Ф. М. Достоєвський  

 

  

  

 

 

 Роман Ф. Достоєвського «Злочин і кара» 

як утілення нового поліфонічного типу художнього мислення

 Роман  Достоєвського «Злочин і кара» донині залишається складним та неоднозначним. До речі, в школах Украни  цей роман вивчають упродовж семи годин, а в японських юридичних навчальних закладах із ним ознайомлюються близько дев’яноста годин!

 Створення  головного «сюжетного ланцюжка»

Бідний студент Раскольніков задумав убити лихварку і йде «на спробу» ^ Відмова героя від наміру після відвідування старої ^ Розповідь Мармеладова і повернення Раскольнікова до свого за­думу ^ Лист від матері, її повідомлення про сестру Дуню ^ Сон Раскольнікова, друга відмова від злочинного задуму ^ Випадкова звістка про те, що сестри лихварки не буде ввечері вдома; розмо­ва в трактирі між студентом і офіцером про стару процентницю ^ Підготовка до злочину і вбивство лихварки та її сестри Лизавети. Душевні та фізичні муки студента; переховування грошей, марен­ня. Допомога Разуміхіна ^ Приїзд матері та сестри Раскольнікова; допомога Мармеладову, якого збив кінь, його смерть. Знайомство із Сонею ^ Раскольніков відмовляє Дуню від шлюбу з Лужиним заради матеріального порятунку їх сім’ї. Підозри слідчого Порфирія Петровича ^ Розмова Раскольнікова із Сонею, його зізнання. Свидригайлов підслуховує розмову. Порфирій Петрович називає Раскольнікова вбивцею, хоча визнав провину інший ^ Соня пере­конує Раскольнікова зізнатися, він не витримує докорів сумління та викриває себе. Його судять, визначають покарання — катор­гу. Соня їде разом із ним. Раскольніков знаходить розраду у вірі, в Євангелії.

 Достоєвського цікавлять, перш за все, моральні наслідки повсюдного збіднення, зростання злочинності й народного пияцтва, спричинені реформою 1861 року й подальшим розгулом капіталістичного хижацтва».

Головним мотивом роману «Злочин і кара» Достоєвський ро­бить мотив падіння моральності, людського роз’єднання, зростан­ня злочинності й трагедію «маленької людини». Він усвідомлює, що всі злочини, внутрішні страждання та метання головного героя, муки совісті й боротьба розуму та серця є відображенням конфлік­тів і парадоксів навколишньої дійсності.

Щодо назви твору, то в перекладі з російської символічне зна­чення назви дещо звузилося. Російською мовою «преступление» — це ще й «пере-ступ», перехід через межу, через яку переступати людині не можна, тобто через моральні, «неписані» закони.

У своєму творі Достоєвський запропонував новий, поліфоніч­ний тип художнього мислення.

Жанр його «Злочину і кари» дехто навіть визначає як поліфонічний роман.

 Що це означає? У музиці поліфонія — багатоголосся. У літературі -  різноманіття гармонічно взаємопов'язаних явищ.

Аналітичне коментування

 Прокоментуйте уривок із листа Ф. Достоєвського М. Каткову:

«Чи можу я сподіватися вмістити у Вашому журналі «Русский вестник» мою повість?.. Це — психологічний звіт одного злочину. Дія сучасна, цього року. Юнак, виключений зі студентів університету, міщанин за походжен­ням, живе у жорстоких злиднях, з легковажності, через хиткість у поняттях, піддавшись деяким дивним «недовершеним» ідеям, що носяться в повітрі, вирішив разом вийти зі скрутного свого станови­ща. Він зважився вбити одну стару, титулярну радницю-лихварку...

Йому зовсім випадково вдається здійснити свій намір. Майже місяць минає після того до остаточної катастрофи. Жодних на ньо­му підозр немає і не може бути. Саме тут і розгортається весь психо­логічний процес злочину. Питання, що їх не розв’язано, постають перед убивцею; непідозрювані та неочікувані почуття крають його серце. Божа правда, земний закон беруть своє, і він закінчує тим, що змушений сам на себе донести. Вимушений, щоб хоча і загину­ти на каторзі, але приєднатися знову до людей; почуття розірвано­сті з людством, що відчув він одразу ж після скоєння злочину, за­мучило його. Закон правди і людська природа взяли своє. Злочи­нець сам вирішує прийняти муки, щоб спокутувати свою справу.

У           повісті моїй є, окрім того, натяк на ту думку, що юридичне покарання за злочин значно менше лякають злочинця, ніж гадають законодавці, почасти тому, що він і сам його морально потребує.»

(Автор окреслює сюжетну лінію та головну думку: злочинець зав­жди отримує кару, якщо не людську, то Божу, у вигляді мук сові­сті, відмежування від людей, людського.)

 Анкета роману Ф.Достоєвського «Злочин і кара»

 

  1.            Автор:  Федір Достоєвський
  2.            Країна: Росія
  3.            Твір:   «Злочин і кара»
  4.             Дата написання: 1866рік.
  5.             Художній    метод: класичний реалізм.

  6. Історія створення роману. Поштовхом для написання роману' "Злочин і кара" були події реального життя, описані в газетній хроніці, що вразили письменника. Йдеться про деякі обставини справи вбивці Герасима Чистова. Купецький син, Герасим Чистов, 27­ми років звинувачувався у зумисному вбивстві в Москві в 1865 р. двох старих жінок -кухарки і прачки - з метою пограбування їхньої господині. Вбивство сталося між 7 і 9 годинами вечора. Вбитих було знайдено в різних кімнатах закривавленими. У квартирі одяг порозкидано, вкрадено було гроші, срібні та золоті речі. Як повідомляли газети, жінок було вбито нарізно, без будь-якого опору з їхнього боку, швидше за все, сокирою.

