8 клас  

Перевірочний тест по творчості В Шекспіра

 І-ІІ рівень.

1.    Вільям Шекспір народився у місті:

 а) Лондон, б) Страсбург - он – Ейвон, в) Стретворд - он - Ейвон.

 2.    Він працював у театрі:

 а) "Гамнібус", б) "Глобус", в) "Куля".

 3. За жанром твір „Гамлет” Шекспіра є:

 а) комедією; б) трагедією; в) драмою.

 4. В основі твору „Гамлет” лежать:

 а) хроніка; б) легенда про датського принца; в) реальні події, сучасником яких був Шекспір.

 3. Офелія – це:

 а) сестра Розенкранца; б) дружина Гільденстерна; в) наречена Гамлета.

 4. За походженням Гамлет є:

 а) графом; б) принцом; в) королем.

 5. Чому Гамлет зволікає з убивством Клавдія?

 а) Не хоче засмутити матір; б) душа його не була готова до помсти, а він – до вбивства;

 в) він за натурою боягуз.

 6. Кульмінаційний епізод п’єси Шекспіра „Гамлет”:

 а) убивство короля; б) убивство Гамлета; в) вистава бродячих акторів.

 7. Як назвав п`єсу Гамлет:

а) “Капкан”;               б) “Мишоловка”;       в) Убивство Цезаря”?

 8. Що збирається Гамлет загарпунити за допомогою видовища:

а) розум короля;                    б) любов короля;                   в) совість короля?

 9. Кого називає Гамлет “вінцем всього живого, окрасою всесвіту”:

а) людину;                  б) Бога;                                  в) жінок?

 10. Гамлет уважає, що кохає Офелію, як:

а) Лаерт;                     б) 40 тисяч братів;     в) відданий коханець?

 11. Для кого слова “Прощавай, прощавай! І пам`ятай про мене” стали, як клич:

а) для Привида;                     б) для Лаерта;                        в) для Гамлета?

 12.Чиї поради мав у пам`ять записати Лаерт:

а) Полонія;                 б) Клавдія;                 в) Офелії?

 ІІІ рівень.

  1. Чому Гамлета вважають „вічним образом”?
  2. Охарактеризувати епоху Відродження.

 ІV рівень

Написати твір-роздум на одну з тем:

1. Трагедія Гамлета.

4. Жіночі образи у трагедії Шекспіра „Гамлет”.

 

Твір-роздум за трагедією В. Шекспіра «Гамлет»

Художній образ Гамлета (за трагедією В. Шекспіра «Гамлет»)

Вічні проблеми людського буття (За трагедією В. Шекспіра "Гамлет")

Проблема вибору в трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет»

 «У чому суть трагедії Гамлета»?

 

Матеріал для написання твору:

Твір-роздум відрізняється від інших творів своєю побудовою та змістом. У вступі потрібно висловити точку зору на питання (тему) — загальноприйняту. В основній частині необхідно висловити вашу думку щодо зазначеного питання та навести докази, аргументи, що підтверджують справедливість вашої позиції. У висновку підбиваєте підсумки захисту вашої думки щодо розкриття питання.

Цитати для використання у творі (за бажанням)

«“Гамлет” — це художній твір, а не трактат; не повчальна історія, а драма про те, як відкривається людині життя в її найтрагічнійших проявах».

 «Трагедія Гамлета є трагедія пізнання людиною зла».

«Гамлет не міг розв’язати питання.

Велич його полягає у тому, що це питання було ним поставлене».

 «Велич і трагізм Гамлета породжені розривом між обов’язком мислителя та борця».

 «Гамлет упевнений, що сумна повість про його життя потрібна людям — як урок, пересторога і заклик... Своєю долею він свідчить про трагічні суперечності історії, важку, але все більш наполегливу її роботу щодо олюднення людини. І доводить особливе значення мужньої індивідуальної жертви за трагічних обставин».

«Від природи Гамлет — людина сильна: його жовчна іронія, його миттєві спалахи, його пристрасні витівки у розмові з матір’ю, гордовите презирство і неприхована ненависть до дядька — все це свідчить про енергію та велич душі». 

 

В. Шекспір — геніальний англійський драматург і поет доби Відродження

Вільям Шекспір— одна з найвидатніших постатей доби Відродження. Його п'єси і зараз грають в усіх театрах світу, вивчають у школах і не перестають дивуватися силі генія їх автора.

Народився Вільям Шекспір 23 квітня 1564 року у місті Стретфорді-на-Ейвоні у сім'ї забезпеченого ремісника та комерсанта. Батько Шекспіра навіть був якийсь час міським головою.

Вільям навчався у так званій граматичній школі. У 18 років він одружується із Енн Хетевей, яка була старшою від чоловіка на 8 років. У сім'ї народжується 3 дітей.

Причини переїзду Шекспіра до Лондона достеменно невідомі. Але у 1587 році він залишає сім'ю, рідне місто і влаштовується на роботу у театр. Спочатку Вільям наглядав під час вистав за екіпажами, на яких приїжджали до театру багаті лондонці, потім працював суфлером. Згодом Шекспірові дали невеличку роль, але актором він так і не став. Вільям почав переробляти п'єси для театру, а згодом став створювати власні п'єси. Слава швидко знаходить драматурга. Не змушує чекати і матеріальний добробут: Шекспір стає співвласником театру «Глобус», купує будинок, а з часом отримує для себе та батька спадкове дворянство. На гербі його зображений білий сокіл, що тримає у пазурах золотого списа із срібним вістрям — адже прізвище «Шекспір» у перекладі означає «той, хто потрясає списом».

У 1612 році Шекспір залишає театр і повертається до рідного міста. Помер драматург від тяжкої хвороби у віці 52 років у день свого народження 23 квітня.

Творчість Шекспіра поділяють на 3 періоди:

1) 1590—1600 рр. — «оптимістичний».

Були написані комедії, основною темою яких була віра в життя та сили людини.

«Приборкання норовливої», «Сон літньої ночі», «Багато галасу даремно», «Дванадцята ніч» та ін. історичні хроніки.

2)  1600—1608 рр. — «трагічний».орені шедеври в жанрі трагедії «Гамлет», «Король Лір», «Макбет».

3)  1609—1612 рр. — «романтичний»

Трагікомедії з щасливим фіналом «Зимова казка», «Буря». Усього написано 37 п'єс, 2 поеми та 154 сонети.

«Шекспірівське питання»

Вам уже знайоме так зване гомерівське питання: чи існував Гомер насправді, чи він був автором безсмертних давньогрецьких поем «Іліада» та «Одіссея»? Таке ж запитання щодо великого Шекспіра ставлять собі протягом чотирьох століть науковці та звичайні читачі. Справа в тому, що збереглося не так багато відомостей про життя самого Шекспіра і ще менше — про його авторство щодо всесвітньовідомих п'єс.

Що ж викликає сумніви у науковців? Шекспір був не дуже освіченою людиною, а у своїх творах він виявляє різнобічну обізнаність у багатьох галузях знань: про медицину він писав, як лікар, про закони — як юрист, про рослини — як ботанік, про філософські проблеми — як філософ.

Вражає й словниковий запас письменника: 30 тисяч слів, до того ж знання іноземних мов: французької, італійської, грецької, іспанської, латини.

Автор шекспірівських п'єс добре знав греко-римську міфологію, літературу, історію, був знайомий із справжньою Італією: Венецією, Вероною, Міланом, Мантуєю. А Шекспір, як відомо, ніколи не виїжджав за межі своєї Батьківщини.

З'явилася версія, що під ім'ям Шекспіра приховувалася ціла група письменників та вчених, які запропонували авторові за винагороду називати ці твори своїми. Однак ці припущення не отримали підтвердження, оскільки для цього немає достатніх доказів.

 Чому ж все-таки виникло "шекспірівське питання?

Можливо, вся річ у тому, що про життя Великого Барда нібито мало що відомо? Але про нього відомо набагато більше, ніж про інших літераторів і акторів того часу. Справа не в кількості достовірних, документально підтверджених біографічних фактів, а в їх характері, їх просто приголомшливій несумісності з тим, що говорять про свого автора шекспірівські твори

37 п'єс, дві великі поеми та цикл сонетів. І чим більше достовірних біографічних фактів віднаходили, чим глибше вивчали шекспірівські твори, тим очевидніше ставала ця невідповідність.

 Дослідники пов'язують імя  Шекспіра із Крістофером Марло. Той був убитий незадовго до появи Шекспіра. Він був автором трагедій та історичних хронік. Тип героя у творах Марло - титанічна особистість, що має надзвичайні здібності, можливості , але  не знає, куди  їх застосувати.

 Також існує теорія, що Шекспір - Френсіс Бекон. Вважають, що Бекон зашифрував у п'єсах Шекспіра свою біографію. Головний шифр - «Буря».

   Дослідники пишуть, що Шекспір – неосвічений, на відміну від Бекона. Заповіт Шекспіра складений дуже дріб'язковою людиною, та й почерк, яким він написаний, інший, ніж у автора безсмертних творів.

    Історія сумнівів  продовжується в 19-му столітті, Делія Бекон в Америці пред'являла права свого предка на всі твори Шекспіра і врешті збожеволіла.

 Ще один кандидат на Шекспіра - лорд Ретленд.

    У його гуртку Шекспір був ніби оплачуваним працівником (є документи). У «Гамлеті» знайдено ремінісценції, імена й т.д., у сонетах Шекспіра – теж.

    Після смерті Ретленда Шекспір перестає писати, їде в Стратфорд.

  Театр шекспірівської доби

 У 70-х роках XVI ст. у Лондоні з'явилася велика група акторів, що називали себе слугами графа Лестера. Вони починали грати на порогах готелів, як робили це за часів своїх мандрівок.

У 1576 р. столяр Джеймс Бербедж, батько знаменитого драматурга Річарда Бербеджа, побудував у передмісті Лондона стаціонарний театр. Протягом недовгого часу з'явився другий. А до кінця століття у Лондоні налічувалося вже 9 театральних споруд. Найбільшим із них був «Глобус», який побудував у 1599 році той же Бербедж. У жодному європейському місті не було такої кількості театрів.

«Глобус» за своєю архітектурою нагадував поріг готелю: великий овальний простір був огороджений високою дерев'яною стіною. Під час вистави двір заповнювався бідняками — платили за вхід усього одне пенні. Вздовж внутрішньої стіни були влаштовані галереї для багатих жителів міста. Дехто міг сидіти прямо на сцені.

Передня частина сцени була розташована просто неба, задня частина — прикрита навісом. Декорацій у сучасному розумінні цього слова не було. За часів Шекспіра іноді навіть писали на папері: «Ліс» або «Площа»; вивішували надписи, щоб глядачі зрозуміли, де відбувається дія п'єси. Однак дуже багатими були костюми акторів: їх шили з шовку та атласу, прикрашали справжніми перлинами.

Як і за часів давньогрецьких театрів, в англійському театрі усі ролі виконувалися чоловіками. Якщо вистава затримувалася, глядачі жартували: «Королева голиться».

