Волт Вітмен  

   

Волт Вітмен (1819- 1892)

 

 Я поет Тіла і я – поет Душі…

В.Вітмен

 Волт Вітмен народився 31 травня 1819 року у фермерській родині у селі на Лонг-Айленді. «Ще хлопчиком я мріяв написати щось про морське узбережжя, про той таємничий обрій, що розділяє, об'єднує, як у шлюбному союзі, непорушне і мінливе... про велике зіткнення дійсного з ідеальним»,- згадував пізніше поет.

Дитинство на фермі, а потім у Брукліні, куди переїхала родина, було доброю школою. Життя простих людей - нелегке, грубе, але щедре і непідробне в його людяності й силі - він пізнав рано і полюбив назавжди. Провчившись кілька років у бруклінській школі, Вітмен полишає її і стає учнем друкаря. У цей же час він публікує свої перші вірші. У вісімнадцять юнак працює сільським учителем, секретарем у місцевому політичному дискусійному клубі. Ще рік по тому він уже редактор, а також єдиний репортер і набірник власної газети «Лонг-Айлендер». До 22 років поет «перепробував» ще цілу низку професій - політика, лектора, оратора,- і у кожній він шукав не шляху до кар'єри та заможності, а засобів утвердження і захисту своїх ідеалів.

З 1846 по 1852 рік Вітмен працює в різних бруклінських газетах, де пише статті на «злобу дня», зокрема, рішуче й гнівно виступає проти грабіжницької Мексиканської війни (1846-1848), справжньою метою якої було накопичення земель плантаторів-рабовласників.

 Вітмен був самоуком. Його цікавлять давні цивілізації, світ міфології і релігії, він часто відвідує нью-йоркський Єгипетський музей, багато читає з історії, етнографії, засвоюючи погляд на історичний розвиток людства як на єдиний у своїй різноманітності потік, який плине з темряви століть до сучасності - і далі у майбутнє. Відвідує він також і лекції з астрономії. Ці знання допомагають формуванню його поетичної філософії. Вітмен вчиться бачити Всесвіт безмежним у просторі й часі, що перебуває у загальному і безперервному русі.

 Вітмен у своїй творчості прагне показати людину в єдності матеріального і духовного, природного і соціального:

 Я поет Тіла, і я поет - Душі.

 Зі мною всі насолоди раю і всі муки пекла зі мною.

 У 1850 році Вітмен публікує вірш «Європа», який провістив появу видатного поета епохи. Цей вірш - реквієм загиблим революціонерам 1848 року - засвідчив тверду віру Вітмена в кінцеве всесвітнє торжество свободи.

 У 1855, знаменному для Вітмена році, виходить друком збірка «Листя трави» - книга, яка зробила поета всесвітньо відомим.

Наступний етап у житті поета - Громадянська війна у Сполучених Штатах (1861-1865). Працюючи санітаром у тилових шпиталях, він не раз зазнавав смертельної небезпеки, доглядаючи тифозних і холерних хворих. У ці роки написані вірші «1861 рік», «Рік озброєний, рік боротьби», «Бий, бий, барабане», «Вертайся з поля, тату», які увійшли до циклу «Під барабанний гуркіт».

 Вершиною творчості Вітмена цих років стала поема «Коли бузок розцвів торік у моєму дворі» (1865) - реквієм пам'яті президента Авраама Лінкольна, який загинув від руки вбивці. Поетика цього величного твору наслідує краще від романтичної традиції: космічність поетичного бачення, масштабність узагальнень, філософську насиченість символікою і музикальність.

У творах поета 70-80-х років домінує соціальне і критичне начало. У 1871 році він опублікував книгу публіцистики «Демократична далечінь», де відкрито заявив про те, що «демократія Нового Світу... зазнала банкрутства».

Одним із найважливіших елементів поезії пізнього Вітмена стає урбанізм. Такі вірші, як «На бруклінському паромі» - явище абсолютно нової за образністю і мовою урбаністичної лірики, яка для реалістичної поезії XX століття стає одним з найпотужніших джерел.

 Повоєнні роки були дуже важкими для поета. Доля завдавала йому удару за ударом: він довго не міг знайти роботу, потерпав від злиднів, поховав матір і брата. У 1873 році Вітмена вразив параліч.

