Ернест Хемінгуей
Ернест Хемінгуей
(1899-1961)
Ернест Хемінгуей (також Гемінґвей) (1899-1961) — американський письменник і журналіст. Здобув широку популярність завдяки своїм романам та оповіданням, а також завдяки активному та наповненому пригодами життю. Його лаконічний та насичений стиль оповіді відіграв значну роль у літературі XX століття. У 1993 році на його честь було названо малу планету 3656 Хемінгуей.
Ернест Хемінгуей народився 21 липня 1899 в Оук-Парку, штат Іллінойс, США, передмісті Чикаго. Його батько Кларенс Едмот Хемінгуей працював лікарем, а його мама Грейс Голл — музикантом. Ернест був першою дитиною в сім’ї. Його назвали в честь діда Ернеста, маминого батька. Проте, власне ім’я Хемінгуею не подобалося і він пов’язував його з наївним, навіть дурнуватим, героєм комедійної п’єси Оскара Вайльда «Як важливо бути серйозним».
Літературне покликання Хемінгуея з’явилось ще в шкільні роки. Після випуску із середнього навчального закладу він вирішив не вступати до університету, а переїхав у Канзас, де влаштувався працювати у місцеву газету 8іаг.
Хемінгуей дуже хотів служити в армії, однак через поганий зір йому відмовляли. Але він все ж зумів потрапити на Першу світову війну, влаштувавшись водієм швидкої допомоги. 8 липня 1918 р. він був поранений на австро-італійському фронті, під Фоссальто ді П’яве. У воєнному шпиталі Ернест закохався у медсестру Агнес фон Куровські, яка йому відмовила. Ці найяскравіші спогади юності Хемінгуей ніколи не забував. Після війни Ернест відновив літературні експерименти, працюючи журналістом в Чикаго. Тоді ж він перший раз (із чотирьох) одружився.
У Парижі, куди його послали від газети Тогопіо 8іаг, Хемінгуей познайомився з такими літературними корифеями, як Френсіс Скотт Фіцджеральд, Гертруда Стайн і Езра Паунд, які оцінили праці молодої людини. У Парижі у 20-ті роки Ернест Хемінгуей зустрічався з Джеймсом Джойсом. Хемінгуей описав ці події в своїх мемуарах «Свято, яке завжди з тобою». Уже в 1925 р. була опублікована книга Хемінгуея — «У наш час». Перший, по-справжньому письменницький успіх прийшов до Хемінгуея у 1926 р. після виходу в світ «І сонце сходить» («Фієста»), песимістичного, але одночасно блискучого роману про «втрачене покоління» французьких та іспанських репатріантів 1920-х рр. Післявоєнні роки Хемінгуей повністю присвятив літературі.
Основним його місцем проживання був Париж, одгіаче він дуже багато подорожував, оскільки захоплювався гірськими лижами, полюванням і риболовлею. У 1927 р. вийшов збірник оповідань «Чоловіки без жінок», а в 1933 році — «Переможець нічого не отримує», які остаточно затвердили Хемінгуея в очах читачів як унікального автора коротких оповідань. Серед найвідоміших з них — «Вбивці», «Коротке щасливе життя Френсіса Макомбера» і «Сніги Кіліманджаро». І все ж більшості Хемінгуей запам’ятався через роман «Прощавай, зброє!» (1929) — історію нещасливого кохання, яке розвивалось на тлі баталій Першої світової війни.
Любов Хемінгуея до Іспанії та кориди була виражена в романі «Смерть після полудня» (1932), а враження письменника від Танганьїки зафіксовані в «Зелені пагорби Африки» (1935). Роки Великої депресії описані в романі «Мати чи не мати» (1937). Хемінгуей тяжко переживав Громадянську війну в Іспанії в середині 1930-х років. Він навіть організував збір пожертвувань на користь республіканців, які боролись з генералом Франко. Враження від війни знайшли відбиток в іншому відомому романі — «По кому подзвін» (1940). Цей роман багато критиків уважають найкращою роботою письменника, адже військова тема була однією з найулюбленіших в творчості Хемінгуея.