Дуже поважали в театрі «зберігача книг», у якого зберігались рукописи п'єс, і який вів вистави, а також був відповідальним за роботу суфлерів, тому що на підготовку вистави відводилося небагато часу і актори не завжди могли запам'ятати свої слова.

 Сонети Шекспіра

  Сонети В. Шекспіра — одна з найпрекрасніших сторінок інтимної лірики світової літератури. Знавець людської психології, поет оспівує почуття кохання і дружби, захоплюється людиною та красою її почуттів.

 В. Шекспір вніс у традиційний сонет чимало нового: він змінив його форму, доповнив тематику, присвятивши окремі вірші дружбі, замість ангелоподібного ідеалу створив образ коханої — реальної жінки, яка теж заслуговує на велике кохання.

 Сонети Шекспіра вважають ліричним щоденником автора. І не випадково англійський поет В. Вордсворт писав: «Сонети — це ключ, яким Шекспір відмикає своє серце».

 В. Вордсворт у своєму вислові використав яскравий образ: ключ, що відмикає серце поета, розповідає його таємниці.

 Збірка сонетів була створена Шекспіром приблизно у 1593—1600 рр.

  У 1609 р. вийшло єдине прижиттєве видання його поезій.

 Умовно сонети Шекспіра поділяють на 3 частини:

1)Сонети 1—126 — присвячені юному другові;

2)сонети 127—152 — присвячені смаглявій коханій;

3)сонети 153—154 — заключні, їх тема — радість життя.

 Вже таке розподілення поезій доводить, що Шекспір зробив свій внесок у розвиток жанру сонета. Адже до нього сонети присвячувалися лише темі кохання й аж ніяк не дружбі.

  Засвоєння літературознавчих термінів

 Сонет — це вірш, що складається з 14 рядків, написаний п'ятистопним ямбом.

 Особливістю італійського сонета є те, що він складається з двох чотиривіршів (катренів) та двох тривіршів (терцин).

Сонети Шекспіра (англійські) мають інший розподіл рядків: три чо­тиривірші та один двовірш (висновок).

  Аналіз сонетів

 СОНЕТ № 130

 Ее глаза на звезды не похожи,

Нельзя уста кораллами назвать,

Не белоснежна плеч открытых кожа,

И черной проволокой вьется прядь.

 С дамасской розой, алой или белой,

 Нельзя сравнить оттенок зтих щек.

 А тело пахнет так, как пахнет тело,

 Не как фиалки нежный лепесток.

 Ты не найдешь в ней совершенных линий,

 Особенного света на челе.

 Не знаю я, как шествуют богини,

 Но милая ступает по земле.

 И все ж она уступит тем едва ли,

 Кого в сравненьях пышных оболгали.

 Сонет № 130 присвячений смаглявій коханій ліричного героя. Весь вірш побудований на порівнянні коханої з тим ідеалом, який раніше описувався у сонетах: очі як зорі, вуста як корали; шкіра біла, мов сніг; щоки як троянда; тіло пахне, мов фіалка. Автор упевнено і навіть з викликом описує усю невідповідність коханої загальноприйнятим канонам краси і робить висновок про те, що він щирий у своєму вірші та ставленні до жінки, на відміну від тих поетів, які перебільшували принади своїх дам.

 И все ж она уступит тем едва ли, Кого в сравненьях пышных оболгали.

 СОНЕТ № 141

 Мои глаза в тебя не влюблены,—

 Они твои пороки видят ясно.

 А сердце ни одной твоей вины

 Не видит и с глазами не согласно.

 Ушей твоя не услаждает речь.

 Твой голос, взор и рук твоих касанье,

 Прельщая, не могли меня увлечь

 На праздник слуха, зренья, осязанья.

И все же внешним чувствам не дано —

 Ни всем пяти, ни каждому отдельно —

 Уверить сердце бедное одно,

 Что зто рабство для него смертельно.

 В своем несчастье одному я рад,

 Что ты — мой грех и ты — мой вечный ад.

  У сонеті № 141 ліричний герой відверто говорить про розлад серця і розуму, почуття та думки. Він протиставляє реальне бачення своєї коханої, яка не відповідає стандартним канонам краси зовнішньої та внутрішньої, почуттю серця, яке кохає її та приймає такою, яка вона є.

 Герой розуміє, що це кохання не принесе йому щастя, про це свідчить негативно забарвлена лексика: «бідне серце», «смертельне рабство», «у своєму нещасті», «ти — мій гріх», «ти —моє вічне пекло». Традиційний мотив любові — страждання ускладнюється розумінням невідповідності коханої ідеалам краси зовнішньої і духовної.

 СОНЕТ № 147

 Любовь — недуг. Моя душа больна

 Томительной, неутолимой жаждой.

 Того же яда требует она,

 Который отравил ее однажды.

 Мой разум-врач любовь мою лечил.

  Она отвергла травь и коренья,

  И бедный лекарь выбился из сил

  И нас покинул, потеряв терпенье.

 Отныне мой недуг неизлечим.

 Душа ни в чем покоя не находит.

  Покинутые разумом моим,

 И чувства и слова по воле бродят.

 И долго мне, лишенному ума,

  Казался раем ад, а светом — тьма!

  Сонет № 147 присвячений опису любовних страждань ліричного героя. За допомогою яскравих метафор (любовь — недуг, разум — врач) автор передає почуття героя, який відчуває любов як хворобу і не може вилікуватися через те, що душа потребує знову і знову «того же яда..., который отравил ее однажды». Лікує героя розум, але серце з ним у розладі, і «бедный лекарь выбился из сил и нас покинул, потеряв терпенье».

 Захоплений фатальною пристрастю, закоханий, якого полишив розум, ще довго буде вважати «раем ад, а светом — тьму!»

 Останні слова натякають на те, що кохана ліричного героя має недоліки не лише у зовнішності, але й у своїй душі, що було нетрадиційним для любовного сонета.

 Трагедії  «Гамлет». Історія створення

  У часи Шекспіра п'єси часто створювали на основі вже існуючих. Не була винятком і трагедія «Гамлет». Сюжет її досить давнього по­ходження.

 За основу взято скандинавську сагу про датського принца Амлета, який жив у VIII столітті. Легенда про нього була уперше записана дат­ським літописцем Саксоном Грамматиком наприкінці XII століття.

 П'єса на цей сюжет була складена одним із сучасників Шекспіра у 1589 році. Ім'я автора невідоме, але припускають, що це був Томас Кід (1558—1594 рр.). В. Шекспір переробив цю п'єсу (1600—1601). Його тра­гедія мала успіх, і один із сучасників висловився так: «Це прекрасно, як "Гамлет"!»

 Необхідно зауважити, що для сучасників Шекспіра ця трагедія була насамперед драмою кровавої помсти, історією про те, як Датський принц помстився за вбивство свого батька Клавдію. Для них це була повість

 Бесчеловечных и кровавых дел,

  Случайных кар, негаданных убийств,

 Смертей, в нужде подстроенных лукавством,

 И, наконец, коварных козней, павших

 На голови зачинщиков.

  Наприкінці XVIII ст. німецький письменник Й. В. Ґете побачив у Гамлеті не мстителя, а мислителя, людину доби Відродження.

  Засвоєння літературознавчих термінів

 Трагедія — це драматичний твір, що втілює непримиренний кон­флікт між героями та закінчується смертю одного або декількох героїв.

 ОСНОВНІ ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ ШЕКСПІРІВСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

Гамлет – вічний образ

Це літературний образ, який за глибиною художнього узагальнення вихо-дить за межі конкретного твору та зображеної в ньому історичної доби, містить у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття.

 Сценічне життя трагедії Шекспіра “Гамлет”

1601 р. – прем'єра на сцені театру “Глобус” у Лондоні.

1750 р. – трагедію поставили вихованці сухопутного шляхетного корпусу у Петербурзі.

1769 р. – “Гамлета” почали грати французькі актори.

1773 р. – з “Гамлетом ” познайомилися у Німеччині.

1837 р. – вперше в Україні постановка п'єси  відбулася у Києві.

1956 р. – Харківський театр ім. Т.Г.Шевченка показав глядачам витвір великого Шекспіра.

1957р. – “Гамлета” побачили у Львівському театрі

     ім. М.К.Заньковецької.

1971 р. – надзвичайний успіх трагедії у Московському театрі на Таганці (реж. Ю.Любимов)

Проблемне запитання

То хто ж він, Гамлет? Борець зі злом чи бездіяльний меланхолік? Переможець чи переможений?

Підведемо підсумок

- Шекспір пише п'єсу, в якій Гамлет гине. Як ви вважаєте, чому автор приводить героя до такого фіналу?

n  (За християнськими і людськими законами людина не має права на вбивство. Якщо вона скоїла злочин, то повинна понести покарання.

n   Гамлет гине тому, що не знаходить підтримки серед оточення. Крім Гораціо, принца ніхто не розуміє. Він піднісся над своїм часом. Гамлет - це герой-одинак) .

 
 
 

       
     
 
   

 

 Мигель де Сервантес 

 

 

  

Цікаві  факти з життя письменника та його знаменитої книги

•             У 2002 році, підбиваючи підсумки минулого тисячоліття, Нобелівський комітет зібрав авторитетне журі, до складу якого увійшли 100 відомих письменників з 54 країн світу. їх попросили визначати найкращий твір світової літератури. «Книгою усіх часів і народів» був названий «Дон Кіхот» Сервантеса.

•             Сучасні дослідники припускають, що прототип Дон Кіхота існував насправді: це був родич дружини Сервантеса Алонсо Кіхада, житель Еківіаса, про якого було відомо, що він був великим прихильником рицарських романів і з часом став августинським монахом.

•             Розповідають таку історію: одного разу іспанський король Філіпп III побачив з балкона палацу студента, що читав на ходу книгу та голосно сміявся; король вирішив, що студент або з'їхав з глузду, або читає «Дон Кіхота». Слуги з'ясували це і переконались, що студент і справді читав роман Сервантеса.

•             В Іспанії існує будинок-музей Дульсінеї, розташований у містечку Тобосо під Мадридом. Створюючи його, місцева влада віддячила Сервантесу, який, сам того не знаючи, врятував їх місто від безжального артилерійського обстрілу. Відбулося це на початку XIX ст., коли наполеонівська армія опинилися на території Іспанії. Військо французького генерала Дюрона підійшло до Тобосо і підготувалося до штурму. Артилеристи зарядили пушки, однак команда «вогонь» так і не прозвучала. Коли генералу Дюпону доповіли, що перед ним те саме Тобосо, де жила кохана Дон Кіхота, він відмовився від обстрілу, не побажавши увійти в історію як воєначальник, що зруйнував рідне місто великої літературної героїні.

 Історія створення роману

 Робота  над романом «Премудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі» розпочалася ще під час перебування Сервантеса у в'язниці. Перший том роману вийшов друком у 1605 році. Він мав величезний успіх, про що свідчить шість (!) видань книги лише за один рік. Щоправда, це не полегшило життя автора книги: до кінця свого життя він так і не звільнився від бідності.