 У 1891 році Вітмен створив цикл віршів «Прощай, моя фантазіє!» і тоді ж устиг прочитати коректуру й внести зміни в останнє прижиттєве видання книги «Листя трави».  26 березня 1892 року Волт Вітмен помер.

  Новаторство В.Вітмена.

Вітмен - художник-новатор, чиї творчі відкриття багато в чому зумовили розвиток поетичного мистецтва у XX столітті.

 Його «Листя трави» нагадують проповідь. Вірш поета не має ані ритму, ану рими. Це вільний вірш (верлібр). Верлібр стоїть на межі вірша й прози. У ньому не зберігається більшість особливостей, притаманних віршованій мові. Відсутні рима та постійний розмір, рядки різняться кількістю складів, а строфи - кількістю рядків.

Своєрідність мови, поетики - звукопис, повтори слів та словосполучень; однорідні присудки; велика кількість займенників; багаторазове повторення певних звуків (в); повторення перших слів рядків.

Кожен рядок, іноді два-три рядки - це ціла об’ємна фраза.

Новаторський прийом – реінтерпретація – це вмонтовування різних за своїм походженням фрагментів і цитат до зовсім нового естетичного контексту (вірш 23 «Євангеліє від Іоанна» = звернення до Біблії).

Синтез романтизму та реалізму.

Оспівування реального світу, ніяких ідеалів.

«Рими – це кайдани»         мелодійна проза. Заради втілення своїх творчих задумів Вітмен докорінно перебудовує поетичну систему.

Теорія літератури

Америка вже була державою, незалежною в світі та економіці, проте духовна залежність від традиційної Європи ще була помітна. Інтелектуальні сили Нового Світу збунтувалися проти занадто тривалої культурної опіки Старого Світу. Нова демократія вимагала нової духовної, моральної думки, якою і став трансценденталізм, який виник на ґрунті американської дійсності.

Трансценденталізм - (лат.) «той, хто виходить за межі».

 Його визначальні риси:

 Верлі́бр (фр. - вільний вірш) - неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр). Верлібр є ліричним жанром.

 Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування.

Урбанізм  - Напрям у літературі, що оспівує життя великого промислового і торговельного міста

 

Збірка «Листя трави»

«Листя трави», яка умістила майже весь поетичний спадок автора, за його життя виходила друком дев'ять разів. У кожному наступному виданні зберігався склад попереднього, але до нього додавалися нові вірші, а «старі» часом суттєво перероблялися. Незмінною залишалася лише назва – «Листя трави».

        Ця книга – супутник та дзеркало життя Волта Вітмена протягом майже 40 років.

Сюжет – людина і всесвіт.

Зміст книги: духовний шлях самого поета, духовний шлях людини, яка беззупинно шукає свого шляху у Всесвіті

Тема книги: людина, сам Вітмен

Ідея книги: вічна і нерухома віра в перемогу людини

Жанр: ліро-епічний твір

Тематика: життя і  смерть,природа,доля    індіанців,рівність людей,чоловік-жінка,    Америка,світова демократія.поет і поезія

Герой – представник «всіх епох і всіх земель», який обожнює Людину і Природу, проголошує рівноправність і всесвітнє братерство народів = Демократію.

Художні засоби: символи, звукоподражання, ритміка, оклики, гасла.

Новаторство:використання верлібра(вільного вірша),діалогічность,каталогізація(перелік реалій для створення ефекту всеосяжності)

«Стиль моїх Поем, - писав Вітмен, - це просто їх власний стиль». Як істинний поет він примушує слова співати, танцювати, цілуватися, - робить усе, що можуть робити люди чи стихії. Слово стає посередником між людиною, її душею і навколишнім світом. Поет поєднує різні стилістичні пласти, не боячись контрастів.

«Поезія покликана розкривати прекрасне у житті,- зауважує поет,- але прекрасне не в пишних окрасах - прекрасне саме життя як таке, в його істині і простоті». Мова для Вітмена - живий організм, який розвивається. «Так писати, як пишу я, можна лише тоді, коли у вухах звучить мелодія. Кожна душа має свою мову»,- підкреслює поет.

Про головну працю свого життя, збірку «Листя трави», поет волів говорити не «моя книга», а «наша». Ця книга про Людину у її найкращому й найповнішому втіленні. Вітменівський герой – «Уселюдина». Здається, немає в людському житті нічого, що не увійшло б до вітменівського космосу: «душа» і «тіло», молодість і старість, сумніви і безмежна віра, любов, страждання, щастя, пошук, праця - все це увібрала головна книга поета.

