монахов.

VII

5 марта 1616 года инквизиция налагает запрет на учение Коперника.

Кардиналы Барберини и Беллармин пытаются убедить Галилея отказаться от своей теории. Они намекают на социальное значение его открытий. Церковь, Писание — всё это вносит смысл в жизни людей, особенно простонародья, а Галилей подвергает сомнению прочную картину мира. Кардиналы предлагают Галилею оставаться в рамках математики и использовать свои наблюдения лишь для вычислений, лишь как математическую гипотезу, модель. Никто не запрещает исследовать, но познать до конца — нельзя. Галилея это не устраивает.

Кардинал-инквизитор говорит с Вирджинией, намекая ей на двусмысленность положения отца.

VIII

Дворец флорентийского посла в Риме. Галилей беседует с маленьким монахом, тем самым, который после заседания «Коллегиума» шёпотом сообщил ему мнение папского астронома.

Маленький монах говорит о своих родителях в Кампаньи. Они трудятся из последних сил, страдают в нищете. И что будет с такими людьми, когда выяснится, что тот смысл, который они видели в своих страданиях, — всего лишь игра богословов, а не истина? Маленький монах предостерегает Галилея. Но Галилей не хочет соглашаться с этим. Он считает, что наука откроет глаза всем людям. Прикладные изобретения, которые улучшат жизнь, упростят труд — бессмысленны, когда простой человек невежествен.

Галилей всё более наполняет свою риторику социальным смыслом: освобождение от рабства, угнетателей. Маленький монах явно симпатизирует Галилею, ведущему почти революционную проповедь, и в конце концов отвлекается на его книги, просит пояснить что-то. Галилей иронично восклицает: «Яблоко с древа познания! Он уже вгрызается в него». Монах становится учеником.

IX

Галилей 8 лет не может вести исследования в любимой области. Он и все его ученики заняты механикой. Но вот он узнаёт, что учёный-кардинал Барберини стал папой Урбаном VIII. Галилей снова возвращается к астрономии. Ему пишут со всей Европы, спрашивая о солнечных пятнах. Он не может заниматься ими, поскольку это очередная «запретная тема».

В этот момент появляется Людовико. Он так и не женился на Вирджинии из-за неблагонадёжности будущего тестя. Он льстит Галилею, говорит о том, что Галилей наконец-то вернулся в лоно благоразумных исследований. Он-то и сообщает о новом Папе. Как раз в этот момент Галилей заявляет, что возвращается к своим исследованиям. Причём будет вести их на родном языке, а не на латыни, чтобы их поняли все. Галилей не может понять, как связана наука с его дочерью, но Людовико аристократ и не может жениться на дочери еретика. Галилею всё равно.

 X

В течение последующего десятилетия учение Галилея широко распространяется в народе. Памфлетисты и уличные певцы подхватывают новые идеи. В карнавальную ночь 1632 года во многих городах в оформлении карнавальных шествий многих гильдий используются астрономические темы.

Люди поют частушки, в которых осмеивают церковь, старые порядки, в том числе и социальные. Галилей провозглашается разрушителем католицизма, героем. Нарастает напряженность.

XI

1633 год. Галилей и его дочь ожидают приёма у великого герцога. Из-за напряжённой работы Галилей теряет зрение. Вирджиния предостерегает отца от происков инквизиции. Приходит Ванни — крупный делец. Он говорит о том, что в Европе уже давно другие порядки, что всё купечество на стороне Галилея и против церкви. Он предостерегает Галилея: герцог не друг ему. Ванни предлагает Галилею скрыться. Но Галилей против: он слишком любит комфорт.

Козимо действительно не помогает Галилею. Галилей говорит дочери, что уже подготовил побег. Но как раз в этот момент их приглашают в карету и увозят в Рим.

XII

Папа и кардинал-инквизитор обсуждают участь Галилея. Кардинал требует самых жёстких мер. Он говорит о социальной напряжённости. Папа категорически против, он защищает Галилея. Тем не менее, Папа не понимает, как можно пользоваться навигационными картами Галилея, если они составлены на основе ереси. Но кардинал сообщает, что всё больше моряков требуют звёздные карты Галилея. Папа наконец соглашается с кардиналом, но приказывает припугнуть Галилея.