За рік до смерті Сервантес написав другу частину роману про Дон Кіхота.

Цікаво!

•             «Дон Кіхот» за кількістю мов, якими він був перекладений, поступається лише Біблії.

•             Роман був задуманий як пародія на середньовічні рицарські романи.

•             У творі 660 персонажів.

•             У центрі роману — подорож ідальго Дон Кіхота разом зі зброєносцем Санчо Пансою Іспанією XVI століття з метою захисту всіх бідних та знедолених.

Повторення літературознавчих термінів.

Роман — це великий за обсягом епічний твір,в якому широко охоп¬лені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

 

 

 Хитроумный идальго Дон Кихот Ламанчский
Краткое содержание романа.
Читается за 25–30 мин.


В некоем селе Ламанчском жил-был один идальго, чье имущество заключалось в фамильном копье, древнем щите, тощей кляче да борзой собаке. Фамилия его была не то Кехана, не то Кесада, точно неизвестно, да и неважно. Лет ему было около пятидесяти, телом он был сухопар, лицом худощав и дни напролет читал рыцарские романы, отчего ум его пришел в полное расстройство, и ему вздумалось сделаться странствующим рыцарем. Он начистил принадле­жавшие его предкам доспехи, приделал к шишаку картонное забрало, дал своей старой кляче звучное имя Росинант, а себя переименовал в Дон Кихота Ламанчского. Поскольку странству­ющий рыцарь обязательно должен быть влюблен, идальго, поразмыслив, избрал себе даму сердца: Альдонсу Лоренсо и нарек её Дульсинеей Тобосской, ибо родом она была из Тобосо. Облачившись в свои доспехи, Дон Кихот отправился в путь, воображая себя героем рыцарского романа. Проехав целый день, он устал и направился к постоялому двору, приняв его за замок. Неказистая наруж­ность идальго и его возвышенные речи всех рассмешили, но добродушный хозяин накормил и напоил его, хотя это было нелегко: Дон Кихот ни за что не хотел снимать шлем, мешавший ему есть и пить. Дон Кихот попросил хозяина замка, т.е. постоялого двора, посвятить его в рыцари, а перед тем решил провести ночь в бдении над оружием, положив его на водопойное корыто. Хозяин спросил, есть ли у Дон Кихота деньги, но Дон Кихот ни в одном романе не читал про деньги и не взял их с собой. Хозяин разъяснил ему, что хотя такие простые и необходимые вещи, как деньги или чистые сорочки, не упоминаются в романах, это вовсе не значит, что у рыцарей не было ни того, ни другого. Ночью один погонщик хотел напоить мулов и снял с водопойного корыта доспехи Дон Кихота, за что получил удар копьем, так что хозяин, считавший Дон Кихота сумасшедшим, решил поскорее посвятить его в рыцари, чтобы избавиться от столь неудобного постояльца. Он уверил его, что обряд посвящения состоит в подзатыльнике и ударе шпагой по спине и после отъезда Дон Кихота произнес на радостях не менее высокопарную, хотя и не столь пространную речь, чем новоиспеченный рыцарь.

Дон Кихот повернул домой, чтобы запастись деньгами и сорочками. По пути он увидел, как дюжий сельчанин колотит мальчишку-пастуха. Рыцарь вступился за пастушка, и сельчанин обещал ему не обижать мальчишку и заплатить ему все, что должен. Дон Кихот в восторге от своего благоде­яния поехал дальше, а сельчанин, как только заступник обиженных скрылся из глаз, избил пастушка до полусмерти. Встречные купцы, которых Дон Кихот заставлял признать Дульсинею Тобосскую самой прекрасной дамой на свете, стали над ним насмехаться, а когда он ринулся на них с копьем, отдубасили его, так что домой он прибыл избитый и обессиленный. Священник и цирюльник, односельчане Дон Кихота, с которыми он часто спорил о рыцарских романах, решили сжечь зловредные книги, от которых он повредился в уме. Они просмотрели библиотеку Дон Кихота и почти ничего не оставили от нее, кроме «Амадиса Галльского» и ещё нескольких книг. Дон Кихот предложил одному хлебопашцу — Санчо Пансе — стать его оруженосцем и столько ему наговорил и наобещал, что тот согласился. И вот однажды ночью Дон Кихот сел на Росинанта, Санчо, мечтавший стать губернатором острова, — на осла, и они тайком выехали из села. По дороге они увидели ветряные мельницы, которые Дон Кихот принял за великанов. Когда он бросился на мельницу с копьем, крыло её повернулось и разнесло копье в щепки, а Дон Кихота сбросило на землю.

На постоялом дворе, где они остановились переночевать, служанка стала пробираться в темноте к погонщику, с которым договорилась о свидании, но по ошибке наткнулась на Дон Кихота, который решил, что это влюбленная в него дочь хозяина замка. Поднялся переполох, завязалась драка, и Дон Кихоту, а особенно ни в чем не повинному Санчо Пансе, здорово досталось. Когда Дон Кихот, а вслед за ним и Санчо отказались платить за постой, несколько случившихся там людей стащили Санчо с осла и стали подбрасывать на одеяле, как собаку во время карнавала.

Когда Дон Кихот и Санчо поехали дальше, рыцарь принял стадо баранов за вражескую рать и стал крушить врагов направо и налево, и только град камней, который пастухи обрушили на него, остановил его. Глядя на грустное лицо Дон Кихота, Санчо придумал ему прозвище: Рыцарь Печального Образа. Как-то ночью Дон Кихот и Санчо услышали зловещий стук, но когда рассвело, оказалось, что это сукновальные молоты. Рыцарь был смущен, и его жажда подвигов осталась на сей раз неутоленной. Цирюльника, который в дождь надел на голову медный таз, Дон Кихот принял за рыцаря в шлеме Мамбрина, а поскольку Дон Кихот дал клятву завладеть этим шлемом, он отобрал у цирюльника таз и очень возгордился своим подвигом. Затем он освободил каторжников, которых вели на галеры, и потребовал, чтобы они отправились к Дульсинее и пере­дали ей привет от её верного рыцаря, но каторжники не захотели, а когда Дон Кихот стал настаи­вать, побили его камнями.

В Сьерре Морене один из каторжников — Хинес де Пасамонте — похитил у Санчо осла, и Дон Кихот пообещал отдать Санчо трех из пяти ослов, которые были у него в имении. В горах они нашли чемодан, где оказалось кое-что из белья и кучка золотых монет, а также книжка со стихами. Деньги Дон Кихот отдал Санчо, а книжку взял себе. Хозяином чемодана оказался Карденьо — полубезумный юноша, который начал рассказывать Дон Кихоту историю своей несчастной любви, но недорассказал, потому что они поссорились из-за того, что Карденьо мимо­ходом дурно отозвался о королеве Мадасиме. Дон Кихот написал любовное письмо Дульсинее и записку своей племяннице, где просил её выдать «подателю первого ослиного векселя» трех ослят, и, побезумствовав для приличия, то есть сняв штаны и несколько раз перекувырнувшись, послал Санчо отнести письма. Оставшись один, Дон Кихот предался покаянию. Он стал думать, чему лучше подражать: буйному помешательству Роланда или меланхолическому помешатель­ству Амадиса. Решив, что Амадис ему ближе, он стал сочинять стихи, посвященные прекрасной Дульсинее. Санчо Панса по пути домой встретил священника и цирюльника — своих односельчан, и они попросили его показать им письмо Дон Кихота к Дульсинее, но оказалось, что рыцарь забыл дать ему письма, и Санчо стал цитировать письмо наизусть, перевирая текст так, что вместо «бесстрастная сеньора» у него получилось «безотказная сеньора» и т.п. Священник и цирюльник стали изобретать средство выманить Дон Кихота из Бедной Стремнины, где он преда­вался покаянию, и доставить в родную деревню, чтобы там излечить его от помешательства. Они просили Санчо передать Дон Кихоту, что Дульсинея велела ему немедленно явиться к ней. Они уверили Санчо, что вся эта затея поможет Дон Кихоту стать если не императором, то хотя бы королем, и Санчо в ожидании милостей охотно согласился им помогать. Санчо поехал к Дон Кихоту, а священник и цирюльник остались ждать его в лесу, но вдруг услышали стихи — это был Карденьо, который поведал им свою горестную повесть с начала до конца: вероломный друг Фернандо похитил его возлюбленную Лусинду и женился на ней. Когда Карденьо закончил рассказ, послышался грустный голос и появилась прекрасная девушка, переодетая в мужское платье. Это оказалась Доротея, соблазненная Фернандо, который обещал на ней жениться, но покинул её ради Лусинды. Доротея рассказала, что Лусинда после обручения с Фернандо соби­ралась покончить с собой, ибо считала себя женой Карденьо и дала согласие на брак с Фернандо только по настоянию родителей. Доротея же, узнав, что он не женился на Лусинде, возымела надежду вернуть его, но нигде не могла его найти. Карденьо открыл Доротее, что он и есть истинный супруг Лусинды, и они решили вместе добиваться возвращения «того, что им принад­лежит по праву». Карденьо обещал Доротее, что, если Фернандо не вернется к ней, он вызовет его на поединок.

Санчо передал Дон Кихоту, что Дульсинея призывает его к себе, но тот ответил, что не пред­станет перед ней, покуда не совершит подвигов, «милости её достойных». Доротея вызвалась помочь выманить Дон Кихота из лесу и, назвавшись принцессой Микомиконской, сказала, что прибыла из далекой страны, до которой дошел слух о славном рыцаре Дон Кихоте, дабы просить его заступничества. Дон Кихот не мог отказать даме и отправился в Микомикону. Навстречу им попался путник на осле — это был Хинес де Пасамонте, каторжник, которого освободил Дон Кихот и который украл у Санчо осла. Санчо забрал себе осла, и все поздравили его с этой удачей. У источника они увидели мальчика — того самого пастушка, за которого недавно вступился Дон Кихот. Пастушок рассказал, что заступничество идальго ему вышло боком, и проклинал на чем свет стоит всех странствующих рыцарей, чем привел Дон Кихота в ярость и смущение.

