Генрих Гейне  

Генріх Гейне (1797—1856) — німецький поет-романтик.

 

Кожна людина — це світ, який з нами народжується і з нами вмирає;  під кожною могильною плитоюлежить всесвітня історія.

Г. Гейне

Бог мене простить, це його ремесло. 

Передсмертні слова Г. Гейне

 

  

«Книга пісень» — видатне явище німецького романтизму

Ліричні вірші раннього періоду творчості Гейне склали цілу книгу — «Книга пісень» (1827). Ця поетична збірка принесла йому визнання в Німеччині, а згодом і в усьому світі. За життя автора вона видавалась 13 разів; багато віршів були покла­дені на музику Р. Шуманом, Ф. Шубертом, Й. Брамсом, П. Чайковським, Р. Штраусом, Е. Грігом та ін. Історія переживань ліричного героя образно передає світосприйняття молодого поета, який пере­буває у глибокому розладі з навколишнім середовищем. Зміст пер­ших циклів «Книги пісень» не вичерпується нещасною любов'ю поета до багатої гамбурзької родички. Тема нерозділеного кохання в «Книзі пісень» слугує лише поетичним вираженням трагічної самотності героя у світі. Ці настрої посилює романтичний образ самотньої сосни, відомий російському читачеві за знаменитим пе­рекладом М. Лермонтова. Якщо перші цикли «Книги пісень» на­писані за традицією німецької романтичної лірики, то згодом своє­рідність поетичного таланту Гейне постала з усією яскравістю. Він уміє химерно поєднувати романтичні сни з точністю і ясністю ре­алістичної деталі. Він майстерно користується іронією як засобом викриття незбутніх ілюзій, вигадок, але знову й знову повертаєть­ся до романтичних образів. Значний вплив на поетичну творчість Гейне справила німецька народна пісня, на зразках якої він учився майстерності безпосереднього, щирого зображення почуттів.

 Гейне починав писати в той час, коли в Німеччині лірична по­езія переживала розквіт. Епоха романтизму зробила лірику тра­диційним жанром німецької літератури. його поезія стала вищим досягненням німецького романтизму. Гейне відкидав застарілі поетичні умовності, висловлюючи свої почуття без риторики й по­етики, а іноді дозволяв собі навіть іронізувати над їх пристрастю. Простота, природність, імпровізаційність його поезії підкорили то­дішнього читача. Гейне сприяв «спрощенню» лірики, з космічних висот і неозорої далечі він переніс поезію в бюргерську вітальню, але від цього вона не перестала бути щирою і значущою. Без кохан­ня немає щастя, без щастя неможливе життя — це кредо лірично­го героя «Книги пісень» Гейне. Ліричні вірші насичені ознаками повсякденності, які змушують повірити в щирість почуттів. Крізь ліричну схвильованість постійно проривається іронічна інтона­ція. Герой «Книги пісень», який би він не був щасливий, завжди пам'ятає, що це лише мить, а не одвічне блаженство. Він знаходить у собі сили посміхнутися, навіть коли його почуття не поділяють, жити далі й знову кохати. Завдяки іронії Гейне піднімається над своїм ліричним героєм, автор завжди мудріший, аніж той, про кого він пише. Назвою «Книги пісень» Гейне визначив жанр і тра­дицію своєї лірики: поет у першій своїй книзі наслідував традиції німецького фольклору. Він узяв деякі теми й мотиви з усної народ­ної творчості, форма багатьох його віршів близька до пісні. Подібно до німецької пісні вірші Гейне часто схожі на ліричний монолог, а явища природи йпочуття героя утворюють паралель. Жанрова своєрідність пісні зумовила вільну поетичну форму. Разом з тим у «Книгу пісень» увійшло багато віршів, які були написані в строгих канонічних жанрах сонета, балади, романсу. Молодий Гейне намагався показати свій поетичний хист у різних жанрах, які відбивали зміни настрою ліричного героя.

 До збірки увійшли вірші, створені протягом 1816—1827 років. Переважна їх більшість написана на зразок народних пісень, про що і свідчить назва. «Книга пісень» складається з чотирьох розділів. Перший розділ, «Юнацькі страждання», є найбільш романтичним. Перед нами — переживання і муки нерозділеної любові. Ліричний герой впадає у відчай. Він сприймає свою трагедію як найбільшу у світі. Життя і смерть борються в його свідомості. Більша частина віршів присвячена коханню. Сімнадцятирічним юнаком Гейне закохується у доньку свого багатого дядька Амалію. Але горда дівчина не звертає уваги на юного кузена. Юнак страж-дає, серце його шалено б'ється, і на світ з'являється шедевр світової лірики, який потім увійшов до «Ліричного інтермецо».

 Загалом тема кохання начебто розділена на три частини: «Юнацькі страждання» — кохана з'являється до нього в уяві; «Ліричне інтермецо» — кохання розцвітає у сновидіннях; «Знову на батьківщині» — любов оживає лише в пам'яті поета.

 Аналіз  поезій

 * * *

 Самотній кедр на стромині

 В північній стоїть стороні,

 І кригою й снігом укритий,

 Дрімає і мріє вві сні.