Жовтень 1859 задумана на каторзі

Червень 1865

Перша назва «П’яненькі»

Липень 1865 Почав у Вісбадені

Січень 1866 Закінчив у Петербурзі

"Все серце моє з кров'ю вкладеться у цей роман"

«Я задумав його на каторзі, лежачи на нарах, у тяжку хвилину суму»

"Роман мій матиме назву "П'яненькі" і перебуватиме у зв'язку з теперішнім питанням про п'янство. Порушується не тільки проблема, але й розглядаються усі її відгалуження, насамперед сімейне життя, виховання дітей у подібній атмосфері.

«Сповідь Раскольнікова» "психологічна сповідь одного злочину"

«Роман мій вдався надзвичайно і підняв мою репутацію як письменника»»

 7. Тема: психологічний звіт одного вбивства; бунт героя-індивідуаліста

 8. Ідея: «Тремтяче я створіння чи право маю?» ; ідея можливості вбивства однієї людини заради щастя багатьох; воля та влада

 9. Сюжет: «Юнак, виключений зі студентів університету, міщанин за походженням, живе у жорстоких злиднях, з легковажності, через хиткість у поняттях піддавшись деяким дивним «недовершеним» ідеям, що носяться у повітрі, вирішив разом вийти з кепського свого становища. Він зважився вбити одну стару, титулярну радницю — лихварку... Йому цілком випадково вдається здійснити свій намір... Майже місяць минає після того до остаточної катастрофи. Жодних на ньому підозр немає і не може бути. Саме тут і розгортається весь психологічний процес злочину. Невирішувані питання постають перед убивцею, непідозрювані та неочікувані почуття крають його серце. Божия правда, земний закон бере своє, і він закінчує тим, що вимушений сам на себе донести. Вимушений, щоб хоча і загинути на каторзі, але приєднатися знову до людей; почуття розірваності з людством, що відчув він одразу ж по скоєнні злочину, замучило його. Закон правди і людська природа взяли своє... Злочинець сам вирішує прийняти муки, щоб спокутувати свою справу... У повісті моїй є, окрім того, натяк на ту думку, що юридичне покарання за злочин набагато менше лякає злочинця, ніж гадають законодавці, почасти тому, що він і сам його морально потребує...»

  10.          Жанр: За змістом — соціально-філософський роман.

За структурою — поліфонічний роман.

 За проникненням у внутрішній світ героїв — психологічний роман.

 За достовірністю відтворення життя — реалістичний роман.

 За порушеними проблемами і зосередженням уваги на людських стражданнях — роман-трагедія.

11.     Композиція:    6 частин та епілог. 2 кульмінації - злочин і кара

12.     Конфлікт:       чому вбив? які ідеї привели до вбивства? винен вбивця?

13.     Головна   філософська думка: «Не вбий!»

14.     Головні проблеми.

Філософські

Соціальні

Психологічні

Морально-етичні

Розвінчання теорії «сильної особистості», «надлюдини»

Засудження соціальної несправедливості, влади грошей

Людина не може виправдовувати свої дії лише соціальними обставинами; багато залежить від її психологічного складу, характеру

Навіть благородна мета не може виправдати будь-які засоби, є межа, яку не можна перетинати

 15. Система образів роману

 

Раскольніков

Бунт

Дуня

Самопожертва

Пульхерія Олександрівна

Материнська любов

Соня

Віра

Мармеладов

Приреченість

Катерина Іванівна

Протест

Разуміхін

Чесність

Порфирій Петрович

Справедливість, закон

Лужин

Гроші

Свидригайлов

порок

  15.          Художні засоби - поліфонізм, самоаналіз, психологізм, внутрішні монологи

 Висновок. На шляху до істини Достоєвський керується гуманістичними та християнськими ідеалами, а його герої «діють і страждають, борються й помиляються, кохають і ненавидять» і шукають свою істину та смисл буття. Завдяки цьому твір є унікальним явищем не тільки в російській, а й у світовій літературі.

 

Преступление и наказание
Краткое содержание романа
Читается за 5–10 мин

60-е годы XIX в. Бедный район Петербурга, примыкающий к Сенной площади и Екатерининскому каналу. Летний вечер. Бывший студент Родион Романович Раскольников покидает свою каморку на чердаке и относит в заклад старухе процентщице Алене Ивановне, которую готовится убить, последнюю ценную вещь. На обратном пути он заходит в одну из дешёвых распивочных, где случайно знакомится со спившимся, потерявшим место чиновником Мармеладовым. Тот рассказывает, как чахотка, нищета и пьянство мужа толкнули его жену, Катерину Ивановну, на жестокий поступок — послать его дочь от первого брака Соню для заработка на панель.

На следующее утро Раскольников получает из провинции письмо от матери с описанием бед, перенесённых его младшей сестрой Дуней в доме развратного помещика Свидригайлова. Он узнает о скором приезде матери и сестры в Петербург в связи с намечающимся замужеством Дуни. Жених — расчётливый делец Лужин, желающий строить брак не на любви, а на бедности и зависимости невесты. Мать надеется, что Лужин материально поможет её сыну кончить курс в университете. Размышляя о жертвах, которые приносят ради близких Соня и Дуня, Раскольников укрепляется в намерении убить процентщицу — никчёмную злую «вошь». Ведь благодаря её деньгам от незаслуженных страданий будут избавлены «сотни, тысячи» девушек и юношей. Однако отвращение к кровавому насилию вновь поднимается в душе героя после увиденного им сна-воспоминания о детстве: сердце мальчика разрывается от жалости к забиваемой до смерти клячонке.

И все же Раскольников убивает топором не только «гадкую старушонку», но и её добрую, кроткую сестру Лизавету, неожиданно вернувшуюся в квартиру. Чудом уйдя незамеченным, он прячет похищенное в случайном месте, даже не оценив его стоимости.