Добравшись до того самого постоялого двора, где Санчо подбрасывали на одеяле, путники остано­вились на ночлег. Ночью из чулана, где отдыхал Дон Кихот, выбежал перепуганный Санчо Панса: Дон Кихот во сне сражался с врагами и размахивал мечом во все стороны. Над его изголовьем висели бурдюки с вином, и он, приняв их за великанов, пропорол их и залил все вином, которое Санчо с перепугу принял за кровь. К постоялому двору подъехала ещё одна компания: дама в маске и несколько мужчин. Любопытный священник попытался расспросить слугу о том, кто эти люди, но слуга и сам не знал, он сказал только, что дама, судя по одежде, монахиня или собира­ется в монастырь, но, видно, не по своей воле, и она вздыхала и плакала всю дорогу. Оказалось, что это Лусинда, которая решила удалиться в монастырь, раз не может соединиться со своим супругом Карденьо, но Фернандо похитил её оттуда. Увидев дона Фернандо, Доротея бросилась ему в ноги и стала умолять его вернуться к ней. Он внял её мольбам, Лусинда же радовалась, воссоединившись с Карденьо, и лишь Санчо огорчался, ибо считал Доротею принцессой Микоми­конской и надеялся, что она осыплет его господина милостями и ему тоже кое-что перепадет. Дон Кихот считал, что все уладилось благодаря тому, что он победил великана, а когда ему рассказали о продырявленном бурдюке, назвал это чарами злого волшебника. Священник и цирюльник рассказали всем о помешательстве Дон Кихота, и Доротея с Фернандо решили не бросать его, а доставить в деревню, до которой оставалось не больше двух дней пути. Доротея сказала Дон Кихоту, что счастьем своим она обязана ему, и продолжала играть начатую роль. К постоялому двору подъехали мужчина и женщина-мавританка, Мужчина оказался капитаном от инфантерии, попавшим в плен во время битвы при Лепанто. Прекрасная мавританка помогла ему бежать и хотела креститься и стать его женой. Вслед за ними появился судья с дочерью, оказавшийся родным братом капитана и несказанно обрадовавшийся, что капитан, от которого долго не было вестей, жив. Судья не был смущен его плачевным видом, ибо капитан был ограблен в пути францу­зами. Ночью Доротея услышала песню погонщика мулов и разбудила дочь судьи Клару, чтобы девушка тоже послушала её, но оказалось, что певец вовсе не погонщик мулов, а переодетый сын знатных и богатых родителей по имени Луис, влюбленный в Клару. Она не очень знатного проис­хождения, поэтому влюбленные боялись, что его отец не даст согласия на их брак. К постоялому двору подъехала новая группа всадников: это отец Луиса снарядил за сыном погоню. Луис, кото­рого слуги отца хотели препроводить домой, отказался ехать с ними и попросил руки Клары.

На постоялый двор прибыл другой цирюльник, тот самый, у которого Дон Кихот отнял «шлем Мамбрина», и стал требовать возвращения своего таза. Началась перепалка, и священник поти­хоньку отдал ему за таз восемь реалов, чтобы её прекратить. Меж тем один из случившихся на постоялом дворе стражников узнал Дон Кихота по приметам, ибо его разыскивали как преступ­ника за то, что он освободил каторжников, и священнику стоило большого труда убедить страж­ников не арестовывать Дон Кихота, поскольку тот не в своем уме. Священник и цирюльник смасте­рили из палок нечто вроде удобной клетки и сговорились с одним человеком, который ехал мимо на волах, что он отвезет Дон Кихота в родную деревню. Но потом они выпустили Дон Кихота из клетки под честное слово, и он пытался отобрать у молящихся статую непорочной девы, считая её знатной сеньорой, нуждающейся в защите. Наконец Дон Кихот прибыл домой, где ключ­ница и племянница уложили его в постель и стали за ним ухаживать, а Санчо пошел к жене, которой пообещал, что в следующий раз он уж непременно вернется графом или губернатором острова, причем не какого-нибудь захудалого, а самого лучшего.

После того как ключница и племянница целый месяц выхаживали Дон Кихота, священник и цирюльник решили его навестить. Речи его были разумными, и они подумали, что помешатель­ство его прошло, но как только разговор отдаленно коснулся рыцарства, стало ясно, что Дон Кихот неизлечимо болен. Санчо также навестил Дон Кихота и рассказал ему, что из Саламанки вернулся сын их соседа бакалавр Самсон Карраско, который сказал, что вышла в свет история Дон Кихота, написанная Сидом Ахметом Бенинхали, где описаны все приключения его и Санчо Пансы. Дон Кихот пригласил к себе Самсона Карраско и расспросил его о книге. Бакалавр пере­числил все её достоинства и недостатки и рассказал, что ею зачитываются все от мала до велика, особенно же её любят слуги. Дон Кихот и Санчо Панса решили отправиться в новое путешествие и через несколько дней тайком выехали из деревни. Самсон проводил их и просил Дон Кихота сообщать обо всех своих удачах и неудачах. Дон Кихот по совету Самсона направился в Сарагосу, где должен был состояться рыцарский турнир, но прежде решил заехать в Тобосо, чтобы полу­чить благословение Дульсинеи. Прибыв в Тобосо, Дон Кихот стал спрашивать у Санчо, где дворец Дульсинеи, но Санчо не мог отыскать его в темноте. Он думал, что Дон Кихот знает это сам, но Дон Кихот объяснил ему, что никогда не видел не только дворца Дульсинеи, но и её самоё, ибо влюбился в нее по слухам. Санчо ответил, что видел её и привез ответ на письмо Дон Кихота тоже по слухам. Чтобы обман не всплыл, Санчо постарался как можно скорее увезти своего господина из Тобосо и уговорил его подождать в лесу, пока он, Санчо, съездит в город поговорить с Дульси­неей. Он сообразил, что раз Дон Кихот никогда не видел Дульсинею, то можно выдать за нее любую женщину и, увидев трех крестьянок на ослицах, сказал Дон Кихоту, что к нему едет Дуль­синея с придворными дамами. Дон Кихот и Санчо пали перед одной из крестьянок на колени, крестьянка же грубо на них прикрикнула. Дон Кихот усмотрел во всей этой истории колдовство злого волшебника и был весьма опечален, что вместо красавицы сеньоры увидел крестьянку-дурнушку.

В лесу Дон Кихот и Санчо встретили влюбленного в Касильдею Вандальскую Рыцаря Зеркал, который хвастался, что победил самого Дон Кихота. Дон Кихот возмутился и вызвал Рыцаря Зеркал на поединок, по условиям которого побежденный должен был сдаться на милость победи­теля. Не успел Рыцарь Зеркал приготовиться к бою, как Дон Кихот уже напал на него и чуть не прикончил, но оруженосец Рыцаря Зеркал завопил, что его господин — не кто иной, как Самсон Карраско, который надеялся таким хитроумным способом вернуть Дон Кихота домой. Но увы, Самсон был побежден, и Дон Кихот, уверенный, что злые волшебники заменили облик Рыцаря Зеркал обликом Самсона Карраско, снова двинулся по дороге в Сарагосу. В пути его догнал Дьего де Миранда, и два идальго поехали вместе. Навстречу им ехала повозка, в которой везли львов. Дон Кихот потребовал, чтобы клетку с огромным львом открыли, и собрался изрубить его на куски. Перепуганный сторож открыл клетку, но лев не вышел из нее, бесстрашный же Дон Кихот отныне стал именовать себя Рыцарем Львов. Погостив у дона Дьего, Дон Кихот продолжал путь и прибыл в село, где праздновали свадьбу Китерии Прекрасной и Камачо Богатого. Перед венчанием к Китерии подошел Басильо Бедный, сосед Китерии, с детства влюбленный в нее, и у всех на глазах пронзил себе грудь мечом. Он соглашался исповедаться перед смертью, только если священник обвенчает его с Китерией и он умрет её супругом. Все уговаривали Китерию сжалиться над страдальцем — ведь он вот-вот испустит дух, и Китерия, овдовев, сможет выйти замуж за Камачо. Китерия дала Басильо руку, но как только их обвенчали, Басильо вскочил на ноги живой и здоровый — он все это подстроил, чтобы жениться на любимой, и она, похоже, была с ним в сговоре. Камачо же по здравом размышлении почел за лучшее не обижаться: зачем ему жена, которая любит другого? Три дня пробыв у новобрачных, Дон Кихот и Санчо двинулись дальше.

Дон Кихот решил спуститься в пещеру Монтесиноса. Санчо и студент-проводник обвязали его веревкой, и он начал спускаться. Когда все сто брасов веревки были размотаны, они подождали с полчаса и начали тянуть веревку, что оказалось так легко, словно на ней не было груза, и лишь последние двадцать брасов тянуть было тяжело. Когда они извлекли Дон Кихота, глаза его были закрыты и им с трудом удалось растолкать его. Дон Кихот рассказал, что видел в пещере много чудес, видел героев старинных романсов Монтесиноса и Дурандарта, а также заколдованную Дульсинею, которая даже попросила у него в долг шесть реалов. На сей раз его рассказ показался неправдоподобным даже Санчо, который хорошо знал, что за волшебник заколдовал Дульсинею, но Дон Кихот твердо стоял на своем. Когда они добрались до постоялого двора, который Дон Кихот против обыкновения не счел замком, туда явился маэсе Педро с обезьяной-прорицатель­ницей и райком. Обезьяна узнала Дон Кихота и Санчо Пансу и все о них рассказала, а когда нача­лось представление, Дон Кихот, пожалев благородных героев, бросился с мечом на их преследова­телей и перебил всех кукол. Правда, потом он щедро заплатил Педро за разрушенный раек, так что тот был не в обиде. На самом деле это был Хинес де Пасамонте, скрывавшийся от властей и занявшийся ремеслом раешника — поэтому он все знал о Дон Кихоте и Санчо, обычно же, прежде чем войти в село, он расспрашивал в окрестностях про его жителей и за небольшую мзду «угадывал» прошлое.

Как-то раз, выехав на закате на зеленый луг, Дон Кихот увидел скопление народа — то была соко­линая охота герцога и герцогини. Герцогиня читала книгу о Дон Кихоте и была преисполнена уважением к нему. Она и герцог пригласили его в свой замок и приняли как почетного гостя. Они и их челядь сыграли с Дон Кихотом и Санчо много шуток и не переставали дивиться рассудитель­ности и безумию Дон Кихота, а также смекалке и простодушию Санчо, который в конце концов поверил, что Дульсинея заколдована, хотя сам же выступал в качестве колдуна и сам все это подстроил. На колеснице к Дон Кихоту прибыл волшебник Мерлин и возвестил, что, для того чтобы расколдовать Дульсинею, Санчо должен добровольно три тысячи триста раз огреть себя плетью по голым ягодицам. Санчо воспротивился, но герцог обещал ему остров, и Санчо согла­сился, тем более что срок бичевания не был ограничен и можно было это делать постепенно. В замок прибыла графиня Трифальди, она же Горевана, — дуэнья принцессы Метонимии. Волшебник Злосмрад обратил принцессу и её мужа Треньбреньо в статуи, а у дуэньи Гореваны и двенадцати других дуэний начали расти бороды. Расколдовать их всех мог только доблестный рыцарь Дон Кихот. Злосмрад обещал прислать за Дон Кихотом коня, который быстро домчит его и Санчо до королевства Кандайя, где доблестный рыцарь сразится с Злосмрадом. Дон Кихот, полный решимости избавить дуэний от бород, вместе с Санчо сел с завязанными глазами на дере­вянного коня и думал, что они летят по воздуху, меж тем как слуги герцога обдували их воздухом из мехов. «Прилетев» обратно в сад герцога, они обнаружили послание Злосмрада, где он писал, что Дон Кихот расколдовал всех одним тем, что на это приключение отважился. Санчо не терпе­лось посмотреть на лица дуэний без бород, но весь отряд дуэний уже исчез. Санчо стал готовиться управлять обещанным островом, и Дон Кихот дал ему столько разумных наставлений, что поразил герцога и герцогиню — во всем, что не касалось рыцарства, он «выказывал ум ясный и обширный».