XIII

Процесс против Галилея окончен. Он почти до неузнаваемости изменился за время процесса. Ученики отступают от него. Галилей болен, он совсем плохо видит.

22 июня 1633 года Галилео Галилей отрекается от своего учения о вращении Земли по требованию инквизиции. Андреа возмущён отступничеством своего учителя.

За сценой читают фрагмент из книги Галилея «Dicorsi». В аллегорической форме говорится о том, что велика цена за великие открытия: «Разве не ясно, что лошадь, упав с высоты в три или четыре локтя, может сломать себе ноги, тогда как для собаки это совершенно безвредно, а кошка без всякого ущерба падает с высоты в восемь или десять локтей, стрекоза — с верхушки башни, а муравей мог бы даже с Луны».

XIV

С 1633 по1642 год Галилео Галилей живёт в загородном доме вблизи Флоренции, вплоть до своей смерти оставаясь пленником инквизиции.

Вирджиния, убеждённая кардиналами, считает участь Галилея счастливой. Она ухаживает за отцом, который почти ослеп. Галилей разбирает какие-то цитаты из священного писания, которые присылают ему из Церкви. Вирджния записывает, не замечая иронии в ответах отца. Они под наблюдением.

Приходит Андреа. Он уезжает в Голландию. Он пришёл только потому, что другие учёные попросили его узнать, как здоровье Галилея. Но Галилей ненавязчиво открывает Андреа глаза. Галилей спас себя для науки. Всё это время по ночам он писал свои «Discorsi». Андреа кается в своём отношении к учителю. Галилей отдаёт ему свитки и напутствует Андреа, а вместе с ним — всю науку.

Галилей говорит, что он недоволен собой. Он предал науку тем, что отдалил знание от человечества. Наука ради науки — пуста и даже опасна. Цель не оправдывает средства, как он раньше считал. На первом месте — человек, а знания, цивилизация, культура — вторичны.

«Я полагаю, что единственная цель науки — облегчить трудное человеческое существование. И если учёные, запуганные своекорыстными властителями, будут довольствоваться тем, что накопляют знания ради самих знаний, то наука может стать калекой и ваши новые машины принесут только новые тяготы. Со временем вам, вероятно, удастся открыть всё, что может быть открыто, но ваше продвижение в науке будет лишь удалением от человечества. И пропасть между вами и человечеством может оказаться настолько огромной, что в один прекрасный день ваш торжествующий клич о новом открытии будет встречен всеобщим воплем ужаса».

XV

В 1637 году Андреа покидает Италию. На границе его досматривают, но невнимательно: пограничникам лень пересматривать все книги. Во время досмотра мальчики, играющие неподалёку, обсуждают какую-то местную ведьму. Они спрашивают у Андреа, можно ли летать по воздуху. Они видят сундучок Андреа, который не заметили пограничники, и сообщают им. Там ещё книги, но пограничники пропускают его. Уже из-за границы Андреа кричит мальчикам: «На палке нельзя летать по воздуху. Для этого к ней нужно было бы по меньшей мере приделать машину. Но такой машины пока не существует. Может быть, её никогда и не будет, ведь человек слишком тяжёл. Но, разумеется, этого знать нельзя. И мы вообще ещё очень мало знаем. У нас всё впереди!»

 

Робота  над образом головного героя Галілео Галілея

 У чому суперечливість образу Галілео Галілея?

 (У поєднанні прагнення до встановлення наукових істин і відмови від них заради безпеки й власного благополуччя.)

 

Позитивні риси

Негативні риси

Самовідданість у праці; геніальність;

любов до науки, до книги; служіння істині.

Надання переваги задоволенню по­треб у добрій їжі, комфорті; безвідповідальність, схиляння перед сильними світу цього.

Визначте позитивні та негативні риси героя.