Вскоре Раскольников с ужасом обнаруживает между собой и другими людьми отчуждение. Заболевший от пережитого, он, однако, не в состоянии отвергнуть тяготящие его заботы товарища по университету Разумихина. Из беседы последнего с врачом Раскольников узнает, что по подозрению в убийстве старухи арестован маляр Миколка, простой деревенский парень. Болезненно реагируя на разговоры о преступлении, сам он также вызывает подозрение у окружающих.

Пришедший с визитом Лужин шокирован убожеством каморки героя; их разговор перерастает в ссору и заканчивается разрывом. Особенно задевает Раскольникова близость практических выводов из «разумного эгоизма» Лужина (который кажется ему пошлостью) и собственной «теории»: «людей можно резать...»

Бродя по Петербургу, больной юноша страдает от своей отчуждённости с миром и уже готов сознаться в преступлении перед властями, как видит раздавленного каретой человека. Это Мармеладов. Из сострадания Раскольников тратит на умирающего последние деньги: того переносят в дом, зовут доктора. Родион знакомится с Катериной Ивановной и Соней, прощающейся с отцом в неуместно ярком наряде проститутки. Благодаря доброму делу герой ненадолго ощутил общность с людьми. Однако, встретив у себя на квартире приехавших мать и сестру, вдруг осознает себя «мёртвым» для их любви и грубо прогоняет их. Он снова одинок, но у него появляется надежда сблизиться с «переступившей», как и он, абсолютную заповедь Соней.

Заботы о родных Раскольникова берет на себя Разумихин, едва ли не с первого взгляда влюбившийся в красавицу Дуню. Тем временем оскорблённый Лужин ставит невесту перед выбором: либо он, либо брат.

Чтобы узнать о судьбе заложенных у убитой вещей, а на самом деле — рассеять подозрения некоторых знакомых, Родион сам напрашивается на встречу с Порфирием Петровичем, следователем по делу об убийстве старухи процентщицы. Последний вспоминает о недавно опубликованной в газете статье Раскольникова «О преступлении», предлагая автору разъяснить свою «теорию» о «двух разрядах людей». Получается, что «обыкновенное» («низшее») большинство всего лишь материал для воспроизводства себе подобных, именно оно нуждается в строгом моральном законе и обязано быть послушным. Это «твари дрожащие». «Собственно люди» («высшие») имеют другую природу, обладая даром «нового слова», они разрушают настоящее во имя лучшего, даже если понадобится «переступить» через ранее установленные для «низшего» большинства нравственные нормы, например, пролить чужую кровь. Эти «преступники» затем становятся «новыми законодателями». Таким образом, не признавая библейских заповедей («не убий», «не укради» и др.), Раскольников «разрешает» «право имеющим» — «кровь по совести». Умный и проницательный Порфирий разгадывает в герое идеологического убийцу, претендующего на роль нового Наполеона. Однако у следователя нет улик против Родиона — и он отпускает юношу в надежде, что добрая натура победит в нем заблуждения ума и сама приведёт его к признанию в содеянном.

Действительно, герой все больше убеждается, что ошибся в себе: «настоящий властелин громит Тулон, делает резню в Париже, забывает армию в Египте, тратит полмиллиона людей в московском походе», а он, Раскольников, мучается из-за «пошлости» и «подлости» единичного убийства. Ясно, он «тварь дрожащая»: даже убив, «не переступил» через нравственный закон. Сами мотивы преступления двоятся в сознании героя: это и проверка себя на «высший разряд», и акт «справедливости», согласно революционно-социалистическим учениям передающий достояние «хищников» их жертвам.

Приехавший вслед за Дуней в Петербург Свидригайлов, по-видимому, виновный в недавней смерти своей жены, знакомится с Раскольниковым и замечает, что они «одного поля ягоды», хотя последний и не вполне победил в себе «Шиллера». При всем отвращении к обидчику сестры Родиона привлекает его кажущаяся способность наслаждаться жизнью, несмотря на совершенные преступления.

Во время обеда в дешёвых номерах, куда Лужин из экономии поселил Дуню с матерью, происходит решительное объяснение. Лужин уличается в клевете на Раскольникова и Соню, которой тот якобы отдал за низменные услуги деньги, самоотверженно собранные нищей матерью на его учёбу. Родные убеждаются в чистоте и благородстве юноши и сочувствуют Сониной судьбе. Изгнанный с позором Лужин ищет способ опорочить Раскольникова в глазах сестры и матери.

Последний тем временем, вновь ощутив мучительное отчуждение от близких, приходит к Соне. У неё, «переступившей» заповедь «не прелюбодействуй», ищет он спасение от невыносимого одиночества. Но сама Соня не одинока. Она принесла себя в жертву ради других (голодных братьев и сестёр), а не других ради себя, как её собеседник. Любовь и сострадание к близким, вера в милосердие Бога никогда не покидали её. Она читает Родиону евангельские строки о воскрешении Христом Лазаря, надеясь на чудо и в своей жизни. Герою не удаётся увлечь девушку «наполеоновским» замыслом о власти над «всем муравейником».

Мучимый одновременно страхом и желанием разоблачения, Раскольников вновь приходит к Порфирию, будто бы беспокоясь о своём закладе. Вроде бы отвлечённый разговор о психологии преступников в конце концов доводит юношу до нервного срыва, и он почти выдаёт себя следователю. Спасает его неожиданное для всех признание в убийстве процентщицы маляра Миколки.

В проходной комнатке Мармеладовых устроены поминки по мужу и отцу, во время которых Катерина Ивановна в припадке болезненного самолюбия оскорбляет хозяйку квартиры. Та велит ей с детьми немедленно съехать. Вдруг входит Лужин, проживающий в том же доме, и обвиняет Соню в краже сторублёвой ассигнации. «Вина» девушки доказана: деньги обнаруживаются в кармане её фартука. Теперь в глазах окружающих она ещё и воровка. Но неожиданно находится свидетель того, что Лужин сам незаметно подсунул Соне бумажку. Клеветник посрамлён, а Раскольников объясняет присутствующим причины его поступка: унизив в глазах Дуни брата и Соню, он рассчитывал вернуть расположение невесты.