Герцог отправил Санчо с многочисленной свитой в городок, которому надлежало сойти за остров, ибо Санчо не знал, что острова бывают только в море, а не на суше. Там ему торжественно вручили ключи от города и объявили пожизненным губернатором острова Баратарии. Для начала ему предстояло разрешить тяжбу между крестьянином и портным. Крестьянин принес портному сукно и спросил, выйдет ли из него колпак. Услышав, что выйдет, он спросил, не выйдет ли два колпака, а узнав, что выйдет и два, захотел получить три, потом четыре и остановился на пяти. Когда же он пришел получать колпаки, они оказались как раз ему на палец. Он рассердился и отказался платить портному за работу и вдобавок стал требовать назад сукно или деньги за него. Санчо подумал и вынес приговор: портному за работу не платить, крестьянину сукна не возвращать, а колпачки пожертвовать заключенным. Затем к Санчо явились два старика, один из которых давным-давно взял у другого в долг десять золотых и утверждал, что вернул, меж тем как заимодавец говорил, что денег этих не получал. Санчо заставил должника поклясться, что он вернул долг, и тот, дав заимодавцу на минутку подержать свой посох, поклялся. Увидев это, Санчо догадался, что деньги спрятаны в посохе, и вернул их заимодавцу. Вслед за ними явилась женщина, таща за руку мужчину, который её якобы изнасиловал. Санчо велел мужчине отдать женщине свой кошелек и отпустил женщину домой. Когда она вышла, Санчо велел мужчине догнать её и отобрать кошелек, но женщина так сопротивлялась, что это ему не удалось. Санчо сразу понял, что женщина оклеветала мужчину: если бы она проявила хоть половину бесстрашия, с каким защищала кошелек, когда защищала свою честь, мужчина и то не смог бы её одолеть. Поэтому Санчо вернул кошелек мужчине, а женщину прогнал с острова. Все подивились мудрости Санчо и справедливости его приговоров. Когда Санчо сел за уставленный яствами стол, ему ничего не удалось съесть: стоило ему протянуть руку к какому-нибудь блюду, как доктор Педро Нестер­пимо де Наука приказывал убрать его, говоря, что оно вредно для здоровья. Санчо написал письмо своей жене Тересе, к которому герцогиня присовокупила письмо от себя и нитку кораллов, а паж герцога доставил письма и подарки Тересе, переполошив всю деревню. Тереса обрадовалась и написала очень разумные ответы, а также послала герцогине полмеры отборных желудей и сыр.

На Баратарию напал неприятель, и Санчо должен был с оружием в руках защищать остров. Ему принесли два щита и привязали один спереди, а другой сзади так туго, что он не мог пошевель­нуться. Как только он попытался сдвинуться с места, он упал и остался лежать, зажатый между двумя щитами. Вокруг него бегали, он слышал крики, звон оружия, по его щиту яростно рубили мечом и наконец раздались крики: «Победа! Неприятель разбит!» Все стали поздравлять Санчо с победой, но он, как только его подняли, оседлал осла и поехал к Дон Кихоту, сказав, что десяти дней губернаторства с него довольно, что он не рожден ни для сражений, ни для богатства, и не хочет подчиняться ни нахальному лекарю, ни кому другому. Дон Кихот начал тяготиться праздной жизнью, которую вел у герцога, и вместе с Санчо покинул замок. На постоялом дворе, где они остановились на ночлег, им повстречались дон Хуан и дон Херонимо, читавшие анонимную вторую часть «Дон Кихота», которую Дон Кихот и Санчо Панса сочли клеветой на себя. Там говорилось, что Дон Кихот разлюбил Дульсинею, меж тем как он любил её по-преж­нему, там было перепутано имя жены Санчо и было полно других несообразностей. Узнав, что в этой книге описан турнир в Сарагосе с участием Дон Кихота, изобиловавший всякими глупо­стями. Дон Кихот решил ехать не в Сарагосу, а в Барселону, чтобы все видели, что Дон Кихот, изображенный в анонимной второй части, — вовсе не тот, которого описал Сид Ахмет Бенинхали.

В Барселоне Дон Кихот сразился с рыцарем Белой Луны и потерпел поражение. Рыцарь Белой Луны, бывший не кем иным, как Самсоном Карраско, потребовал, чтобы Дон Кихот вернулся в свое село и целый год не выезжал оттуда, надеясь, что за это время к нему вернется разум. По пути домой Дон Кихоту и Санчо пришлось вновь посетить герцогский замок, ибо его владельцы так же помешались на шутках и розыгрышах, как Дон Кихот — на рыцарских романах. В замке стоял катафалк с телом горничной Альтисидоры, якобы умершей от безответной любви к Дон Кихоту. Чтобы её воскресить, Санчо должен был вытерпеть двадцать четыре щелчка по носу, двенадцать щипков и шесть булавочных уколов. Санчо был очень недоволен; почему-то и для того, чтобы расколдовать Дульсинею, и для того, чтобы оживить Альтисидору, должен был стра­дать именно он, не имевший к ним никакого отношения. Но все так уговаривали его, что он в конце концов согласился и вытерпел пытку. Видя, как ожила Альтисидора, Дон Кихот стал торопить Санчо с самобичеванием, дабы расколдовать Дульсинею. Когда он обещал Санчо щедро заплатить за каждый удар, тот охотно стал хлестать себя плетью, но быстро сообразив, что стояла ночь и они находились в лесу, стал стегать деревья. При этом он так жалобно стонал, что Дон Кихот разрешил ему прерваться и продолжить бичевание следующей ночью. На постоялом дворе они встретили Альваро Тарфе, выведенного во второй части подложного «Дон Кихота». Альваро Тарфе признал, что никогда не видел ни Дон Кихота, ни Санчо Пансу, которые стояли перед ним, но видел другого Дон Кихота и другого Санчо Пансу, вовсе на них не похожих. Вернувшись в родное село, Дон Кихот решил на год сделаться пастухом и предложил священнику, бакалавру и Санчо Пансе последовать его примеру. Они одобрили его затею и согласились к нему присоеди­ниться. Дон Кихот уже стал переделывать их имена на пасторальный лад, но вскоре занемог. Перед смертью разум его прояснился, и он называл себя уже не Дон Кихотом, а Алонсо Кихано. Он проклинал рыцарские романы, затуманившие его разум, и умер спокойно и по-христиански, как не умирал ни один странствующий рыцарь.

 

Доба Відродження

Франческо Петрарка – видатний італійський поет-гуманіст.

 Епохою розквіту культури країн Європи стала доба  Відродження, або Ренесансу, яка охоплює ХІV-ХVІ століття і є переходом від середньовіччя до нового часу. Що ж мала відродити доба Відродження? Культуру Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Доба Відродження – це доба бурхливого розвитку міст і торгівлі, доба великих географічних відкриттів,  доба послаблення впливу церкви на життя суспільства, доба звільнення людей від феодально-кріпосницької залежності. Добу Відродження називають добою гуманізму. Слово «гуманізм» походить від латинського humanus, що означає «людяний». Своєрідним маніфестом доби Відродження стала урочиста промова італійського філософа Пікко делла Мірандоли «Про гідність людини», який, звертаючись до співвітчизника, стверджував: «Тобі дана можливість впасти до рівня тварини, але також і можливість піднятися до рівня істоти богоподібної – лише завдяки  особистій внутрішній волі».

Доба Відродження прийшла на зміну добі Середньовіччя.

  Складання узагальнюючої таблиці «Порівняння світоглядних позицій Середньовіччя  та Ренесансу».  

Середньовіччя

Відродження

У центрі Всесвіту – Бог, який вершить долі людей.

У центрі Всесвіту – людина,яка спілкується з Богом як з абсолютом совісті.

Призначення людини визначене наперед Всевишнім.

Людина сама вибудовує свою долю.

Любов – високе релігійне почуття, звернене до Бога.

Любов поширюється на земних людей.

Особистість цінується за її становищем у суспільстві та багатством.

Основний критерій оцінки людини – її особисті якості.

Засудження життєвих радощів, розваг, насолоди,вони оголошені диявольськими спокусами.

Епікурейські радощі є неодмінним складником людського життя.

 Із Відродження почалася епоха становлення сучасної науки, з нею пов’язані важливі наукові відкриття. Великі географічні відкриття розширили земний простір, змінили уявлення про земний світ. Гуманісти доби Відродження були наділені багатьма талантами, таких творців ми називаємо універсальними творцями. Особливе місце займають художники та письменники доби Відродження.

Визначних діячів доби Відродження в історії людства називають титанами.

- Мореплавці: Христофор Колумб, Васко де Гама, Фернандо Магеллан.

- Вчені: Нікола  Коперник, Галілео Галілей, Джордано Бруно.

- Художники: Рафаель Санті, Тіціан, Боттіччеллі, Джордоне.

- Універсальні творці: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело.

- Письменники: Франческо Петрарка, Мігель Сервантес, Вільям Шекспір.

 

 Явище Петрарки величезне. Воно не покривається навіть найвищим визнанням його власних літературних заслуг. Ось уже більше 600 років людство шанує великого італійця перш за все за те, що він, мабуть, як ніхто інший сприяв настанню нової епохи. Особа, поет, мислитель, фігура суспільна - в ньому нероздільні.

 Франческо Петрарка — поет і історик, один із найосвіченіших людей свого часу.

Його вирізняла особлива любов до класичної давнини, пристрасна віра у відродження Риму та Італії, нечуваний авторитет, який дозволяв йому наставляти пап та імператорів і навіть робити їм суворі догани.

Петрарка був увінчаний лавровим вінком римським сенатом, офі­ційно визнаний великим поетом, істориком і римським громадянином.

1304 р. — народився в Ареццо у сім'ї Петракколо ді Паренцо та Елет-ти Каниджані. Батько-флорентієць; після приходу до влади гібеллінів (у 1302 р.) був вигнаний із Флоренції. Слід зазначити, що Петрарка, на відміну від Данте, не дуже страждав через це.

1316 р. — в університеті Монпельє вивчає право протягом 4-х років.

1326р. — помирає батько Петрарки. Франческо разом із братом Джерардо обирають духовне поприще. Отримавши сан «світського ка­ноніка», від подальшої церковної кар'єри відмовляється.

1327р. — у церкві Св. Клари зустрічає Лауру, яку покохав із першо­го погляду і на все життя. Це кохання буде нещасливим для Франчес-ко, але саме завдяки йому з'являються на світ його поетичні твори на­родною (італійською) мовою, що отримають назву «канцоньєре», або «Книга пісень».

1340р. — одночасно надходять пропозиції про увінчання лавровим вінком від Паризького університету та Римського сенату. Петрарка, що мріє про повернення колишньої величі Риму, його відродження, обирає пропозицію Римського сенату. Король Роберт Анжуйський благослов­ляє його вибір та дарує йому пурпурову королівську мантію.