 І бачить він сон про пальму,

 Що десь у південній землі

 Сумує в німій самотині

 На спаленій сонцем землі.

 (Переклад Л. Первомайського)

 Саме цей вірш можна вважати зразком романтичної поезії. Через образи природи автор передає свої почуття. Ніколи не зустрітися кедру і пальмі, ніколи не бути поету зі своєю коханою. Здавалось би, ми читаємо про звичайні події з життя людини. Але звичайне любовне розчарування переростає в трагедію самотності людини в бездуховному міщанському оточенні. Перед нами постають образи-символи самотності.

 ***

 Чому троянди немов неживі,

 Кохана, скажи мені?

 Чому, скажи, в зеленій траві

 Фіалки такі мовчазні?

 Чому так гірко дзвенить і співа 

 Жайворонком блакить? 

 Чому в своєму диханні трава 

 Тління і смерть таїть?

 Чому холодне сонце поля 

 В задумі похмурій мина?

 Чому така пустельна земля

 I сіра, мов труна?

 Чому мене, мов безумця, в пітьму 

 Моя печаль жене?

 Скажи, кохана моя, чому

 Покинула ти мене?

 (Переклад Л. Первомайського)

 Однією з особливостей збірки можна вважати пейзажні зама¬льовки, де природа виступає як жива істота: подібно героєві вона сумує і радіє. Вірш звучить як пісня мінорної тональності. У поезії знаходимо образи фіалки, трави, жайворонка...

  ***

 Коли розлучаються двоє,

 За руки беруться вони,

 I плачуть, і тяжко зітхають,

 Без ліку зітхають, смутні.

 З тобою ми вдвох не зітхали. 

 Ніколи не плакали ми; 

 Той сум, оті тяжкі зітхання 

 Прийшли до нас згодом самі.

 (Переклад М. Славинського)

 Центральна тема вірша — тема розлуки, прощання. Відчуття втрати завжди приходить пізніше, особливо, якщо йдеться про нерозділене кохання. Поет любить і страждає через те, що кохана дівчина не відповідає йому взаємністю.

 * * *

 Не знаю, що стало зо мною,

 Сумує серце моє,—

 Мені ні сну, ні спокою 

 Казка стара не дає.

 Повітря свіже — смеркає,

 Привільний Рейн затих;

 Вечірній промінь грає

 Ген на шпилях гірських.

 Незнана красуня на кручі

 Сидить у самоті,

 Упали на шати блискучі

 Коси її золоті.

 Із золота гребінь має, 

 Iкосу розчісує ним,

 Iдикої пісні співає,

 Не співаної ніким.

 В човні рибалку в цю пору

 Проймає нестерпний біль,

 Він дивиться тільки вгору — 

 Не бачить ні скель, ні хвиль.

 Зникають в потоці бурхливім

 Iчовен, і хлопець з очей,

 I все це своїм співом

 Зробила Лорелей.

 (Переклад Л. Первомайського)

 Пісня написана на зразок народних пісень. Ключовим у творі є образ, традиційний для німецького фольклору,— образ Лорелей, дівчини-сирени з Рейну, що чарувала рибалок своїм співом. Це давня народна легенда про загиблу нещасну красуню, яка випливає на узбережжя і заворожує всіх, хто пропливає Рейном. Зачаровані красою русалки, човнярі втрачають пильність і гинуть. Саме Гей-не зробив цей сюжет дуже популярним, і його вірш став народною піснею.

 * * *

 Любили вони — та обоє 

 Дивились, немов вороги,

 I вперто обоє мовчали,

 Хоч мліли обоє з жаги.

 Вони розлучились —

 лишзрідкаїхсниєдналинімі.

 Вони давно вже померли 

 Й не знали про те самі.

 (Переклад Л. Первомайського)

 Любовні страждання юності сприймаються автором на відстані часу та переосмислюються події тієї пори. Юнацькі страждання тепер дорогі для поета лише як спогади.

 Висновок:

 Нерадісним було кохання Гейне до Амалії. А через сім років Генріх закохується в молодшу сестру Амалії — Терезу. Але й ця дівчина не відповіла поету взаємністю. І знову — нещасне кохання, душевні страждання і — нові вірші, які пізніше увійдуть до циклу «Знову на батьківщині». Узагалі, тема нещасного кохання — не нова для поетів, але твори Гейне відрізняються тим, що в них не лише душевний біль, але й соціальний протест — ніколи б багатий дядько Соломон не погодився на шлюб своєї доньки з бідним небожем. Поет страждає через невизнання родичами його особистості. Він значно краще почувається серед простих, щирих людей, ніж серед «золотої молоді». Гейне, як і всі поети, страждає через самотність, але його ліричний герой не мовчазний і не покірний. Гейнівський герой не хоче миритися з дійсністю, його не приваблює зустріч з коханою на небесах, він прагне звичайного людського щастя на землі. Віршам Гейне властиві глибока задушевність, щирість, зрозумілість і простота, але романтична відвертість не завжди знаходить розуміння, нерідко вона викликає сміх.