З початком Другої світової війни він відновив свою журналістську діяльність, переїхавши до Лондона. Хемінгуей завжди опинявся в найгарячіших точках, був свідком подій, які згодом стали хрестоматійним матеріалом. Тому, його записи мають не лише літературну, але й історичну цінність.
Після війни письменник переїхав на Кубу, де відновив літературну діяльність. Він продовжував подорожувати і в 1953 р. десь у Африці потрапив у серйозну авіакатастрофу. У тому ж році Ернест Хемінгуей отримав Пулітцерівську премію за повість «Старий і море» (1952). Цей твір вплинув на присудження Хемінгуею Нобелівської премії з літератури в 1954р.
На Кубі до влади прийшов Фідель Кастро, і в 1960 році письменник повернувся до США, в Айдахо. Останні роки життя Хемінгуей потерпав від тяжких депресій і розладів психіки, а також цирозу печінки. У 1960 р. він лежав в клініці Майо в Рочестері (штат Міннесота) з діагнозом депресія та серйозний розумовий розлад. Після повернення з лікарні Хемінгуей вкоротив собі віку, вистріливши собі в лоба з мисливської рушниці. Це відбулось 2 липня 1961 р. в його власному будинку в Кетчемі, штат Айдахо, США.
Краткое содержание повести Старик и море
«Старик рыбачил совсем один на своей лодке в Гольфстриме. Вот уже восемьдесят четыре дня он ходил в море и не поймал ни одной рыбы. Первые сорок дней с ним был мальчик. Но день за днём не приносил улова, и родители сказали мальчику, что старик теперь явно salао, то есть самый что ни на есть невезучий, и велели ходить в море на другой лодке, которая действительно привезла три хорошие рыбы в первую же неделю. Мальчику тяжело было смотреть, как старик каждый день возвращался ни с чем, и он выходил на берег, чтобы помочь ему отнести снасти или багор, гарпун в обёрнутый вокруг мачты парус. Парус был весь в заплатах из мешковины и, свёрнутый, напоминал знамя наголову разбитого полка».
Такова предыстория событий, которые развёртываются в маленьком рыбачьем посёлке на Кубе. Главный герой — старик Сантьяго — «худ, измождён, затылок его прорезали глубокие морщины, а щеки были покрыты коричневыми пятнами неопасного кожного рака, который вызывают солнечные лучи, отражённые гладью тропического моря». Он научил мальчика Манолина рыбачить. Мальчик любит старика, хочет ему помочь. Он готов наловить ему сардин в качестве насадки для его завтрашнего выхода в море. Они поднимаются к бедной хижине Сантьяго, выстроенной из листьев королевской пальмы. В хижине стол, стул, в земляном полу выемка для готовки пищи. Старик одинок и беден: его трапеза — миска жёлтого риса с рыбой. Они беседуют с мальчиком о рыбалке, о том, что старику обязательно должно повезти, а также о последних спортивных новостях, результатах бейсбольных матчей и знаменитых игроках, таких, как Ди Маджио. Когда старик ложится спать, ему снится Африка его юности, «длинные золотистые её берега и отмели, высокие утёсы и громадные белые горы. Ему не снятся более ни драки, ни женщины, ни великие события. Но часто в его снах возникают далёкие страны и львы, выходящие на берег».
На следующий день рано утром старик отправляется на рыбалку. Мальчик помогает ему снести парус, подготовить лодку. Старик говорит, что на этот раз он «верит в удачу».
Одна за другой рыбацкие лодки отчаливают от берега и уходят в море. Старик любит море, он думает о нем с нежностью, как о женщине. Насадив на крючки приманку, медленно плывёт по течению. Мысленно общается с птицами, с рыбами. Привыкший к одиночеству, вслух разговаривает сам с собой. Он знает разных обитателей океана, их повадки, у него к ним своё нежное отношение.
