Генрих Гейне  
Генріх Гейне (1797—1856) — німецький поет-романтик.
Кожна людина — це світ, який з нами народжується і з нами вмирає; під кожною могильною плитоюлежить всесвітня історія.
Г. Гейне
Бог мене простить, це його ремесло.
Передсмертні слова Г. Гейне
«Книга пісень» — видатне явище німецького романтизму
Ліричні вірші раннього періоду творчості Гейне склали цілу книгу — «Книга пісень» (1827). Ця поетична збірка принесла йому визнання в Німеччині, а згодом і в усьому світі. За життя автора вона видавалась 13 разів; багато віршів були покладені на музику Р. Шуманом, Ф. Шубертом, Й. Брамсом, П. Чайковським, Р. Штраусом, Е. Грігом та ін. Історія переживань ліричного героя образно передає світосприйняття молодого поета, який перебуває у глибокому розладі з навколишнім середовищем. Зміст перших циклів «Книги пісень» не вичерпується нещасною любов'ю поета до багатої гамбурзької родички. Тема нерозділеного кохання в «Книзі пісень» слугує лише поетичним вираженням трагічної самотності героя у світі. Ці настрої посилює романтичний образ самотньої сосни, відомий російському читачеві за знаменитим перекладом М. Лермонтова. Якщо перші цикли «Книги пісень» написані за традицією німецької романтичної лірики, то згодом своєрідність поетичного таланту Гейне постала з усією яскравістю. Він уміє химерно поєднувати романтичні сни з точністю і ясністю реалістичної деталі. Він майстерно користується іронією як засобом викриття незбутніх ілюзій, вигадок, але знову й знову повертається до романтичних образів. Значний вплив на поетичну творчість Гейне справила німецька народна пісня, на зразках якої він учився майстерності безпосереднього, щирого зображення почуттів.
Гейне починав писати в той час, коли в Німеччині лірична поезія переживала розквіт. Епоха романтизму зробила лірику традиційним жанром німецької літератури. його поезія стала вищим досягненням німецького романтизму. Гейне відкидав застарілі поетичні умовності, висловлюючи свої почуття без риторики й поетики, а іноді дозволяв собі навіть іронізувати над їх пристрастю. Простота, природність, імпровізаційність його поезії підкорили тодішнього читача. Гейне сприяв «спрощенню» лірики, з космічних висот і неозорої далечі він переніс поезію в бюргерську вітальню, але від цього вона не перестала бути щирою і значущою. Без кохання немає щастя, без щастя неможливе життя — це кредо ліричного героя «Книги пісень» Гейне. Ліричні вірші насичені ознаками повсякденності, які змушують повірити в щирість почуттів. Крізь ліричну схвильованість постійно проривається іронічна інтонація. Герой «Книги пісень», який би він не був щасливий, завжди пам'ятає, що це лише мить, а не одвічне блаженство. Він знаходить у собі сили посміхнутися, навіть коли його почуття не поділяють, жити далі й знову кохати. Завдяки іронії Гейне піднімається над своїм ліричним героєм, автор завжди мудріший, аніж той, про кого він пише. Назвою «Книги пісень» Гейне визначив жанр і традицію своєї лірики: поет у першій своїй книзі наслідував традиції німецького фольклору. Він узяв деякі теми й мотиви з усної народної творчості, форма багатьох його віршів близька до пісні. Подібно до німецької пісні вірші Гейне часто схожі на ліричний монолог, а явища природи йпочуття героя утворюють паралель. Жанрова своєрідність пісні зумовила вільну поетичну форму. Разом з тим у «Книгу пісень» увійшло багато віршів, які були написані в строгих канонічних жанрах сонета, балади, романсу. Молодий Гейне намагався показати свій поетичний хист у різних жанрах, які відбивали зміни настрою ліричного героя.
До збірки увійшли вірші, створені протягом 1816—1827 років. Переважна їх більшість написана на зразок народних пісень, про що і свідчить назва. «Книга пісень» складається з чотирьох розділів. Перший розділ, «Юнацькі страждання», є найбільш романтичним. Перед нами — переживання і муки нерозділеної любові. Ліричний герой впадає у відчай. Він сприймає свою трагедію як найбільшу у світі. Життя і смерть борються в його свідомості. Більша частина віршів присвячена коханню. Сімнадцятирічним юнаком Гейне закохується у доньку свого багатого дядька Амалію. Але горда дівчина не звертає уваги на юного кузена. Юнак страж-дає, серце його шалено б'ється, і на світ з'являється шедевр світової лірики, який потім увійшов до «Ліричного інтермецо».
Загалом тема кохання начебто розділена на три частини: «Юнацькі страждання» — кохана з'являється до нього в уяві; «Ліричне інтермецо» — кохання розцвітає у сновидіннях; «Знову на батьківщині» — любов оживає лише в пам'яті поета.