 Галілей у п’єсі Брехта — суперечлива особистість: він великий учений, але зрадив науку; він не боїться залишатися в місті, охопленому епідемією чуми, щоб не переривати свої наукові досліди, але, побачивши знаряддя тортур, зрікається свого наукового відкриття.

Протиріччя між духовним і плотським у постаті Галілея відображує конфлікт двох філософських систем, двох поглядів на світ і на людину в цьому світі. Галілео сам, власноруч творить новий час, але й відчуває смертельний страх перед часом, що минає. Цей конфлікт двох епох, які так переплітаються в одній людській долі, розв’язується капітуляцією видатного новатора перед старим. Брехтівський Галілей так і не спромігся, не знайшов у собі сили виголосити знамените: «А все-таки вона крутиться!»

Відмовляючись від легендарного сюжету, пов’язаного з людською пам’яттю про Галілея, Брехт розвінчує, засуджує свого героя. «Галілей, — зауважував Брехт, — урешті-решт знищив не лише себе як особистість, а й найціннішу частину своєї наукової праці. Церква (тобто влада) захищала біблійне вчення тільки для того, щоб захистити себе, свій авторитет, своє право гнобити й експлуатувати. Люди зацікавилися вченням Галілея про небесні тіла лише тому, що страждали від гніту церкви. Галілей зрадив справжній прогрес, коли зрікся; він покинув людей напризволяще. Астрономія стала знову лише однією із спеціальностей, галуззю вчених, аполітичною, ізольованою. Церква відокремила проблеми небес від проблем землі, зміцнила своє панування й охоче визнала згодом нові рішення».

 

Брехт називає у своїй п’єсі сумні наслідки Галілеєвого зречення: Декарт сховав у шухляду свій трактат про природу світла; Федерцоні «знову шліфує лінзи в якийсь маленькій крамниці», Фульганціо «зрікся науки і повернувся в лоно церкви». Торжествує старий світ.

Брехт уважав, що трагедія Галілея мала переконати глядача в необхідності послідовної боротьби за ідеали гуманізму.

Брехт створив філософську драму і за своїм змістом, і за своєю суттю. «Життя Галілея» є драмою не лише про події далекого минулого (за часом дії) і навіть не лише про надзвичайно складні проблеми, з якими зіткнулося людство в трагічному XX ст., а твором, що ставить вічні питання, які супроводжують історію людства та його цивілізації: чи зможе врешті-решт світ стати мирним, світлим і що є важливішим для людства — революційні зміни чи еволюційний розвиток?

 

Визначення наявних у п’єсі рис «епічного театру»:

Інтелектуальна розповідь,

 формування світогляду,

освіта глядача,

аргументованість,

пізнання та ін.

 П'єса "Матуся Кураж та її діти" 

П'єса "Матуся Кураж та її діти" була написана у Швеції восени 1939 року, коли друга світова війна вже почалась. Пізніше Брехт зізнався: "Коли я писав, мені здавалося, що зі сцен великих театрів люди почують попередження драматурга, попередження про те, що людина, яка сіла снідати з чортом, повинна мати довгу ложку. Може, я був наївний, але я не вважаю, що бути наївним - соромно". Зусилля драматурга пропали марно: вистави не відбулися. Автор відчував близьку катастрофу, але завадити не встиг: "Письменники не можуть творити з такою швидкістю, з якою правителі розв'язують війни. Адже для того, щоб творити, треба думати. Театри дуже швидко потрапили до рук великих розбійників. "Матуся Кураж та її діти" - запізнилась". 