Старик чутко улавливает, что происходит в глубине. Один из прутьев дрогнул. Леска уходит вниз, старик ощущает огромную тяжесть, которая влечёт её за собой. Разворачивается драматический многочасовой поединок между Сантьяго и огромной рыбой.
Старик пытается подтянуть бечеву, но у него ничего не получается. Наоборот, она тянет, как на буксире, лодку за собой. Старик сожалеет, что с ним нет мальчика. Но хорошо, что рыба тянет в сторону, а не вниз, на дно.
Проходит около четырёх часов. Близится полдень. Так не может продолжаться вечно, размышляет старик, скоро рыба умрёт и тогда её можно будет подтянуть. Но рыба оказывается живучей.
Ночь. Рыба тянет лодку все дальше от берега. Вдали меркнут огни Гаваны. Старик устал, он крепко сжимает верёвку, перекинутую через плечо. Мысль о рыбе ни на секунду не покидает его. Иногда ему становится её жалко. «Ну не чудо ли эта рыба, один Бог знает, сколько лет она прожила на свете. Никогда ещё мне не попадалась такая сильная рыба. И подумать только, как странно она себя ведёт. Может быть, потому не прыгает, что уж очень умна». Мысленно разговаривает с рыбой. «Я с тобой не расстанусь, пока не умру».
Рыба начинает тянуть не так мощно, она явно ослабела. Но силы старика на исходе. У него немеет рука. Наконец леса начала идти вверх, и на поверхности показывается рыба. Она горит на солнце, голова и спина у неё темно-фиолетовые, а вместо носа — меч, длинный, как бейсбольная бита. Она на два фута длиннее лодки. Появившись на поверхности, она начинает вновь уходить в глубину, тянуть за собой лодку, и старику приходится мобилизовать все силы, чтобы не дать ей сорваться. Не веруя в Бога, он читает «Отче наш». «Хоть это несправедливо, но я докажу ей, на что способен человек и что он может вынести».
Проходит ещё день. Чтобы отвлечься, старик вспоминает о бейсбольных играх. Вспоминает, как когда-то в таверне Касабланки мерился силой с могучим негром, самым сильным человеком в порту, как целые сутки просидели они за столом, не опуская рук, и как он в конце концов взял верх. Он ещё не раз участвовал в подобных поединках, побеждал, но потом бросил это дело, решив, что правая рука ему нужна для рыбной ловли.
Битва с рыбой продолжается. Он держит лесу правой рукой, зная, что, когда силы иссякнут, её сменит левая. Рыба выходит на поверхность, то приближается к лодке, то отходит от неё. Старик готовит гарпун, чтобы добить рыбу. Но она отходит в сторону. От усталости мысли путаются в голове у старика. «Послушай, рыба, — говорит он ей. — Ведь тебе все равно умирать. Зачем же тебе надо, чтобы я тоже умер».
Последний акт поединка. «Он собрал всю свою боль, и весь остаток сил, и всю свою давно утраченную гордость и бросил все это против мук, которые терпела рыба, и тогда она перевернулась и тихонько поплыла на боку...». Подняв гарпун, он изо всех сил вонзает его рыбе в бок. Чувствует, как железо входит ей в мякоть, и всаживает его все глубже и глубже...
Его одолевают тошнота и слабость, у него туманится в голове, но он все-таки подтягивает рыбу к борту. Привязывает рыбу к лодке и начинает движение к берегу. Мысленно прикидывает: рыба весит не менее полутора тысяч фунтов, которые можно продать по тридцати центов за фунт. «Думаю, что великий Ди Маджио мог бы сегодня мною гордиться». Направление ветра указывает ему, в какую сторону плыть, чтобы добраться до дома.
Проходит час, прежде чем показывается первая акула. Учуяв запах крови, она устремляется за лодкой и привязанной к ней рыбой. Она приблизилась к корме, впилась в рыбу, стала её раздирать. Старик ударил её гарпуном. Она погружается на дно, утащив с собой гарпун, часть верёвки и огромный кусок рыбы. «Человек не для того создан, чтобы терпеть поражение. Человека можно уничтожить, но нельзя победить».