1341р. — Петрарка увінчаний лавровим вінком на Капітолійському холмі у Римі.

1348 р. — під час епідемії чуми помирає Лаура. 1374 р. — Петрарка помирає в Аркуа.

 2. Відомості про «Книгу пісень» Петрарки

«Книга пісень», або «Канцьоньєре» — збірка сонетів та віршів, на­писаних італійською мовою. Роботу над цією книгою Петрарка почав, коли закохався у Лауру, і продовжував протягом усього життя. Сонети народжувалися і тоді, коли двадцятирічної Лаури не стало. Книга має два розділи: «На життя мадонни Лаури» та «На смерть мадонни Лаури». Кохання не залишило поета, воно лише стало просвітленим і трагічним водночас.

 

Теорія літератури:

Анафора – єдино початок; повтор окремого слова або групи слів на початку цілого ряду віршових рядків, строф.

Катрен – чотиривірш, строфа із чотирьох рядків, яка вживається і в неповному римованому вірші і в неримованому.

Терцет – тривірш, який може виступати, як самостійний твір або бути складником більшої строфи, пов’язаним з перехідним римуванням.

Сонет – тверда віршова форма, ліричний вірш, який складається з 14 рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцетів) з різними видами римування.

Ода – похвальний, ліро-епічний вірш видатним особам, визначним подіям, написаний в особливо піднесеному, урочистому тоні.

    

 

 

 Сонет 267

« Де погляд ніжний, де чарівний вид:

Де постать горда, де струнка постава,

Де мова та бентежна й величава,

Що задає негідникові встид?

Де сміх, що жалить того, хто набрид?

Де та душа, що мов зоря яскрава,

Висока й гідна владарського права,

Небесний нам осяяла блакить?

Я вами дихаю, для вас палаю,

Я народився для вашого єства,

Без вас мені нема й нетреба раю.

Як радість відійшла моя жива

В словах надію я плекав безкраю,

Та вітер порозвіював слова.»

(Переклад Д. Павличка)

 

Сонет 131

« Співати по-новому про Любов

Я прагну, щоб збудити співом тіло,

Щоб знов жадання запалахкотіло.

Щоб ум студений запалився знов.

Щоб та душа струснулась до основ,

Яка мене покривдила так сміло,

Щоб співчуття в сльозах її горіло.

В очах її, де світло я знайшов;

Щоб ворухнулись від зітхань жадливо,

Немов троянди на снігу, вуста,

Зубів відкривши мармурове диво;

І щоб моє життя, що вироста

Із болю не боліло, а в літа

Далекі понесло мене щасливо»

 

Сонет 162

« Щасливі квіти й благовісні трави,

Прим’яті донною на самоті,

Пісок, що береже сліди святі

Чудових ніжок під листком купави.

Гаїв прозорі віти, наче пави,

Фіалки у любовній блідноті,

Ліси вільготні, тихі та густі,

Куди не входить сонце величаве.

О краю мій, о ріки голубі,

Ви оживаєте Лаури очі,

Їх блиск перебиваючи собі.

Прекрасні ви в своєму непорочні!

А там підводні скелі серед ночі

Горять в мого закохання журбі.»

(Переклад Д. Павличка)

 

Сонет 61

Благословенні будьте день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав’язали світ мені навік!

Благослови вогонь, що серце пік,

Солодкий біль опечаленої ночі,

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте серця рани

У вимовлене в пошепки ім’я

Моєї донни – ніжне і кохане.

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в’яне, -

Й ти, неподільна радосте моя!

(Переклад Д.Павличка)

 

Сонет 19

Створіння є, що сонцеві навстріть

Дивитись можуть

Знову ж є, котрі

Од світла денного тікають в нори,

Воліючи у темряві сидіть.

А ті за втіхи нетривалу мить,

В вогонь летючи, гинуть в непокорі, -

І я, злеглий пристрасті суворій,

На свій костер ступаю доброхіть.Я сліпну в чистім сяєві мадонни,

І не сховатись в сутінок вечірній,

Ні в пітьму ночі не втекти мені.

Хай очі криє сліз важка заслона.

Та присуду своєму я покірний –

Іду конать на власному вогні.

(переклад Д.Паламарчука)

 

Сонет 35

В полях, де тиша й самота німа,

Замислений, я манівцем б

Де й сліду людської ноги нема.

Я від людей ховаюсь недарма –

Цікавість марна в них не знає краю:

Яким таємним пломенем палаю –

Дізнатись кожен хоче крадькома.

Від чого думи й серце в неспокої –

Те знає тільки затишок дібров,

Струмки та ниви й пагорби зелені.

Проте немає глушини такої,

В якій би не знайшла мене любов,

Щоб знов вести розмови нескінченні.

(Переклад Д. Паламарчука)

 

 

 

Тестові завдання 

до теми «Доба Відродження. Франческо Петрарка».

1. Ренесанс – це:

а) Античність;

б) Відродження;

в) Середньовіччя.

2. Що означає слово «гуманізм»?

а) людяний;

б) диявольський;

в) релігійний.

3. Яку добу в літературі прийнято називати добою гуманізму?

а) Античність;

б) Відродження;

в) Середньовіччя.

4.Назвіть видатних мореплавців доби.

а) Х.Колумб,Васко де Гама,Ф.Магеллан;

б) Рафаель Санті, Тиціан, Джордоне;

в) В.Шекспір, Ф. Петрарка, М.Сервантес.

5.Назвіть видатних письменників доби.

а) Х.Колумб,Васко де Гама,Ф.Магеллан;

б) Рафаель Санті, Тиціан, Джордоне;

в) В.Шекспір, Ф. Петрарка, М.Сервантес.

6.Назвіть видатних художників доби.

а) Х.Колумб,Васко де Гама,Ф.Магеллан;

б) Рафаель Санті, Тиціан, Джордоне;

в) В.Шекспір, Ф. Петрарка, М.Сервантес.

7. «У центрі Всесвіту – Бог, який вершить долі людей»,- це світоглядна позиція доби…

а) Античність;

б) Відродження;

в) Середньовіччя.

8. «У центрі Всесвіту – людина, яка спілкується з Богом як з абсолютом совіті», - це світоглядна позиція доби…

а) Античність;

б) Відродження;

в) Середньовіччя.

9.Яке ім’я батька Ф. Петрарки?

А)Петракко;

Б) Петрарка.

10.У якому місті було короновано Ф.Петрарку лавровим вінком?

а) Рим;

б) Париж;

в) Падуя.

11.Збірка, в якій Петрарка увіковічив своє кохання до Лаури.

а) «Канцоньєре»;

б) «Книга пісень»;

в) «Одіссея».

12.Батьківщиною Ф.Петрарки була

а) Франція;

б) Італія;

в) Греція.

 (Ключ) Тестові завдання

до теми «Доба Відродження. Франческо Петрарка».


1.Ренесанс – це:

а) Античність;

*б) Відродження;

в) Середньовіччя.

2.Що означає слово «гуманізм»?

*а) людяний;

б) диявольський;

в) релігійний.

3.Яку добу в літературі прийнято називати добою гуманізму?

а) Античність;

*б) Відродження;

в) Середньовіччя.

4.Назвіть видатних мореплавців доби.

* а) Х.Колумб,Васко де Гама,Ф.Магеллан;

б) Рафаель Санті, Тиціан, Джордоне;

в) В.Шекспір, Ф. Петрарка, М.Сервантес.

5.Назвіть видатних письменників доби.

а) Х.Колумб,Васко де Гама,Ф.Магеллан;

б) Рафаель Санті, Тиціан, Джордоне;

* в) В.Шекспір, Ф. Петрарка, М.Сервантес.

6.Назвіть видатних художників доби.

а) Х.Колумб,Васко де Гама,Ф.Магеллан;

*  б) Рафаель Санті, Тиціан, Джордоне;

в) В.Шекспір, Ф. Петрарка, М.Сервантес.

7. «У центрі Всесвіту – Бог, який вершить долі людей»,- це світоглядна позиція доби…

а) Античність;

б) Відродження;

* в) Середньовіччя.

8. «У центрі Всесвіту – людина, яка спілкується з Богом як з абсолютом совіті», - це світоглядна позиція доби…

а) Античність;

* б) Відродження;

в) Середньовіччя.

9.Яке ім’я батька Ф. Петрарки?

* А)Петракко;

Б) Петрарка.

10.У якому місті було короновано Ф.Петрарку лавровим вінком?

* а) Рим;

б) Париж;

в) Падуя.

11.Збірка, в якій Петрарка увіковічив своє кохання до Лаури.

* а) «Канцоньєре»;

* б) «Книга пісень»;

в) «Одіссея».

12.Батьківщиною Ф.Петрарки була

а) Франція;

* б) Італія;

в) Греція.

 

 

 ДАНТЕ АЛІГ'ЄРІ (1265-1321)

Якось уночі в міцні ворота середньовічного монастиря, що нагадував фортецю, постукав самотній подорожній. «Чого тобі треба?» — похмуро запитав непривітний сонний сторож і був украй здивований відповіддю незнайомця: «Миру!» Так легенда описує один з епізодів тривалих блукань світом Данте Аліг'єрі.

Точна дата народження великого італійця невідома. За відомостями, які він дав про себе в «Божественній комедії», можна припустити, що Данте народився в травні 1265 р. А от місце його народження відоме. Це — Флоренція, одне з найбагатших і найрозвинутіших міст середньовічної Італії, місто-комуна, де постійно точилася запекла політична боротьба.

Про рід Данте, його дитинство, юність та освіту відомо обмаль. Одні дослідники вважають, що поет здобув посередню освіту, інші — що дуже пристойну. Зрештою, хто б що не казав, а Данте був одним із найосвіченіших людей свого часу. Саме Данте вважається одним із творців італійської літературної мови.

Юнака настільки приваблювала політична боротьба, що він, аристократ, нащадок хрестоносця Каччагвіди (згаданого в «Божественій комедії»), для того, аби отримати право обиратися до органів управління містом, приписався до цеху аптекарів і лікарів. Після цього Данте почав відігравати значну роль у суспільному житті Флоренції: виконував важливі політичні доручення, обирався її пріором (одним із семи керівників). Однак під час дипломатичної місії в Римі в січні 1302 р. у Флоренції до влади прийшли чорні гвельфи, які оголосили ворогами, вигнали з міста й передали до суду білих гвельфів. Одним із засуджених був Данте, якого звинуватили в підкупі, хабарництві та засудили до вигнання з міста на два роки, наклали дуже великий штраф і заборонили обіймати громадські посади. Самого Данте на суді, звичайно, не було, тож і оскаржити вирок судді він не зміг. Тому судді  вирішили назавжди вигнати Данте з міста, а якщо він з'явиться в ньому, спалити на вогнищі. Для митця це був страшний удар. Майже двадцять років він, не маючи притулку, поневірявся по різних містах Італії. За часи своїх блукань Данте пізнав не лише долю вигнанця, а й трагедію розчарувань і втрати ідеалів.