«Пісні про себе».

 Найповніше ідея злиття індивідуального буття з космосом висвітлена в одній із найкращих поем, які увійшли до збірки «Листя трави» - «Пісні про себе». Вона відкривається ліричним зачином: із захаращених і запилюжених кімнат герой біжить на берег річки, де скидає з себе одяг - важкий тягар умовностей і незмінних правил - і дихає легко й вільно. Розчинившись у природі, він відчуває себе щасливим:

  ...Я вдоволений, танцюю, сміюся, співаю...

У суцільному потоці образів нероздільні «пари подиху» героя і «дух земного сухого листя, звуки слів і пориви вітру». Природа - це головне, відносно чого ліричний герой поеми визначає себе. Він відчуває прагнення до гармонії навіть у найменший часточці живого.

6

Спитала дитина: «Що таке трава?» — і повні пригорщі мені простягла.

Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава,

Може, це вдачі моєї прапор, із зеленої — барви надії — тканини зітканий.

А може, це хустинка від Бога,

Запашна, умисно нам зронена у подарунок, на згадку,

Десь у куточку й вензель власника, — щоб помітили ми, звернули увагу, запитали — чия?

А може, трава — така ж дитина, зрощене зелене немовля.

А може, це ієрогліф такий самий,

Що означає: «Росту, де багато землі й де мало,

Між чорними та білими людьми;

Хай то буде канадець, вірджинець, конґресмен чи негр, —

всім даю я одне і однаково всіх приймаю»……….

Людина показана у поемі як законне і кохане дитя природи. Вона досконала й прекрасна. Кому і навіщо вона має підкорятися, запитує поет. Чим пожежник, який бореться з вогнем, гірший за грецьких богів? А дружина машиніста з немовлям біля грудей, - хіба вона не Богородиця?   

16

Я и молодой и старик, я столь же глуп, сколь и мудр,

Нет мне забот о других, я только и забочусь о других,

Я и мать и отец равно, я и мужчина, и малый ребенок,

Я жесткой набивкой набит, я мягкой набит набивкой,

Много пародов в Народе моем, величайшие пароды и самые малые,

Я и северянин и южанин, я беспечный и радушный садовод, живущий у реки Окони,

Янки-промышленник, я пробиваю себе в жизни дорогу, у меня самые гибкие в мире суставы и самые крепкие в мире суставы,

Я кентуккиец, иду по долине Элкхорна в сапогах из оленьей кожи, я житель Луизианы или Джорджии,

Я лодочник, пробираюсь по озеру, или по заливу, или вдоль морских берегов, я гужер, я бэджер, я бэкай,

Я — дома на канадских лыжах, или в чаще кустарника, или с рыбаками Ньюфаундленда,

Я — дома на ледоходных судах, я мчусь с остальными под парусом.

Я — дома на вермонтских холмах, и в мэнских лесах, и на ранчо Техаса.

Я калифорнийцам товарищ и жителям свободного Северо-Запада, они такие дюжие, рослые, и мне это любо,

Я товарищ плотовщикам и угольщикам, всем, кто пожимает мне руку, кто делит со мною еду и питье,

Я ученик средь невежд, я учитель мудрейших,

Я новичок начинающий, по у меня опыт мириады веков,

Я всех цветов и всех каст, все веры и все ранги — мои,

Я фермер, джентльмен, мастеровой, матрос, механик, квакер,

Я арестант, сутенер, буян, адвокат, священник, врач.

Я готов подавить в себе все, что угодно, только не свою многоликость,

Я вдыхаю в себя воздух, но оставляю его и другим,

Я по чванный, я на своем месте.

 

У поемі розкриваються поняття кохання, щастя, життя і смерті. Взаємодіючи з природою, людина краще пізнає їх. Голос природи герой вважає досконалим і мудрим і, слухаючи його, зливаючись з ним, відкриває для себе світ

5

Я верю в тебя, моя душа, по другое мое Я не должно перед тобой унижаться,

И ты не должна унижаться перед ним.

Поваляйся со мной на траве, вынь пробку у себя из горла,

Ни слов, ни музыки, ни песен, ни лекций мне не надо, даже самых лучших,

Убаюкай меня колыбельной, рокотом твоего многозвучного голоса.