Вважають, що літературною основою для п'єси була повість німецького письменника часів Тридцятирічної війни Ганса Якоба Крістофеля Грімельсгаузена "Ретельне й захоплююче змалювання життя, облудниці й волоцюга Кураж". Але насправді Брехт використав для своєї п'єси лише історичний фон та прізвисько маркітантки. Використання сюжету про Тридцятирічну війну, віддалену майже на триста років - це один з прийомів, які допомагали порушити "ефект присутності", бо він, на думку драматурга, гіпнотизував глядачів і заважав їм аналізувати події, що розгорталися на сцені. Саме тому автор рекомендував акторам грати в масках, перестановки на сцені робити так, щоб це бачили із залу, а декорації використовувати дуже грубі. У цій п'єсі об'єкт аналізу - доля матусі Кураж. І прізвисько її зовсім не випадкове: без куражу, без цього алогічного стану, коли людина, всупереч усьому світу "сподівається на диво, поки не закінчиться похід", війна неможлива. Ніщо інше не змусить людину до того, що робили матуся Кураж та її діти: під обстрілом везти хліб, бити у барабан, поки не вб'ють... 

Драматург бачив той кураж в людських очах, - щоб не помітити того божевілля, треба було засліпнути! Він поспішав створити свою п'єсу і зробити зі сцени дзеркало, у якому всі побачили б своє майбутнє. Але навіть у квітні 1941 року, коли у Цюриху відбулася прем'єра, ніхто все одно нічого не зрозумів.

 Брехт звернувся до епохи 30-річної війни, бачивши в ній прообраз соціальної катастрофи, до якої наближалася  Германія 20 століть.  В центрі п'єси - образ матусі Кураж, маркитанки, яка, упрігшись в свій фургон, колесить по країнах Європи. Рік за роком, десятиліття тягнеться вона по п'ятах війни, торгуючи всім і зі всіма: з протестантами і католиками, поляками і шведами. Кухоль пива та невелика компанія і жодних вищих прагнень - ось суть філософії Кураж. Вона зненавиділа світ і полюбила війну, прибуток, що приносить війна. Вони зрослися один з одним, Війна і Кураж, жодні жертви не протверезили стару маркитанку.  На початку п'єси вона тягне свій фургон разом з дітьми: войовничим Ейліфом, чесним Швейцеркасом, доброю Катрін. Але вони стали жертвами війни. В кінці п'єси, виснажена, самотня, безсила Кураж тягне свій фургон. Аби не відстати .... Аби не відстати ....

       Відсутність віри у власну спроможність щось змінити й змушує «маленьку людину» пристосовуватися до обставин. У цьому конкретному випадку — шукати прибутки на війні, навіть не намагаючись опиратися. Але цей шлях призводить лише до трагедії. Коли йдеться про війну або інший злочин подібного масштабу, важко провести межу між пристосуванням і активною співучастю. Філософія капітуляції неминуче веде Матінку Кураж до трагічної розв'язки.

           Насамперед проти неї й застерігає Брехт у своїй п'єсі. Доля Матінки Кураж перетворюється на метафоричне узагальнення наслідків подібної позиції, яку розділяла більшість німців у фашистській Німеччині. Не націонал-соціалістів, не когось іншого з чіткими політичними переконаннями попереджав він і закликав замислитися, а пересічних громадян, подібних до Матінки Кураж, яких завжди більшість.

      Брехт відштовхувався від того, що глядачі самі повинні визначати свою позицію щодо зображуваних у п'єсі подій і проектувати їх на сучасність. Матінка Кураж не робить жодних висновків із своєї трагедії — це мають зробити саме глядачі. Вона лишається засліпленою — але в інших людей розкриваються очі на проблему. На цьому ґрунтується ідея його новаторського «епічного театру». Достатньо, що її доля викликає у них емоції й уже цим пробуджує активність. Кураж в останніх рядках закликає: «Збирайтеся в похід, всі, хто живі і хто дихає», але для людей, що спостерігали за розвитком подій у п'єсі, цей заклик пробуджує протилежне бажання: не йти у похід, а сказати війні своє «Ні!».

 

 Мамаша Кураж и её дети

 1939

 Краткое содержание пьесы

 1

 Весна 1624 г. Армия шведского короля собирает солдат для похода на Польшу. Фельдфебель и вербовщик признают только войну учредителем общественного порядка и цивилизации. Где нет войны, какая там мораль: каждый бредёт куда хочет, говорит что хочет, ест что хочет — ни приказа, ни пайка, ни учёта!