Його серце не могло не краятися, коли він замислювався над долею Італії, серцевиною колишньої Римської імперії. У свідомості Данте почало формуватися нове поняття батьківщини — Італії, яке виходило далеко за межі мурів Флоренції. Він любив своє рідне місто. Любив і водночас ненавидів, бо містечкова політика флорентійців заважала загальноіталійським інтересам. Для земляків же поет став не «безвинним вигнанцем», а зрадником. Незважаючи на це, у 1316 р. Данте запропонували амністію. Проте її умови були надзвичайно ганебними: поет мусив пройти в сорочці приреченого до страти головними вулицями міста із запаленою свічкою. Данте відмовився від такого принизливого «помилування». Тоді флорентійський суд ухвалив: оскільки поет не погодився на умови амністії, спалити на вогнищі його синів, якщо ті після досягнення чотирнадцятирічного віку залишаться у Флоренції...

Урешті-решт поет залишив активну політичну діяльність. Він увесь поринув у творчість. Його психологічна збірка «Нове життя» («Vita nuova», 1292) складається з віршів, переважно сонетів, і прози й розповідає про історію кохання та почуття ліричного героя до Беатріче, з якою він познайомився ще в дитинстві й чиє ім'я означає «благословенна». Беатріче постає як небесне створіння, уособлення жіночої краси й людських чеснот. Данте пообіцяв «сказати про неї таке, чого ніколи ще не було сказано про жодну». У «Божественній комедії», залишаючись, як і раніше, тією жінкою, яку він любив на землі, Беатріче є символом мудрості, що перевершує мудрість людську. Саме вона посилає до поета Вергілія, щоб той став провідником Данте в Пеклі та Чистилищі, і стає його провідницею в Раю, адже тут Беатріче зайняла гідне місце — біля трону Богородиці.

Свій твір Ланте назвав «Комедією» і пояснював це так: «Комедія — будь-який поетичний твір... із застрашливим початком і благополучним кінцем, написаний народною мовою». Прикметник «божественна» (divina) за нею закріпився вже після смерті автора з легкої руки Дж. Боккаччо.

Останні роки життя Данте провів у Вероні та Равенні. Та все ж для нього лише поезії було замало, і восени 1321 р. він вирушив із дипломатичним дорученням до Венеції, та на зворотному шляху в ніч на 14 вересня помер. Поховали Данте не в рідній Флоренції, а в чужій Равенні.

Флоренція, яка за життя поета так його й не помилувала, кілька разів домагалася дозволу перепоховати прах видатного земляка, мотивуючи це тим, що все життя Данте було пов'язане з нею. У «змаганні» за тіло Данте їм допоміг інший великий флорентієць. У 1520 р. Мікеланджело Буонарроті вмовив тодішнього папу підтримати своїх земляків у прагненні повернути прах Данте. Однак коли саркофаг, у якому був похований митець, привезли з Равенни й відкрили, то виявилося, що він порожній. На кілька століть останки поета були загублені. І лише в 1865 p., під час ремонтних робіт у монастирі, де спочатку був похований поет, їх знайшли. Виявилося, що францисканські монахи, не бажаючи розлучатися з великою реліквією, пробили стіну, біля якої стояв саркофаг, і викрали прах поета. Справдилися пророчі слова Данте, який мріяв ще за життя повернутися до рідного міста в променях слави: «І якщо жоден із цих шляхів не веде до Флоренції, значить, до Флоренції я не повернуся ніколи!»

Місто, у якому не знайшлося місця поетові за його життя, не змогло дати йому притулок і після смерті. А цікаві туристи й нині можуть подивитися на пишну, але порожню гробницю Данте у флорентійській церкві Санта-Кроче, яку йому спорудили земляки...

 Поема Данте "Божественна комедія"

 

 

Проблематика твору. 

       Поема "Божественна комедія" Данте була задумана як "бачення" - подорож поета загробним світом.

     "Комедія" виходить за рамки жанру "бачення": Данте розглядає там питання богослов'я, моралі, історії, науки, естетичних понять епохи. Це поетична енциклопедія середніх віків та раннього Відродження.

     Центральне місце у поемі займають питання моралі та політики, гріхам Данте надає політичне та соціальне забарвлення. Політику обговорюють загробні мешканці всіх трьох світів. Данте - активний флорентійський громадянин - дбає не лише про спасіння душі, але й про такий політичний устрій, при якому не було б чвар і люди жили би щасливо. Його хвилює внутрішня флорентійська боротьба за владу, доля Італії, що руйнувалася війнами, падіння авторитету церкви, зіткнення папської та імператорської влади, ідеал монархії.

      Вражає у поемі негативне ставлення автора до зрадників, до всіх, хто бажає нажити багатство нечесним шляхом (до таких людей належать і служителі церкви). Данте засуджує лихварство та продаж церковних посад.

           Згідно з темою та жанром "Комедія" є алегорією, яка була єдино виправданим видом мистецтва на той час.

Твір Данте тісно пов'язаний з реальністю, відображає його час, створює обличчя сучасників автора. Найяскравішими постають у поемі образи грішників "Пекла", що не покаялися - трагічні постаті, які не позбавилися своїх пристрастей, - їхні характери та долі розкриваються у сповіді та стислому описі жестів, пози, голосу.

      Менш виразними є образи грішників, що покаялися у "Чистилищі".

     Особливе місце серед персонажів "Комедії" займають Вергілій, Беатріче та сам поет. 

Вергілій зображений як мудрий та поблажливий наставник, сум робить його м'яким та людяним.

 Беатріче автор змальовує як символ божественної мудрості, а в окремих епізодах і просто як людину.

Сам Данте постає людиною гордою, пристрасною, нетерпимою і разом із тим чуйною до людських страждань.

 У поемі, де відповідно до її середньовічно-релігійного пафосу час постав перед судом вічності, нема історичної перспективи. Персонажі усіх часів та народів виступають поруч у кожній сцені.

      Проблематика "Божественної комедії" Данте має неоднозначний характер:

 

Саме проблематика твору виказуює у Данте громадянина-патріота своєї батьківщини.

 

Алегоричний зміст поеми «Божественна комедія» Данте Аліґері

 АЛЕГОРІЯ (iносказання) -  обpаз, в якому все зобpаження має пеpеносне значення.

 Сучасники поета вважали, що Данте побачив потойбічний світ і розповів про його устрій у своєму творі. Але насправді суть поеми не тільки у зображенні потойбічного світу і життя після смерті. Тлумачення смислу поеми можливе з декількох ракурсів бачення.

В буквальному розумінні - це дійсно подорож душі після смерті у потойбічному світі. Але, крім буквального, правомірним є також алегоричне розуміння поеми, тобто кожна подія, кожна деталь несе у собі додаткове значення.

За традиційними релігійними уявленнями, пекло - місце, в якому знаходяться грішники. Страждання через досконалі гріхи в чистилищі призначено для тих, хто має можливість очиститися і врятуватися для нового життя.

Рай - нагорода для тих, хто жив праведним життям. Йдеться про моральну оцінку вчинків людей: куди саме потрапляє душа людини після смерті, визначається її земним життям.

Так навіть у буквальній інтерпретації поеми світ людей розмежовується на праведників і грішників. Проте в «Божественній комедії» йдеться не про окремих осіб, а створені автором образи символізують певні принципи або явища.

Так, образ Вергілія, який супроводжує головного героя у подорожі колами пекла, є не лише зображенням поета Вергілія, а утілює принцип пізнання світу, позбавленого віри. Данте визнає велич Вергілія, проте зображує його мешканцем пекла.

Беатріче є не тільки зображенням улюбленої жінки, а й алегорією любові, рятівної і всепрощаючої сили.

Алегорії в поемі також неоднозначні.

Наприклад, звірі, які зустрічаються на шляху Данте в похмурому лісі, наділені традиційними для епохи Середньовіччя значеннями:

 рись символізує підступність,

вовчиха - ненасиття, хіть,

лев - гординю.

 Існує й інше тлумачення зображених поетом образів:

рись - політичні супротивники Данте,

лев - король Франції,

 вовчиха - римське папство.

Значення алегорій нашаровуються одне на одного, надаючи творові додаткових вимірів.

Розгорненою алегорією є і власне подорож - це пошук правильного духовного шляху для людини, оточеної гріхами, спокусами і пристрастями.

Вибір шляху-дороги - це пошук сенсу життя.

Головна дія розгортається в душі ліричного героя. Вся подорож здійснюється у свідомості поета. Пізнавши те, що є злом, пройшовши колами пекла, у душі поета відбуваються зміни, він підноситься до усвідомлення найважливіших істин про світ і про себе.

Саме у частині, яка зображує рай, розкривається головна таємниця життя, яке полягає в любові. Не тільки в любові до єдиної і прекрасної жінки, а в любові всепоглинаючій і всепрощенній, любові в широкому сенсі цього слова. Любов як рушійна сила, сила, якою рухають небесні світила. Данте наштовхує нас на думку, що Бог є любов.

 

Самостійна робота по  твору Данте «Божественна комедія».

І.  Експрес-опитування:

  1. Прізвище Данте.
  2. У якому місті народився й жив Данте?
  3. Чому поет називав себе безвинним вигнанцем?
  4. Кому присвячена книга «Нове життя»?
  5. Найзнаменитіший твір Данте.

 

  1. Поясніть виникнення назви поеми.
  2. Особливості композиції «Божественної комедії».
  3. Якою строфою написана «Божественна комедія»?
  4. Уявлення про світовлаштування у поемі Данте.

 

ІІ. Пекло. Образи грішників у творі.

Люди, що не зробили ані доброго, ані поганого за життя. Навіть бездіяльність Данте вважає гріхом, адже відстороненість, відсутність власного ставлення і власної життєвої позиції не може бути схвальним вибором людини.

Лихварі, скупі, грабіжники, хабарники. Окрему увагу Данте приділяє грішникам, які матеріальне поставили вище від духовного. У чому б не полягав їхній гріх (чи у надмірній скупості, чи у марнотратстві), Данте зображує цих людей в одному з кіл Пекла. Цей епізод вчить нас цінувати духовне, правильно ставитись до грошей, вміти визначати головне та другорядне в нашому житті.

Люди, що лестили. Здавалося б, лестощі — лише слова, але автор вважає це великим гріхом, розміщуючи улесників в одному з кіл Пекла, зауважмо, не в перших колах! Гідність людини, що не дозволяє їй лестити та принижувати себе, була однією з найбільш поцінованих рис людини за часів Відродження. Данте сповідує ідеали гідності, чесності у стосунках з іншими людьми. Але ця прямота і чесність має бути в межах стриманості, адже люди, що надто гнівались на своїх ближніх також зазнали пекельних мук.

Єретики, духовенство. Данте не боїться змальовувати у своєму Пеклі духовенство, яке торгує посадами, зраджуючи гідність духовного сану. Глибоко віруюча людина, Данте вважає, що священики мають бути зразком для своєї пастви. Нечесних представників духовенства він розміщує у своєму Пеклі.

Зрадники. Зрадники спокутують свій гріх вічними муками в одному з останніх кіл Пекла. Звідси ми доходимо висновку, що сам Данте вважав зраду одним із найтяжчих людських гріхів.