Родион и Соня уходят к ней на квартиру, где герой признается девушке в убийстве старухи и Лизаветы. Та жалеет его за нравственные муки, на которые он себя обрёк, и предлагает искупить вину добровольным признанием и каторгой. Раскольников же сокрушается только о том, что оказался «тварью дрожащей», с совестью и потребностью в человеческой любви. «Я ещё поборюсь», — не соглашается он с Соней.

Между тем Катерина Ивановна с детьми оказывается на улице. У неё начинается горловое кровотечение, и она умирает, отказавшись от услуг священника. Присутствующий здесь Свидригайлов берётся оплатить похороны и обеспечить детей и Соню.

У себя дома Раскольников находит Порфирия, который убеждает юношу явиться с повинной: «теория», отрицающая абсолютность нравственного закона, отторгает от единственного источника жизни — Бога, творца единого по природе человечества, — и тем самым обрекает своего пленника на смерть. «Вам теперь воздуху надо, воздуху, воздуху!» Порфирий не верит в виновность Миколки, «принявшего страдание» по исконной народной потребности: искупить грех несоответствия идеалу — Христу.

Но Раскольников ещё надеется «переступить» и нравственность. Перед ним — пример Свидригайлова. Их встреча в трактире открывает герою печальную истину: жизнь этого «ничтожнейшего злодея» пуста и тягостна для него самого.

Взаимность Дуни — единственная надежда для Свидригайлова вернуться к источнику бытия. Убедившись в её бесповоротной нелюбви к себе во время бурного разговора на его квартире, он через несколько часов застреливается.

Тем временем Раскольников, гонимый отсутствием «воздуха», прощается с родными и Соней перед признанием. Он все ещё убеждён в верности «теории» и полон презрения к себе. Однако, по настоянию Сони, на глазах народа покаянно целует землю, перед которой «согрешил». В полицейской конторе он узнает о самоубийстве Свидригайлова и делает официальное признание.

Раскольников оказывается в Сибири, в каторжном остроге. Мать умерла от горя, Дуня вышла замуж за Разумихина. Соня поселилась возле Раскольникова и навещает героя, терпеливо снося его мрачность и равнодушие. Кошмар отчуждённости продолжается и здесь: каторжане из простонародья ненавидят его как «безбожника». Напротив, к Соне относятся с нежностью и любовью. Попав в тюремный госпиталь, Родион видит сон, напоминающий картины из Апокалипсиса: таинственные «трихины», вселяясь в людей, порождают в каждом фанатичную убеждённость в собственной правоте и нетерпимость к «истинам» других. «Люди убивали друг друга в бессмысленной злобе», пока не истребился весь род человеческий, кроме нескольких «чистых и избранных». Ему открывается наконец, что гордость ума ведёт к розни и гибели, а смирение сердца — к единству в любви и к полноте жизни. В нем пробуждается «бесконечная любовь» к Соне. На пороге «воскресения в новую жизнь» Раскольников берет в руки Евангелие.

Читать книгу онлайн:

http://www.555books.net/index.php?p=Prestuplenie_i_nakazanie


Дослідження: ідеї роману «Злочин і кара»

Філософські  ідеї твору:

 Достоєвський доводить неприпустимість теорії агресивного індивіду­алізму: «тварь я дрожащая или право имею».

Довгі й самотні роздуми про перебіг людської історії переко­нали колишнього студента-юриста в тому, що історичний прогрес ґрунтується на насильстві, стражданнях, жертвах і не можливий без цього. Людство поділяється на два нерівних «розряди» — на людей «звичайних» і «незвичайних». Він навіть написав про це статтю в газеті.

«Наполеонівський міф» стає частиною теорії Раскольнікова, а ім’я Наполеон — символом влади, «сильної особистості». Влада потрібна героєві, щоб звільнити світ від зла, насильства, врятувати Сонечку, матір, сестру, сиріт Мармеладових і тисячі їм подібних. Ідучи на злочин, Раскольніков хоче ще й з’ясувати, до якого роз­ряду належить він сам: «Чи зможу я переступити, чи не зможу?.. Створіння я тремтяче чи право маю?»

Подальша історія цього героя довела згубність і для особистості, і для суспільства агресивного індивідуалізму, основою якого є зне­вага до моралі, егоцентризм, проповідування «уседозволеності».

Соціальні  ідеї твору:

До причин, які штовхнули Раскольнікова на злочин, безперечно, належать нестерпні злидні, напівголодне існування в комірчині, неможливість сплатити за навчання в університеті, по­стійне приниження. Але на запитання Соні: «Ти був голодний! Ти щоб матері допомогти? Так?» — герой відповідає невпевнено і май­же заперечно: «Ні, Соню, ні,— бурмотів він, обернувшись і похи­ливши голову,— не був я такий голодний. Я  дійсно хотів допомогти матері, але і це не зовсім вірно.» Він пояснює Соні, що його ста­новище не було таким уже безвихідним, можна було знайти якусь роботу («Уроки траплялися; по полтиннику пропонували. Працює ж Разуміхін!») Раскольніков, за його словами, озлився, душа його збунтувалася, тому що була «уражена» не тільки особистими страж­даннями, але й лихом та нещастями навколишнього світу.

Спосіб боротьби із соціальним злом Раскольніков убачав у тому, щоб отримати особисту владу, а потім уже робити благородні справи на свій розсуд. Ця теорія була приречена на поразку, замість влади герой отримав докори сумління та відчудження від суспільства. Через убив­ство лихварки світ не став кращим, навпаки: у ньому додалося без­невинних жертв — таких, як Лизавета та її ще ненароджена дитина.

Психологічні  ідеї твору:

Достоєвський вважав, що соціальна зумовленість ха­рактеру, визначеність його умовами існування як основний прин­цип реалізму не вичерпує всієї складності проблеми особистості. Характер слід пояснювати ще й психологічно.