 Два парня вкатывают фургон матушки Кураж, маркитантки Второго Финляндского полка. Вот что она поёт: «Эй, командир, дай знак привала, / Своих солдат побереги! / Успеешь в бой, пускай сначала / Пехота сменит сапоги. / И вшей кормить под гул орудий, / И жить, и превращаться в прах — / Приятней людям, если люди / Хотя бы в новых сапогах. / Эй, христиане, тает лёд, / Спят мертвецы в могильной мгле. / Вставайте! Всем пора в поход, / Кто жив и дышит на земле!»

 Родом она баварка, и настоящее её имя Анна Фирлинг, а прозвище Кураж она получила за то, что ни под бомбами, ни под пулями никогда не бросала свой фургон с товаром. Дети её — сыновья и немая дочь Катрин — настоящие дети войны: каждый имеет свою фамилию, и отцы их — солдаты разных армий, воевавшие под знамёнами разных вероисповеданий, — все уже убиты или сгинули неизвестно куда.

 Вербовщик интересуется её взрослыми сыновьями, но Кураж не хочет, чтобы они шли в солдаты: кормится войной, а войне платить оброк не хочет! Она начинает гадать и, чтобы напугать детей, устраивает так, что каждый из них получает бумажку с черным крестом — метку смерти. И мошенничество становится зловещим пророчеством. Вот уже вербовщик ловко уводит её старшего сына Эйлифа, пока матушка Кураж торгуется с фельдфебелем. И ничего не поделаешь: надо поспевать за своим полком. Двое её оставшихся детей впрягаются в фургон.

 2

 В 1625–1626 гг. мамаша Кураж колесит по Польше в обозе шведской армии. Вот она принесла каплуна повару командующего и умело торгуется с ним. В это время командующий в своей палатке принимает её сына, храбреца Эйлифа, который совершил геройский подвиг: бесстрашно отбил у превосходящих сил крестьян несколько быков. Эйлиф поёт о том, что говорят солдаты своим жёнам, матушка Кураж поёт другой куплет — о том, что жены говорят солдатам. Солдаты толкуют о своей храбрости и удаче, их жены — о том, как мало значат подвиги и награды для тех, кто обречён на гибель. Мать и сын рады неожиданной встрече.

 3

 Прошли ещё три года войны. Мирная картина бивака потрёпанного в боях Финляндского полка нарушается внезапным наступлением императорских войск. Мамаша Кураж в плену, но она успевает заменить лютеранское полковое знамя над своим фургоном на католическое. Оказавшийся здесь полковой священник успевает сменить пасторское платье на одежду подручного маркитантки. Однако императорские солдаты выслеживают и хватают младшего сына Кураж, простака Швейцеркаса. Они требуют, чтобы он выдал доверенную ему полковую казну. Честный Швейцеркас не может этого сделать и должен быть расстрелян. Чтобы спасти его, надо заплатить двести гульденов — все, что мамаша Кураж может выручить за свой фургон. Надо поторговаться: нельзя ли спасти жизнь сына за 120 или за 150 гульденов? Нельзя. Она согласна отдать все, но уже слишком поздно. Солдаты приносят тело её сына, и мамаша Кураж должна теперь сказать, что не знает его, ей же надо сохранить по крайней мере свой фургон.

 4

 Песня о Великой капитуляции: «Кое-кто пытался сдвинуть горы, / С неба снять звезду, поймать рукою дым. / Но такие убеждались скоро, / Что усилья эти не по ним. / А скворец поёт: / Перебейся год, / Надо со всеми в ряд шагать, / Надо подождать, / Лучше промолчать!»

 5

 Прошло два года. Война захватывает все новые пространства. Не зная отдыха, мамаша Кураж со своим фургончиком проходит Польшу, Моравию, Баварию, Италию и снова Баварию. 1631 г. Победа Тилли при Магдебурге стоит мамаше Кураж четырёх офицерских сорочек, которые её сердобольная дочь разрывает на бинты для раненых.