Я помню, как однажды мы лежали вдвоем в такое прозрачное летнее утро,

Ты положила голову мне на бедро, и нежно повернулась ко мне,

И распахнула рубаху у меня на груди, и вонзила язык в мое голое сердце,

И дотянулась до моей бороды, и дотянулась до моих ног.

Тотчас возникла и простерлись вокруг меня покой и мудрость, которые выше нашего земного рассудка,

И я знаю, что божья рука есть обещание моей,

И я знаю, что божий дух есть брат моего,

И что все мужчины, когда бы они ни родились, тоже мои братья, и женщины — мои сестры и любовницы,

И что основа всего сущего — любовь,

И что бесчисленные листья — и молодые и старые,

И бурые муравьи в своих маленьких шахтах под ними, И мшистые лишаи на плетне, и груды камней, и бузина, и коровяк, и лаконоска.

 

У ліричного героя поеми багато облич. Він і загнаний раб, і старий артилерист, і заплакана вдова, і солдат, який спить. «Ці люди - я. Я відчуваю їх, вони мої,- говорить поет.- У мене є один центральний образ - спільна людська особистість, типізована через мене самого. Але моя книга змушує кожного читача стати головною дійовою особою, яка переживає кожен рядок».

Підсумок

«Листя трави» можна по праву назвати найповнішою і найвідвертішою біографією Вітмена. Він почав писати «цю горду пісню» ще замолоду й продовжував усе життя, попри всі обставини, ніколи не забуваючи про свою працю. І поступово книга виростала у «загальну біографію людини нового часу».

 Поезія Вітмена - втілення найбільш революційних прагнень епохи. Поет бачив своє завдання у тому, щоб створити справжній національний епос, який містив би повну картину дійсності, передавав відчуття причетності до всього, що відбувається під американським небом і більше того - у Всесвіті.

Поетичне слово, космічність мислення, вміння бути «я» - людиною серед людського загалу, «почуття безмежної широти всесвіту» стало об’єднуючим мотивом загальнолюдської значущості уїтменівського слова.

Афорізми В.Вітмена

 «ПІСНІ ПРО САМОГО СЕБЕ»(напам'ять)

27

Быть, существовать в любом обличье — что это такое?

(Мы вращаемся все время по кругу и вечно приходим назад),

Когда мы в начале пути, недурно побыть и моллюском в крепкой раковине.

Крепкой раковины нет у меня, Стою ли я или хожу, все мое тело покрыто быстрыми, расторопными щупальцами,

Они схватывают каждый предмет и проводят его сквозь меня, и это не причиняет мне боли.

Я просто ощупываю пальцами, шевелюсь и сжимаю — и счастлив,

Прикоснуться своим телом к другому — такая безмерная радость, какую еле может вместить мое сердце.

 ПЕСНЯ  О ВЫСТАВКЕ

…Муза! Я приношу тебе наше ЗДЕСЬ и наше СЕГОДНЯ,

Пар, керосин и газ, экстренные поезда, великие пути сообщения,

Триумфы нынешних дней; нежный кабель Атлантики,

И тихоокеанский экспресс, и Суэцкий канал, и Готардский                                                                   туннель, и Гузекский туннель, и Бруклинский мост.

Всю землю тебе приношу, как клубок, обмотанный рельсами

и пароходными тропами, избороздившими каждое море,

Наш вертящийся шар приношу…

 НАШИМ ШТАТАМ

 Почему все такие вялые, растерянные?

Почему все дремлют, и я дремлю?

Какой удручающий сумрак! Что за пена и грязь на воде!

Кто эти летучие мыши? Эти шакалы, засевшие в Капитолии?

Какое гнусное президентство! ( О,  Юг, испепели их своим палящим

солнцем! Север, заморозь своим ледяным дыханием!)

                                                                                                                    (пер. И.Кашкина)

 О,  КАПИТАН! (Памяти президента Линкольна)

О Капитан! мой Капитан! сквозь бурю мы прошли,

Изведан каждый ураган, и  клад мы обрели,

И гавань ждёт, бурлит народ, колокола трезвонят,

И все глядят на твой фрегат, отчаянный и грозный!

Но сердце! сердце! сердце!

Кровавою струёй

Забрызгана та палуба,

Где пал ты неживой…

                                                                                      (пер. К.Чуковского)