Раскольніков від природи добрий, чуйний, великодушний. Останні гроші він віддає родині Мармеладових. Допомагав бідно­му товаришеві, доглядав його батька. Разом із тим він надзвичай­но вразливий, самовпевнений, з ураженою гордістю. Достоєвський вважав, що в тенденції звинувачувати в усьому «середовище», обставини, а не людину, є недооцінка особистості, її принижен­ня. Тому Раскольніков протистоїть «страшному світові» не лише як його «продукт», його жертва, але й як активна, психологічно складна особистість.

Багато героїв Достоєвського мають роздвоєне «я», для них ха­рактерними є хвороблива уява, «метання», сумніви душі, і пи­сьменник намагається в цьому розібратися.

Морально-етичні ідеї роману:

У морально-етичному плані Раскольніков принци­пово відрізняється від своїх літературних попередників — наприклад, Жульєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», який також відчував «внутрішній бунт», несправедливість суспільства, але дбав при цьому лише про свої інтереси — кар’єру, добробут. Ге­роя Достоєвського спонукає ідея жалю до зневажених і скривдже­них. «Не бувати цьому світу!» — говорить він і доходить думки про «переступання» через «кров». Така всепоглинаюча ідея, яку автор назвав «ідеєю-пристрастю», «ідеєю-почуттям», керує людиною і суспільством у переламні моменти їх існування. Вона вибиває осо­бистість із колії, виявляє крайнощі, суперечності.

Караючи «зло» (лихварку), Раскольніков позбавляє життя й безневинну людину (Лизавету), і це свідчить про те, що одне зло не можна ані припинити, ані подолати іншим злом.

Система образів роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара»

  Мудрець давніх часів, байкар Езоп сказав: «Пога­но стане всім людям, коли кожен вимагатиме свого». Герой роману Достоєвського «Злочин і кара» Раскольніков вирішив «урятувати світ», створивши теорію «сильної особистості», якій дозволено те, що заборонено решті людей, і випробував її на собі.

 Заповнення таблиці «Ідеї твору Ф. Достоєвського “Злочин і кара”

Філософські

Соціальні

Психологічні

Морально-етичні

розвінчання теорії «силь­ної особи­стості», «надлюдини»

Засуджен­ня соціальної несправедливості, влади грошей

Людина не може виправ­довувати свої дії лише соціальними обставина­ми; багато залежить від її психологічного складу, характеру

Навіть благородна мета не може ви­правдати будь-які засоби, є межа, яку не можна перетинати

     Охарактеризуйте Петербург, яким він постає в романі.

Це не лише тло, на якому розгортаються драматичні події, але й сим­вол життя ненормального, аморального. Міський пейзаж орга­нічно пов’язаний із душевним станом героїв.)

Коли Раскольніков блукає містом, розмірковуючи про злочин, то «важко дихати», скрізь «громада мертвого каміння, де людині нікуди йти»; й інші герої задихаються «під важким петербурзьким небом». Тут страждають від голоду, від бідності люди, і в їх головах народжуються злочинні думки, реальність сплітається з марення­ми та кошмарами. Свидригайлов назвав Петербург «містом напів­божевільних».

Головний герой мріє про інше, прекрасне місто, створене для щастя людей, і (такий парадокс!) коли йде на злочин, то думає про облаштування фонтанів

Образ  Раскольнікова.

 («...Він був напрочуд гарний з себе, з прекрасними темними очима, темнорусявий, струн­кий, на зріст вище середнього». Був дуже погано вдягнений.)

Етапи  еволюції образу Раскольнікова:

Добра, розумна людина ^ теорія «сильної особистості» ^ задум злочину ^ здійснення подвійного вбивства ^ докори сумління, рі­шення під впливом Соні зізнатися ^ зізнання, каторга ^ роздуми та каяття, прихід до Бога.

Схема шляхів розвитку Раскольнікова, еволюції його образу.

 

 

Женские образы романа 

 

   В романе «Преступление и наказание» нас ждет множество героинь, которые непохожи между собой и, одновременно, похожи. Большую часть женщин из этого романа отличает жертвенность, которую они проявляют по отношению к окружающим. 

   Сначала мы знакомимся с Аленой Ивановной – ростовщицей и процентщицей. Эта женщина привыкла считать деньги, а под старость это занятие стало ее основным увлечением. Страсть к деньгам превратилась в манию, которую можно сравнить со страстью к накопительству Гобсека. Ростовщица тоже владела и деньгами, и вещами, но во всем себе отказывала и никогда не прощала долгов. 

   Амалия Ивановна – это еще одна героиня, которая старается нажиться за счет других. Она готова отобрать последнюю копейку, зная, что ее жильцы останутся без денег. Кровожадность и жажда наживы делает эту женщину, похожей на старуху-ростовщицу. 

   Катерина Ивановна Мармеладова – это дама, которая воспитывалась в хорошей семье, но любовь вынуждает ее убежать из дома. Семья живет в бедности, а Катерина Ивановна защищалась от своей бедности и неустроенности с помощью мира фантазий. Часто они настолько уводили эту бедную женщину от реальности, что она начинала ругать с квартирной хозяйкой. В конце концов, эта женщина была побеждена чахоткой, от которой она и умирает. 

   Соня Мармеладова – это жертвенная натура, которая пошла на все, чтобы спасти своих родных. Ее жертвенность поражает и умиляет. Она способна простить людям все их недостатки и снисходительно относится к чужим порокам. Это роднит ее с сестрой Раскольникова, Дуней. 

   Дуня готова была пойти на жертву ради матери и брата. Она собралась выйти замуж за нелюбимого и жадного Лужина, зная, что для него она будет рабой. 

   В целом, всех героинь романа можно условно поделить на два лагеря. Первый лагерь – это жертвенные, сочувствующие особы, которые готовы ради спасения близкого человека пойти на любую жертву. Второй лагерь – это жадные и алчные создания, настоящие дельцы, которые просто попали в женское тело. 