Аналіз поезій
* * *
Самотній кедр на стромині
В північній стоїть стороні,
І кригою й снігом укритий,
Дрімає і мріє вві сні.
І бачить він сон про пальму,
Що десь у південній землі
Сумує в німій самотині
На спаленій сонцем землі.
(Переклад Л. Первомайського)
Саме цей вірш можна вважати зразком романтичної поезії. Через образи природи автор передає свої почуття. Ніколи не зустрітися кедру і пальмі, ніколи не бути поету зі своєю коханою. Здавалось би, ми читаємо про звичайні події з життя людини. Але звичайне любовне розчарування переростає в трагедію самотності людини в бездуховному міщанському оточенні. Перед нами постають образи-символи самотності.
***
Чому троянди немов неживі,
Кохана, скажи мені?
Чому, скажи, в зеленій траві
Фіалки такі мовчазні?
Чому так гірко дзвенить і співа
Жайворонком блакить?
Чому в своєму диханні трава
Тління і смерть таїть?
Чому холодне сонце поля
В задумі похмурій мина?
Чому така пустельна земля
I сіра, мов труна?
Чому мене, мов безумця, в пітьму
Моя печаль жене?
Скажи, кохана моя, чому
Покинула ти мене?
(Переклад Л. Первомайського)
Однією з особливостей збірки можна вважати пейзажні зама¬льовки, де природа виступає як жива істота: подібно героєві вона сумує і радіє. Вірш звучить як пісня мінорної тональності. У поезії знаходимо образи фіалки, трави, жайворонка...
***
Коли розлучаються двоє,
За руки беруться вони,
I плачуть, і тяжко зітхають,
Без ліку зітхають, смутні.
З тобою ми вдвох не зітхали.
Ніколи не плакали ми;
Той сум, оті тяжкі зітхання
Прийшли до нас згодом самі.
(Переклад М. Славинського)
Центральна тема вірша — тема розлуки, прощання. Відчуття втрати завжди приходить пізніше, особливо, якщо йдеться про нерозділене кохання. Поет любить і страждає через те, що кохана дівчина не відповідає йому взаємністю.
* * *
Не знаю, що стало зо мною,
Сумує серце моє,—
Мені ні сну, ні спокою
Казка стара не дає.
Повітря свіже — смеркає,
Привільний Рейн затих;
Вечірній промінь грає
Ген на шпилях гірських.
Незнана красуня на кручі
Сидить у самоті,
Упали на шати блискучі
Коси її золоті.
Із золота гребінь має,
Iкосу розчісує ним,
Iдикої пісні співає,
Не співаної ніким.
В човні рибалку в цю пору
Проймає нестерпний біль,
Він дивиться тільки вгору —
Не бачить ні скель, ні хвиль.
Зникають в потоці бурхливім
Iчовен, і хлопець з очей,
I все це своїм співом
Зробила Лорелей.
(Переклад Л. Первомайського)
Пісня написана на зразок народних пісень. Ключовим у творі є образ, традиційний для німецького фольклору,— образ Лорелей, дівчини-сирени з Рейну, що чарувала рибалок своїм співом. Це давня народна легенда про загиблу нещасну красуню, яка випливає на узбережжя і заворожує всіх, хто пропливає Рейном. Зачаровані красою русалки, човнярі втрачають пильність і гинуть. Саме Гей-не зробив цей сюжет дуже популярним, і його вірш став народною піснею.
* * *
Любили вони — та обоє
Дивились, немов вороги,
I вперто обоє мовчали,
Хоч мліли обоє з жаги.
Вони розлучились —
лишзрідкаїхсниєдналинімі.
Вони давно вже померли
Й не знали про те самі.
(Переклад Л. Первомайського)
Любовні страждання юності сприймаються автором на відстані часу та переосмислюються події тієї пори. Юнацькі страждання тепер дорогі для поета лише як спогади.
Висновок:
Нерадісним було кохання Гейне до Амалії. А через сім років Генріх закохується в молодшу сестру Амалії — Терезу. Але й ця дівчина не відповіла поету взаємністю. І знову — нещасне кохання, душевні страждання і — нові вірші, які пізніше увійдуть до циклу «Знову на батьківщині». Узагалі, тема нещасного кохання — не нова для поетів, але твори Гейне відрізняються тим, що в них не лише душевний біль, але й соціальний протест — ніколи б багатий дядько Соломон не погодився на шлюб своєї доньки з бідним небожем. Поет страждає через невизнання родичами його особистості. Він значно краще почувається серед простих, щирих людей, ніж серед «золотої молоді». Гейне, як і всі поети, страждає через самотність, але його ліричний герой не мовчазний і не покірний. Гейнівський герой не хоче миритися з дійсністю, його не приваблює зустріч з коханою на небесах, він прагне звичайного людського щастя на землі. Віршам Гейне властиві глибока задушевність, щирість, зрозумілість і простота, але романтична відвертість не завжди знаходить розуміння, нерідко вона викликає сміх.