Подкрепляется куском рыбы. Замечает плавники целой стаи акул. Они приближаются с огромной скоростью. Старик встречает их, подняв весло с привязанным к нему ножом. Акулы набрасываются на рыбу. Старик вступает с ними в битву. Одну из акул убивает. Наконец акулы отстали. Им было уже нечего есть.
Когда он вошёл в бухту, все спали. Сняв мачту и связав парус, он ощутил усталость. За кормой его лодки вздымался огромный хвост рыбы. От неё остался лишь скелет.
На берегу мальчик встречает уставшего, плачущего старика. Он успокаивает Сантьяго, уверяет, что отныне они будут рыбачить вместе, ибо ему надо ещё многому научиться. Он верит, что принесёт старику удачу.
Наутро на берег приходят богатые туристы. Они удивлены, заметив длинный белый позвоночник с огромным хвостом. Официант пытается им объяснить, но они очень далеки от понимания той драмы, которая здесь произошла.
Повість Ернеста Хемінгуея «Старий і море» (1952)
Повість Ернеста Хемінгуея «Старий і море» (1952) — це складний, глибоко філософський твір, що уславлює мужність людини, її щоденну працю та красу життя. У цій повісті письменник розвиває ідею «трагічного стоїцизму», до якої він звертався і в попередніх своїх творах: людина зобов’язана зберігати мужність перед обличчям страждань і навіть самої смерті.
В основі рішення Нобелівського комітету про присудження премії була саме ця повість, хоч одержав її Хемінгуей за всю творчість. Підкреслювалося, що відзначений він «за оповідну майстерність, у черговий раз продемонстровану в «Старому і морі», а також за вплив на сучасну прозу». Говорилося також і про «героїчний пафос» його творів, і про його «мужню любов до небезпек і пригод», і про «щире захоплення кожною людиною, яка веде справедливу боротьбу в реальному світі, що так обтяжений насильством і смертю».
Зовні сюжет повісті досить нескладний. Стомлений невдачами, які переслідують його вже довгий час, старий рибалка Сантьяго відпливає далеко в море у пошуках здобичі. Після 84 днів плавання без улову він нарешті піймав величезну рибу, переміг її, прив’язав до баркаса, але акули пошматували її, залишивши лише кістяк. Ледь діставшись до хатини, де його чекав хлопчик-учень, старий засинає.
У цьому невеличкому творі останнього періоду творчості письменник поєднав лаконізм реалістичної розповіді з глибиною філософських роздумів над питаннями людського буття. Повість має два рівні: буденний і символічний, які співіснують паралельно, виходячи один з одного.
Повість «Старий і море» можна з повним правом вважати підсумком моральних та філософських пошуків письменника. Недарма про цей твір він сказав: «Схоже, що я врешті-решт досяг того, над чим працював усе моє життя».
У старому Сантьяго напрочуд гармонійно поєднуються покора і гідність. З віком із його життя поступово пішло все марнотне, що колись хвилювало кров, і залишилися чисті та світлі спогади. «Йому вже не снилися ні бурі, ні жінки, ні великі події, ні величезні риби, ні бійки, ні змагання в силі, ні дружина. Йому снилися тільки далекі країни та левенята, що виходили на берег. Наче кошенята, вони гралися в присмерковій імлі, і він любив їх так само, як любив хлопчика». Цей образ далекого африканського берега проходить крізь усю повість як символ чистоти й незаплямованості природи, простого та гармонійного життя.
Отже, на відміну від попередніх героїв Хемінгуея, які страждали від обставин страшного дисгармонійного світу, в якому вони приречені були жити, і, тікаючи від цивілізації, шукали заспокоєння в спілкуванні з природою, старий Сантьяго сам належить до світу природи. Він не лише прожив усе своє життя в єднанні з природою, з морем, він — частка цього світу. Старий рибалка відчуває себе частиною моря, яке він знає і любить: «...старий завжди думав про море, як про жінку, про живу істоту...». З великою ніжністю та жалем він ставиться й до мешканців моря, з болем усвідомлюючи один із парадоксів людського існування: людина змушена вбивати тих, кого любить, хто «дорожчий від брата».