   Роман «Преступление и наказание» оставляет тяжелое впечатление, заставляет задуматься над истинной ценностью жизни и учит прощать.

 

  Контрастность женских образов


 В романе Ф. М. Достоевского «Преступление и наказание» множество образов, которые зачастую противоречат друг другу, являются контрастными. Женские образы также раскрываются по разному, помогая читателю увидеть общество того времени со всех сторон.

 

Центральным и, вне всяких сомнений, самым значимым женским образом в романе является образ Сони Мармеладовой. С этой героиней автор также связывает библейские мотивы, поскольку на протяжении всего произведения евангельские истины рассматриваются через призму личности Сони. Непорочность, чистота, бескорыстие, самопожертвование ради семьи – вот главные черты, присущие характеру героини, то, что определяет ее отношение к жизни, ее взгляд на мир. Образ этой девушки вызывает у читателя очень теплые чувства, смешанные с безграничной жалостью к ней. Страшно перечитывать те строки, в которых автор описывает «падение» Сони: «И вижу я, этак часу в шестом, Сонечка встала, надела платочек, надела бурнусик и с квартиры отправилась, а в девятом часу и назад обратно пришла… Тридцать целковых выложила. Ни словечка при этом не вымолвила… а взяла только… платок… накрыла им совсем голову и лицо и легла на кровать к стенке, только плечики да тело все вздрагивают…» Несмотря на то что Соня становится «падшим существом» в глазах общества, в этом «падении» мы видим величайший подвиг ради близких. Образ Сони помогает нам также раскрыть характер главного героя романа – Раскольникова. Духовность героини сталкивается с бесчеловечной, антигуманной теорией студента и в какой то степени направляет его на путь истинный, помогает излечиться от тяжкой болезни. Соня – высокоморальный человек. Если вспомнить текст романа, мы увидим, что именно в ее уста автор вкладывает одну из ключевых фраз произведения. На слова Раскольникова «Да я вошь убил!» Соня отвечает: «Это человек то вошь?» К сожалению, несмотря на ту огромную спасительную роль, которую Соня играет в произведении, мы понимаем, что она греховна. Героиня нарушила одну из самых важных заповедей и несет наказание вместе с Раскольниковым, отправляясь на каторгу. Соня Мармеладова, являясь одним из наиболее ярких образов «униженных и оскорбленных», не теряет своей веры, уверенности в возможности спасения, и именно в этом раскрывается сила героини.  

 

 Еще одним значимым женским образом в романе становится сестра Раскольникова Дуня. В ней мы также видим пример самопожертвования ради близких. Дуня собирается выйти замуж за чуждого ей, недостойного человека, ради того чтобы Родион Раскольников не опускался до нищенского существования. Ее образ очень тесно переплетается с образом матери Раскольникова Пульхерии Александровны. Обе героини безумно любят Родиона и готовы ради него на все. Об этом мы можем судить из письма, полученного Раскольниковым в самом начале романа: «Ты знаешь, как я люблю тебя; ты один у нас, у меня и у Дуни, ты наше все, вся надежда, упование наше». Мать и сестра пытаются помочь герою, несмотря на то что самим им приходится очень плохо, – в этом заключается их слепая любовь. Однако не стоит осуждать ни Дуню, ни Пульхерию Александровну, поскольку мотив самопожертвования с их стороны звучит в романе наравне с подвигом Сони Мармеладовой, раскрывает силу характеров этих женщин.

 

Еще одним образом, с которым Достоевский связывает евангельские мотивы, является образ Лизаветы. Тихая, скромная, кроткая, работящая, она никому и никогда не делала зла. Лизавета показана в романе как святая, беззащитная и невинная жертва Раскольникова. Эта героиня была необходима Достоевскому, поскольку она усиливает тяжесть преступления главного героя. Раскольников убивает того человека, ради которого, по его теории, он «переступает черту».

 

Совершенно противоположным всем проанализированным образам является старуха процентщица Алена Ивановна. Отвращение к ней просыпается в душе читателя, как только он встречается с ней впервые: «Это была крошечная, сухая старушонка, лет шестидесяти, с вострыми и злыми глазками, с маленьким вострым носом и простоволосая. Белобрысые, мало поседевшие волосы ее были жирно смазаны маслом. На ее тонкой и длинной шее, похожей на куриную ногу, было наверчено какое то фланелевое тряпье, а на плечах, несмотря на жару, болталась вся истрепанная и пожелтевшая меховая кацавейка». Образ старухи отождествляется в романе со злом, несправедливостью, ничтожеством, однако он подтверждает идею о том, что «кровь по совести» невозможна, поскольку даже убийство такого человека заставляет героя страдать. Итак, если рассмотреть женские образы в романе «Преступление и наказание», то хочется отметить, что, какими бы контрастными они порою ни были, каждый из них играет огромную смысловую роль в произведении, а потому не может быть пропущен или забыт.

 


Визначення «двійників» головного героя та його «антиподів»

Двоїстість - характерний прийом зображення у Достоєвського. Двоїстість реалізується, по-перше, через роздвоєність свідомості героя. У ньому ніби живе двоє: один за інстинктом прагне допомагати, рятувати принижених і потерпаючих людей, а другий, розсудливий, цинічно аналізує вчинки першого й піддає їх критиці. По-друге, в романі ціла низка героїв, які так чи інакше інтерпретують обидві названі сторони особистості Раскольникова. їх умовно називають "двійниками" й "антиподами" головного героя.

"Двійники" й "антиподи" в романі відображають протиріччя характеру головного героя і в той самий час змальовують детально основні його риси, подаючи перспективи розвитку його ідеології та моралі.

І. "Двійники" Раскольникова.  Двійник - особа, що має повну зовнішню схожість з іншою.