  6

 Близ города Ингольштадта в Баварии Кураж присутствует на похоронах главнокомандующего императорских войск Тилли. Полковой священник, её подручный, сетует, что на этой должности его способности пропадают втуне. Солдаты-мародёры нападают на немую Катрин и сильно разбивают ей лицо. 1632 г.

 7

 Мамаша Кураж на вершине делового успеха: фургон полон новым товаром, на шее у хозяйки связка серебряных талеров. «Все-таки вы не убедите меня, что война — это дерьмо». Слабых она уничтожает, но им и в мирное время несладко. Зато уж своих она кормит как следует.

 8

 В том же году в битве при Лютцене погибает шведский король Густав-Адольф. Мир объявлен, и это серьёзная проблема. Мир грозит мамаше Кураж разорением. Эйлиф, смелый сын мамаши Кураж, продолжает грабить и убивать крестьян, в мирное время эти подвиги сочли излишними. Солдат умирает, как разбойник, а многим ли он отличался от него? Мир между тем оказался очень непрочен. Мамаша Кураж вновь впрягается в свой фургон. Вместе с новым подручным, бывшим поваром командующего, который изловчился заменить слишком мягкосердечного полкового священника.

 9

 Уже шестнадцать лет длится великая война за веру. Германия лишилась доброй половины жителей. В землях, когда-то процветавших, теперь царит голод. По сожжённым городам рыщут волки. Осенью 1634 г. мы встречаем Кураж в Германии, в Сосновых горах, в стороне от военной дороги, по которой движутся шведские войска. Дела идут плохо, приходится нищенствовать. Надеясь выпросить что-нибудь, повар и мамаша Кураж поют песню о Сократе, Юлии Цезаре и других великих мужах, которым их блестящий ум не принёс пользы.

 У повара с добродетелями не густо. Он предлагает спасти себя, бросив Катрин на произвол судьбы. Мамаша Кураж покидает его ради дочери.

 10

 «Как хорошо сидеть в тепле, / Когда зима настала!» — поют в крестьянском доме. Мамаша Кураж и Катрин останавливаются и слушают. Потом продолжают свой путь.

11

 Январь 1636 г. Императорские войска угрожают протестантскому городу Галле, до конца войны ещё далеко. Мамаша Кураж отправилась в город, чтобы взять у голодных горожан ценности в обмен на еду. Осаждающие между тем в ночной тьме пробираются, чтобы устроить резню в городе. Катрин не может этого выдержать: влезает на крышу и изо всех сил бьёт в барабан, до тех пор пока её не слышат осаждённые. Императорские солдаты убивают Катрин. Женщины и дети спасены.

 12

 Мамаша Кураж поёт колыбельную над мёртвой дочерью. Вот война и забрала всех её детей. А мимо проходят солдаты. «Эй, возьмите меня с собой!» Мамаша Кураж тащит свой фургон. «Война удачей переменной / Сто лет продержится вполне, / Хоть человек обыкновенный / Не видит радости в войне: / Он жрёт дерьмо, одет он худо, / Он палачам своим смешон. / Но он надеется на чудо, / Пока поход не завершен. / Эй, христиане, тает лёд, / Спят мертвецы в могильной мгле. / Вставайте! Всем пора в поход, / Кто жив и дышит на земле!»

   П’єса «Матінка Кураж та її діти» — «епічна драма».

 

Аналіз  п'єси.
1.
П'єса  складається з 12 епізодів.

 Число «12» неодмінно викликає біблійну алюзію щодо дванадцяти апостолів — а це стосується не стільки раціональної, скільки почуттєвої сторони, адже віра звернена якнайменше власне до раціо!

2. Кожному епізодові передує ремарка, в якій ідеться про головну подію наступної сцени.

  Це наслідок використання прийому «очуження», мета якого «викликати у глядача аналітичне, критичне ставлення до зображених подій».)

3. Значну роль у п'єсі виконують зонги (пісні).

 Зонги також за своїм змістом «очужують» дію, коментують її, дають додаткову характеристику персонажам. Та навіть попри свій раціональний зміст пісня однаково залишається піснею у тому значенні, що звернена вона також і до почуттів.