Але у старому є й щось більш визначне:— справжній і природній героїзм. Він — мужня духом людина, що не підкоряється життєвим обставинам, фізичним стражданням, тривалим невдачам.
На долю старого випало тяжке випробування. Він веде свою титанічну боротьбу з цією нечуваною рибиною сам на сам, як належить герою. І поєдинок цей з усіма його перипетіями, коли перемога схиляється то на один, то на другий бік, дуже нагадує міф. Герой повинен вести боротьбу на самоті, тільки тоді у нього з’являється можливість розкрити себе повністю, виявити всю свою мужність, стійкість, відвагу, вправність.
Реалістичний рівень поступово стає символічним. Історія старого рибалки переростає в історію трагічної долі людини, приреченої життям і суспільством на самотність і жорстоку боротьбу за виживання. Старий зазнає поразки, але у вищому розумінні він залишається непереможеним і тоді проголошує слова, в яких виражений увесь пафос книги: «Людина створена не для поразки. Людину можна знищити, але її не можна перемогти».
Цю повість справедливо називають притчею— алегоричним і водночас повчальним твором, в якому за побутовим змістом криється філософський підтекст. Це не старий веде боротьбу зі своєю здобиччю, а людина стикається з життям. Море символізує буття, сповнене пристрастей, випробувань, поразок і перемог. В образі рибалки письменник втілив силу, спроможну протистояти життєвим негараздам, — це непереможний дух людини, яка діє за законами природного розвитку — гармонії та краси. Для старого битися за рибу означає битися за життя, за своє місце в жорстокому світі, який не визнає невдах.
Образ риби — це доля людини, її вдача, мета, сенс життя, знайти який можна лише в запеклій боротьбі із самим собою і навколишнім злом — акулами. Самотність старого — це не особиста проблема, а загальна хвороба XX ст., коли люди відчужені один від одного.
Але людина — частка природи, частина Всесвіту. Вона почувається добре лише в гармонії з усім, що її оточує: з небом, сонцем, морем, птахами, рибами. Вона — не цар, проте й не піщинка — вона рівна серед рівних. Саме такою повинна бути світобудова: людина у гармонійному співіснуванні з природою і, зрештою, із Всесвітом.
Заключна сцена також набуває узагальнюючого значення. Два туристи, побачивши хребет величезної риби, приймають його за хвіст акули, тобто міняють місцями «красу» і «зло» світу, відображаючи ще одну проблему сучасності — втрату моральних орієнтирів та справжніх ідеалів.
Символічним у повісті є і образ хлопчика. Це надія на єднання поколінь, на мудрість вічного оновлення Всесвіту. Хлопчик біля Сантьяго — це врешті-решт визнання його, старого, перемоги, це подолання трагічної самотності, його сподівання щодо майбутнього. Саме він забезпечить старому безсмертя, стане його продовженням, отримавши разом із досвідом і частину його душі.
А леви, що сняться рибалці, символізують красу і силу життя, мужність людини, що вірить у власну перемогу. Вони уособлюють і пам’ять про пережиту боротьбу, й готовність ставати до бою за життя. Як і риба, леви — це також недосяжна мрія, що надає сенс людському існуванню.
Питання контролю до повісті Е. Хенінгуея «Старий і море»
1. Хто такий Ернест Хемінгуей?
2. Яка подія відбулася на честь Хемінгуейя у 1993 ?
3. Коли приходить перший письменницький успіх прийшов до Хемінгуея?
4. За який твір Е.Хемінгуей отримав Нобелевську премію, коли це відбулося?
5. Тема повісті Ернеста Хемінгуея «Старий і море»?
6. Жанр твору?
7. Ідея твору?
8. Хто є головним героєм твору?
9. Назвіть характерні риси, що притаманні головному герою.
10. Що символізує образ риби?
11. Що символізує образ хлопчика?
12. Що символізують леви, що сняться рибалці?