"Двійниками" є Лужин, Свидригайлов і Лебезятников. Вони відображають окремі сторони, прояви його "теорії", темного боку його особистості.

 Лужин. Лужин, на відміну від Раскольникова, не піде вбивати, але не через високі моральні якості, а через те, що звик усе робити чиїмись руками, зберігаючи бездоганний моральний вигляд і респектабельність. За його "економічною" теорією, можна піти на будь-що заради власної вигоди, зиску. Не випадково Раскольников одразу відчув: якщо довести до логічного кінця міркування Лужина, то вийде, що людей і вбивати можна. Отже, виходить, цей Лужин живе за його теорією про виняткову особистість, Наполеона, якому все дозволено.

Свидригайлов. Свидригайлов, почувши сповідь Раскольникова перед Сонею, зазначив, що вони з Родіоном "одного поля ягоди". Але, на відміну від Раскольникова, Свидригайлов не мучився питанням про те, чи справді так влаштований світ нерівності. Він жив за теорією про вседозволеність для тих, хто має гроші і владу. І тільки рішуче "ні" Дуні та її постріл змусили побачити: не все можна купити. Більше того: те, що продається, автоматично стає несправжнім. Так перед ним розкрилася прірва, до якої давно впало його життя, може, тому він і вчинив самогубство.

   ІІ. "Антиподи" Раскольникова. Антипод - людина, що своїми поглядами, рисами характеру або соціальним становищем цілком протилежна іншій людині.

До "антиподів" відносять Разуміхіна, Порфирія Петровича та Соню. Усі ці образи відображають різні сторони світлого в головному герої

Разуміхін. Разуміхін - друг Раскольникова, який цінував у ньому доброту, працелюбність, талант. Це свого роду можливий шлях розвитку й життя головного героя. Не випадково саме його обирає Дуня, сестра Раскольникова, собі до пари.

Порфирій Петрович. Порфирій Петрович - слідчий, який веде справу про вбивство Альони Іванівни, - людина розумна, як і сам Раскольников. Не випадково їхні роздуми збігаються, вони мають однакову логіку. Але Порфирій Петрович оцінює факти з точки зору закону, яким керується в житті. Це можлива кар'єра самого Раскольникова, якби він обрав шлях Порфирія Петровича.

Соня. Соня - не просто по-іншому повторює злочин Раскольникова. її злочин проти моралі - це і злочин проти себе, своєї душі. От тільки, на відміну від Раскольникова, вона це точно знає і благає Бога простити їй, бо вона це робить не заради себе, а для порятунку близьких. Соня - це втілення християнської моралі, яка має керувати життям людини за будь-яких обставин. Тільки тоді людина не схибить, не піддасться на викладки "лукавого розуму людського". Саме Соня рятує Раскольникова великою силою християнської любові.

 

Охарактеризуйте героїв за цитатами з твору.

Мармеладов. «Треба, щоб у кожної людини було місце, де її по­жаліли»; «Бідність не порок. Убозтво є пороком»; «Я тварюка»; «Для того й п’ю, що в пияцтві сьому співчуття й почуття шукаю».

Разуміхін. «Це був надзвичайно веселий і компанійський хло­пець, добрий до простоти. Проте за цією простотою ховались і глиби­на, і гідність. Був він розумний, хоч і справді часом дуже просту­ватий. .Іноді він буянив і мав славу силача. .Жодні невдачі його ніколи не бентежили, і ніякі погані обставини, здавалось, не могли пригнітити його. Він був дуже бідний і самотужки утримував себе, до­буваючи гроші різною роботою. Він знав безліч джерел, де міг почерп­нути хоч сякий-такий заробіток»; «Водночас він ясно усвідомлював, що мрія, яка загорілася в його думках, зовсім нездійсненна,— така нездійсненна, що йому навіть соромно стало її, і він якнайшвидше перейшов до інших, більш насущних турбот і сумнівів.»

 Лужин. «Возлюби, перше за все, одного себе, бо все на світі на особистому інтересі основане» (згадайте Гобсека!); «.вигідні­ше брати дружину з убогості, щоб потім над нею володарювати»; «Якщо мені, приміром, до цього часу говорили: «Возлюби», і я воз- любляв, то що з цього виходило?.. виходило те, що я розривав жу­пан навпіл, ділився з ближнім, і обидва ми залишалися наполовину голими за російським прислів’ям: «Поженешся за двома зайцями, жодного не спіймаєш»».

 Свидригайлов. «У розпусті є щось постійне, основане на приро­ді.»; «.я нічиєю думкою особливо не цікавлюсь.»; «Хто я такий? Ви знаєте: дворянин, служив два роки в кавалерії, потім так тут у Петербурзі ошивався, потім одружився з Марфою Петрівною та жив у селі. Ось моя біографія!» «Ми одного поля ягоди!»

 Порфирій Петрович. «Вийшло-таки підло, але ви все ж таки не безнадійний негідник»; «Але от що скажіть: як же відрізнити отих незвичайних від звичайних? .Бо, погодьтесь, коли виникне плу­танина і хтось з одного розряду почне думати, що він належить до другого розряду, і почне «усувати всі перешкоди». то тут уже.»; «Страждання. велика річ. У стражданні є ідея?»

Розподілення героїв роману за теорією Раскольнікова на людей «звичайних» і «незвичайних». 

«Звичайні» люди

«незвичайні» люди

Разуміхін — знайшов своє місце в сучасному світі, не по­рушує закону, дотримується законів здорового глузду, ро­зуму, звідси і його прізвище. Пульхерія Олександрівна, Дуня, Соня, Лизавета, Ка­терина Іванівна — живуть реальним життям, часто жерт­вують собою заради інших.

Мармеладов — втрачає люд­ську подобу, деградує, лама­ється через труднощі життя.

Порфирій Петрович — стоїть на сторожі законів, намага­ється розібратися в людській душі й допомогти

Лужин — хижак «нового часу», капі­талістичного. Не зупиняється ні перед чим заради багатства і влади. Гроші — його бог і совість. Перспективний під­приємець, із провінції переносить своє «діло» до столиці.