4. Одна  з головних ідей твору -  про несумісність материнства з війною і насильством.

 

Драма – один з родів художньої літератури (поряд з епосом та лірикою). Особливість драми як роду літератури полягає в тому, що вона призначена для сценічного втілення.

 Образ матінки Кураж - пророча метафора майбутнього Німеччини

У драмі Бертольда Брехта «Матінка Кураж та її діти» втілені всі основні риси брехтівських п'єс — філософічність, жорстока логіка, нещадний аналіз, який співвідносний з умовним ігровим началом.

Під час Тридцятилітньої війни, яка була у XVII столітті, торговка Анна Фірлінг, яку за характер прозвали «Кураж», хоче нажитися на війні і їде у фургоні, який тягнуть її сини, слідом за військами. Вона знає, що може втратити все, але бажання розбагатіти сильніше.

Одного за одним матінка Кураж втрачає своїх дітей.

Старшого сина вбивають за мародерство, за яке раніше хвалили. Другий син, чесний, але не дуже розумний, гине через жадібність Анни — вона занадто довго торгувалася за його викуп. Німа донька Катрін була дуже доброю. Вона жаліла людей, які потерпали від війни, дітей, які залишилися без батьків і загинули, рятуючи від ворогів місто Галле.

Матінка Кураж так чи інакше по черзі зраджує своїх дітей. Та справи її ідуть добре, і вона величає війну — годувальницею, бо вважає, що про мораль добре говорити на ситий шлунок, а для голодного — шкідливо.

Взагалі-то вона, можливо, і непогана людина: весела, гарна хазяйка, по-народному поміркована. Вона може навіть комусь і допомогти, якщо це не буде дуже обтяжувати її кишеню. Але героїня чи то з власної волі, чи то тому, що так склалися обставини, поставлена в такі умови, коли найкращі людські якості приводять до трагічних наслідків. Вона пройшла через усе, але так нічому й не навчилася. У її свідомості все перевернуте з ніг на голову настільки, що вона бачить у війні не смерть, а життя. «Я не дам вам зробити так, щоб війна мені спротивилась! — говорить матінка Кураж. — Слабкі гинуть і в мирний час. Тільки війна краще, ніж мир, годує людей». Це та ж сама ідея, яку гітлерівці вкладали в голови простих німців під час Другої світової війни.

Розповідаючи про події XVII століття, Бертольд Брехт говорить про своїх сучасників, їхня ідейна сліпота, егоїзм приводять до влади гітлерівців. П'єса «Матінка Кураж та її діти» — про необхідність подолання своєї інерції, німоти, як зуміла це зробити Катрін, яка, намагаючись врятувати інших, гине сама.

Але матінка Кураж, навіть втративши все, не розуміє, де правда. У фіналі п'єси вона тягне сама свій віз, промовляючи: «Треба знову торгівлю налагоджувати». «Ей, захопіть і мене з собою», — кричить вона солдатам, які проходять мимо.

Бертольда Брехта часто звинувачували в тому, що його героїня так і не прозріла. Але письменник бачив своє завдання в тому, щоб заставити глядача дивитися і бачити. Брехт ставить питання про відповідальність простих людей за хід історії, за саме життя. Він наголошує на тому, що неможливо залишитися чистим, якщо йдеш на компроміс із совістю.

Матінка Кураж може бути метафоричним образом Німеччини 30-х років. Розпочинаючи війни, німці вірили, що можуть розбагатіти; втрачаючи своїх дітей у боях, вважали, що вони загинули за велику ідею. Через великі втрати пройшла ця країна, але, на відміну від Матінки Кураж, її народ зробив висновки. Хочеться вірити, що ніколи більше з німецької землі не виповзе триголовий змій війни.

 

 Діти Матінки Кураж            

Ейліф

 

 Головна  риса вдачі Ейліфа – хоробрість. Вона потрібна людині, щоб долати перешкоди, захи­щати власне життя і життя інших; боронити  вітчизну, відстоювати власну думку, знаходити вихід  зі скрутного становища тощо. Через образ  Ейліфа ми  бачимо, що за умов війни хоробрість набирає форми свавілля, перетворюється на жорстокість. Хоробрість героя на полі бою приносить йому нагороду, а псевдогероїзм  у селянських дворах підписує смертний вирок.

Швейцеркас

 За  те , що Швейцеркас  був чесним про­стаком, йому довірили на війні полкову касу. Поразка у ході  бойових  дій змусила його полк відступити.  Юнак діє необачно, не прислухається до застережень матері і сестри, хоче вислужитись перед фельдфебелем, довго обмірковує, що робити, тому потрапляє в полон. На жаль, Швейцеркасу  не вдалося обернути ситуацію на власну користь, він вперто захищає  касу, яку після  його загибелі не знайдуть ані католики, ані протестанти, тому й жертва хлопця виглядає  непотрібною і безглуздою. За умов війни  чесність може бути згубною для людини. Стає зрозумілим, що, окрім неї , треба мати ще якісь чесноти.

Катрін

  Катрін - найпривабливіший образ з–поміж персонажів п’єси Б. Брехта. Вона постає втіленням доброти. Та, напевно, не випадково дівчину змальовано німою. Біль і розпач проглядаються у сценах, коли Катрін хоче застерегти Швейцеркаса від загибелі, не може змусити матір заплатити за життя хлопця потрібну суму, чує про загрозу для життя дітей.  Те, як вона пригортає чуже немовля, як реагує на звістки, що війна ще скоро не закінчиться… Німота  Катрін сприймається як алегорія безпорадної доброти.  Дівчина  не сидить, склавши руки, вона діє, але їй важ­ко щось змінити навколо себе.

 Підсумок: діти матінки Кураж постають втіленням певних моральних чеснот: Ейліф — хоробрості, Швейцеркас  — чесності, Катрін — доброти.  Моральні чесноти властиві людині від народження.

 Бліцтурнір.

   До якого художнього прийому вдається автор, щоб застерегти людей від війни?

 (Алегорії.)

    Хто, на вашу думку, постає у творі уособленням долі вітчизни Брехта в майбутньому?

 (Матінка Кураж, в якої війна відбирає не тільки її статки, а й трьох ді­тей) .

    Які паралелі можна провести між Німеччиною XVII ст. і XX ст.?

 (Німеччина зазнала поразки у Трид­цятилітній війні і в Другій світовій; зазнала численних людських жертв, країна була ослаблена, спустошена,  поділена (на велику кількість  дрібних герцогств і кня­зівству XVII ст.; на дві різні держави, відокремле­ні Берлінською стіною, — у XX ст.). У військові дії було втягнуто чимало країн. Відбувся перерозподіл територій і на карті Європи.

    Що змушує уряди країн, їх правителів розв’язувати війни?

  (Прагнення завоювати нові території, розширити свою владу, отримувати великі прибутки, доби­тися слави і визнання тощо.)

   Що вам відомо про героїню твору?

 (Її прізвище та ім’я — Анна Фірлінг, назвисько Кураж вона дістала тому, що, « боячись розору, ...під гарматним вогнем ви­їхала з Риги з півсотнею хлібин у фургоні»; у її трьох ді­тей були різні батьки; вже 17 місяців, впрягшись із ді­тьми у фургон, їздила дорогами війни, торгуючи різним крамом.)

    Яким було ставлення, матінки Кураж до війни?

  («Не ганьте війни, я не дозволю. Кажуть, вона знищує кволих, ..зате своїх людей вона годує краще». Вважає, що може заробити на війні; хоче «вигодувати на війні свій виводок, а данину... хай платять інші»).

    Як склалася доля матінки Кураж та її дітей?

  (Усі троє дітей загинули на війні, а матінка Кураж самот­ньо впрягається у  свій фургон і рушає далі.)

 Теми  контрольного твору

 “Війна у долі людини за п’єсою – пересторогою Б. Брехта “Матінка Кураж та її діти” 

Над чим змушує задуматися п’єса  Б. Брехта “Матінка Кураж та її діти” ?