Альона Іванівна — хижачка «дня минуло­го», усе життя збагачувалася за рахунок інших, користуючись їх скрутою.

Свидригайлов — аморальний і злочин­ний, не знає докорів сумління, граючи життям та людьми задля свого задово­лення.

Сам Раскольніков визначає себе як «не­звичайну» людину, але сумнівається, перевіряє себе, здійснивши злочин — подвійне вбивство.

 

                              Система образів у романі Ф.Достоєвського «Злочин і кара»

Герой

Життєві ідеали

Ставлення до людей, до життя

Ставлення до себе

Ставлення до теорії Раскольникова

Пережиті почуття

Шляхи досягнення мети

Підсумок

Мармеладов

«Треба, щоб у кожної людини було місце, де її пожаліли…»

«Бідність не порок. Убозтво є пороком»

«Я тварюка»

«Коли дійсно не негідник людина…»

Приниження, страждання

«Для того й п`ю, що в пияцтві сьому співчуття й почуття шукаю…»

Загибель, родина приречена на злидні

Разуміхін

Дружба, любов. Жити у злагоді зі своєю совістю

Веселий, товариський, добрий, допомагає іншим

Найголовніше – турбота про ближнього

Не сприймає, вважає жахливою

Жодні негаразди не засмучували його

Працювати, але не боротись

Залишився самим собою попри вплив середовища

Лужин

«Возлюби, перш за все, одного себе, бо все на світі на особистому інтересі основане»

«Вигідніше брати дружину з убогості, щоб потім над нею володарювати»

Вважає себе вищим за інших, милується собою

Своєрідний двійник Раскольникова

Байдужий до всього світу

Підступність, прагнення скористатися скрутним становищем іншого

Викриття

Свидригайлов

«У розпусті є щось постійне, основане не природі»

«Я нічиєю думкою особливо не цікавлюсь…»

Виправдовує себе

«Ми одного поля ягода»

Страх, муки совісті, порочне кохання

Насильство

Самогубство

Порфирій Петрович

Віра в Бога та в людину

Психолог, спостерігає за людьми

Певен, що правда на його боці

Вийшло-таки підло, але ви все ж таки не безнадійний негідник»

Співчуття

Психологічний тиск

Розкриває злочин

 

Питання контролю:

  1. 1.Доведіть, що спочатку Раскольніков був скромною, інтелігент­ною людиною, гарним студентом, здатним співчувати чужому горю.
  2. Що  принесла Раскольнікову його «спроба»?
  3. 3.Чи  міг би злочин не відбутися?
  4. 4.Що  не врахував Раскольніков у своїй теорії «надлюдини»?
  5. 5.Яким  може бути символічне значення прізвища головного ге­роя роману?
  6. 6.Кому  першому Раскольніков зізнається у злочині й чому?
  7. 7.Чи  одразу Раскольніков прийшов до каяття?
  8. Чи погоджуєтесь ви з думкою, що покарання Раскольнікова по­чалося задовго до злочину?
  9. Чому після зізнання Соні герой почувався більш нещасним?
  10. Чи можна Свидригайлова вважати художнім антиподом Раскольнікова? Чому?
  11. Чому Раскольніков ставить поряд (за моральністю) Соню Мар­меладову та свою сестру Дуню?
  12. Якими є роль і місце автора в романі «Злочин і кара»?

    Міні-тест

    1)   Задум роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара» виник.

    а)  під впливом спостереження за навколишньою дійсністю;

    б)  з досвіду власного життя й міркувань;

    в)  на основі конкретного випадку, про який прочитав у газеті.

    2)   За жанром роман Ф. Достоєвського є.

    а)  детективно-реалістичним;

    б)  соціально-психологічним;

    в)  філософсько-психологічним.

    3)   У чому полягає новаторство Достоєвського?

    а)  У змішанні стилів, родів і напрямів;

    б)  у поліфонізмі роману;

    в)  у політичній злободенності.

    4)   Які вставні конструкції є у романі?

    а)  Щоденникові записи героя;

    б)  вставні оповідання;

    в)  лист, сон.

    5)   Кого Раскольніков порівнює, ставить на один щабель із мораль­ністю?

    аСоню й сестру Дуню;

    б)  матір та Катерину Іванівну;

    в)  Разуміхіна й Порфірія Петровича.

    6)   Раскольніков вірив:

    а)  у силу розуму й тверезого розрахунку;

    бу силу особливих впливів і збігів;

    в)  у силу серця, власної інтуїції.

    7. Що вивчав в університеті Раскольниіков?

    а)філософію;
    б) юриспруденцію;

    в) медицину.

      8. З якою метою герой задумав учинити злочин, убити стару лих­варку?

    а) Щоб розбагатіти, допомогти сестрі й матері;

    б)   щоб помститися багатіям за скривджених ними;

    в)   щоб перевірити свою теорію «надлюдини»;

    г) щоб очистити місто від «скверни».

Теми для творчих проектів:

 1)              Істинні й хибні мотиви злочину Раскольнікова  в романі Ф,Достоєвського.

2)               «Злочин і кара» Ф. Достоєвського як поліфонічний роман ідей.

3)              Специфіка образу Петербурга у романі Ф. Достоєвського «Зло­чин і кара».

4)              Образ «маленької людини» у романі «Злочин і кара» Достоєвського.

5)              Жіночі образи в романі Ф.М. Достоєвського "Злочин і кара"

6)              Образ Соні Мармеладової у романі Ф.М. Достоєвського "Злочин і кара»

 Вимоги до проектів:

Тест-перевірка по творчості  Ф. М. Достоєвського

http://www.litrasoch.ru/ekzamenacionnye-testy-po-literature/besplatnyj-test-proizvedeniya-f-dostoevskogo/

http://ovlad.com/test/ind1-13.php