Інші грішники. Змалювання тих чи інших гріхів у «Божественній комедії» грунтується не лише на релігії, а й на неписаних законах людської поведінки, на одвічних моральних засадах людського життя.)

 У своєму творі Данте описує безліч образів відомих історичних осіб, образів біблійних та міфологічних. На сторінках «Божественної комедії» ми зустрічаємо образи античних і середньовічних поетів, мислителів, правителів та священиків, міфологічні образи Харона, Мінотавра та інші. Люцифера, втілення світового зла, Данте зображує на самому дні Пекла, поруч із ним — найбільші зрадники за всю історію людства: Брут, Іуда.

Довідка.

Люцифер - одне з імен диявола. Люцифер, ангел, який можливо допомагав Богові створювати світ, але через свою гординю він відпав від Бога, ставши ворогом творіння Божого - людини і всього світу.

 Іуда - біблейський персонаж, зрадника Ісуса Хреста

 Брут, Кассій  - организатори заговору проти Цезаря і його  вбивці

Харон  -  персонаж грецьких міфів про царство мертвих, що перевозив на своєму  човні душі померлих до воріт пекла.

Мінотавр  - чудовисько –людина з головою вола, якому щорічно приносили у жертву · сім юнаків й  дівчат, яких їх пожирав.

 1.Розташування  грішників у Пеклі:

1-е нехрещені

2-е любострасники

3-є черевоугодники

4-е скнари та марнотратники

 5-е гнівливі

6-е єретики

7-е убивці

8-е обманщики

  9-е зрадники

 

 

 

 

 

 2. Висловіть свою думку:

а) «Я вважаю розташування грішників у дантівському пеклі... (пра­вильним — неправильним) тому, що... .

Отже... (висновок)».

б) «Кого я б визволив із Пекла?» (із аргументацією).

 ІІ. Рай. Рай, на думку Данте

За задумом Данте, вінчати поему має її остання частина «Рай». Під проводом Беатріче Поет досягає небесних просторів, здіймається вище й вище, переходячи з однієї небесної сфери до іншої. Таких концен­тричних сфер — дев'ять. Починається цей парад світил сферами Міся­ця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера і Сатурна. Над ними ви­сочать нерухомі зірки та кришталеве небо Першорушія, яке надає руху всім іншим сферам. Завершує симфонію світла й вогню Емпірей, місце перебування Бога, ангелів та святих. Порівняння з симфонією тут є не випадковим. За давніми уявленнями, планети, обертаючись разом зі своїми сферами, випромінюють музику, що сповнена високої гармонії, досконалості і краси.

Рай є остаточною перемогою світла над темрявою, руху над неру­хомістю. Адже рух є запорукою розвитку, оновлення, а отже, і життя. У Пеклі душі грішників були назавжди прикріплені до певного кругу підземелля. Що метушливішим було їх переміщення у просторі, то ви­разніше відчувалась його безцільність. Навіть Данте в Пеклі втрачає орі­єнтацію: спускаючись вниз, наприклад, він насправді підіймається на­гору.

В Чистилищі рух починає набувати реальних ознак, стає цілеспря­мованим. Однак душі Чистилища ще не мають повної свободи. В Раю всі перепони зникають. Душі праведників вже не закріплені тільки за своєю сферою. Вільно линуть вони до Емпірею, споглядаючи велич Творця.

Все ж своя ієрархія розміщення праведних душ існує і в Раю. На Місяці знаходяться духи, що зламали обітницю, на Меркурієвім небі — справедливі, на Венериному — волелюбні, на Сонцевому — мудреці тощо. Однак кожна зі сфер є символом певного морального поняття, а не місцем ув'язнення, як, наприклад, у Пеклі. І хоч духи щасливі неоднаково, а в міру свого наближення до Божества, всі вони вільні залишати свою сферу, вільно рухаючись у просторі. І одночас­но тріумфує світло. Густий морок пекельних безодень, світлові конт­расти Чистилища замінюються вогняно-світною стихією Раю. Тут все сяє, міниться, мерехтить. Духи, як іскри, виблискують навколо Данте і Беатріче. Світлом розпалюються душі блаженних.

Данте залишається собою в проміннях райського сіяння. В спогля­дальному світі небесних сфер мали б зникнути всі пристрасті, всі болі земної людини. Однак Поет не забуває нічого: ні кохання, ні жаги зем­ної слави Беатріче, ні Флоренції. Вірність двом своїм музам поет збері­гає і в останній частині поеми. Найяскравіше це відчувається в епізоді розмови Данте зі своїм прапрадідом Каччагвідою, який у вигляді живого самоцвіту з'являється перед Поетом на Марсовому небі. Уважно слухає Данте лицаря, відчуваючи себе Енеєм, який шанобливо дослухається до слів свого батька - старого Анхіза.

 2. Опитування за прочитаним:

 3. Висловіть свою думку:

 4. Знайдіть «четверте зайве».

1. Вовчиця, тигр, лев, пантера.

2. Пекло, Земля, Чистилище, Рай.

3. Данте, Вергілій, Беатріче, Бернар.

 5. Складіть схему «Рай у моєму розумінні?»

 — Уявіть собі рай. Опишіть, як він виглядає, на вашу думку.

 Продовжи речення….

  1. Створення такого твору - ____________________________________________
  2. Головною ідеєю твору є _____________________________________________
  3. Комедія складається з __________частин: ______________________________
  4. Кожна частина комедії складається з _______ пісень.
  5. Провідником колами пекла стає _______________________________________
  6. На самій вершині гори розташований земний рай, де жили ________________
  7. У частині «__________________»  Данте подорожує зі своєю коханою - Беатріче.
  8. Зустріч з душами поетів-трубадурів відбувається в частині_________________
  9. Рай - це ____________________________________________________________
  10.  Вся таємниця бутя заклечається в _____________________________________
  11.  Головна мета людства у тому, щоб ____________________________________

 «Божественною» комедію назвав _____________________________________

 

 Теми творів за поемою Данте Алігєрі «Божественна комедія»

Проблематика поеми Данте "Божественна комедія".

 Алегоричний зміст поеми «Божественна комедія» Данте Аліґері.

 «Божественна комедія» - вершина творчості Данте Аліґ’єрі.

 

 

 Данте и Беатриче. История любви. Сонети.

Историю своей любви к Беатриче Данте Алигьери (1265-1321), знаменитый итальянский поэт, автор «Божественной комедии», поэмы о посещении загробного мира, поведал сам в стихах и в прозе в небольшой повести «Новая Жизнь» (Vita Nuova, или по-латыни Vita Nova). Она написана вскоре после ранней смерти Беатриче в 1290 году. 

Какой смысл вкладывал в столь удивительное название своего юношеского произведения Данте, не совсем ясно. Он пишет о «книге памяти», вероятно, тетради, куда он заносил выписки из книг, стихи, и там он находит рубрику, помеченную словами Insipit vita nova - Начинается новая жизнь, - возможно, с сонетами и пометками, связанными с Беатриче, что он выделяет как «малую книгу памяти».

В своих очах Любовь она хранит;
Блаженно все, на что она взирает;
Идет она - к ней всякий поспешает;
Приветит ли - в нем сердце задрожит.

Так, смутен весь, он долу лик склонит
И о своей греховности вздыхает.
Надмение и гнев пред нею тает.
О донны, кто ее не восхвалит?

Всю сладость и все смиренье дум
Познает тот, кто слышит ее слово.
Блажен, кому с ней встреча суждена.

Того ж, как улыбается она,
Не молвит речь и не упомнит ум:
Так это чудо благостно и ново.


Всякое появление Беатриче среди людей, со слов Данте, было чудом, все «бежали отовсюду, чтобы увидеть ее; и тогда чудесная радость переполняла мою грудь. Когда же она была близ кого-либо, столь куртуазным становилось сердце его, что он не смел ни поднять глаз, ни ответить на ее приветствие; об этом многие испытавшие это могли бы свидетельствовать тем, кто не поверил бы мои словам. Увенчанная смирением, облаченная в ризы скромности, она проходила, не показывая ни малейших знаков гордыни. Многие говорили, когда она проходила мимо: «Она не женщина, но один из прекраснейших небесных ангелов».

А другие говорили: «Это чудо; да будет благословен Господь, творящий необычайное». Я говорю, что столь благородной, столь исполненной всех милостей она была, что на видевших ее нисходили блаженство и радость; все же передать эти чувства они были не в силах. Никто не мог созерцать ее без воздыхания; и ее добродетель имела еще более чудесные воздействия на всех.

Размышляя об этом и стремясь продолжить ее хваления, я решился сложить стихи, в которых помог бы понять ее превосходные и чудесные появления, чтобы не только те, которые могут ее видеть при помощи телесного зрения, но также другие узнали о ней все то, что в состоянии выразить слова. Тогда я написал следующий сонет, начинающийся: «Столь благородна, столь скромна бывает...»

Столь благородна, столь скромна бывает
Мадонна, отвечая на поклон,
Что близ нее язык молчит, смущен,
И око к ней подняться не дерзает.

Она идет, восторгам не внимает,
И стан ее смиреньем облачен,
И, кажется: от неба низведен
Сей призрак к нам, да чудо здесь являет.

Такой восторг очам она несет,
Что, встретясь с ней, ты обретаешь радость,
Которой непознавший не поймет,

И словно бы от уст ее идет
Любовный дух, лиющий в сердце сладость,
Твердя душе: «Вздохни...» - и воздохнет.


Исследователи говорят о «юношеском произведении» Данте, хотя ему было 25-27 лет, когда он писал «Новую Жизнь», а это довольно зрелый возраст для той эпохи. Данте, по всей вероятности, учился в университете в Болонье, возможно, еще до 20 лет, а в 1289 году принимал участие в военном походе. Он был активным участником кружка поэтов «нового сладостного стиля». Но в повести не упоминается даже конкретно Флоренция, а из окружения, в основном, дам лишь Беатриче изредка называется по имени.

По особенной тональности исповедь в стихах и в прозе звучит действительно как юношеская, что, впрочем, имеет свое объяснение. Смерть Беатриче и воспоминания о ней погружают поэта в детские и юношеские годы. Ведь он впервые увидел и полюбил Беатриче в девять лет, а ей еще девяти не было. С тех пор лишь издали он видел ее. Переживания многих лет ожили, обросли воспоминаниями и снами, удержанных в стихах, но столь туманных, что потребовались комментарии, в духе того времени, отдающих схоластикой.

Словом, жизненное содержание в повести скудно, лишь сны и чувства, но чувства сильные и даже чрезмерно, тем более что они были утаены от всех и от Беатриче. Впервые он увидел Беатриче в одежде «благороднейшего кроваво-красного цвета». В 18 лет она предстала перед ним, «облаченная в одежды ослепительно белого цвета, среди двух дам, старших ее годами».

Беатриче приветствовала его, и можно понять, он впервые услышал ее голос, обращенный непосредственно к нему. Он называл ее «благороднейшей», а теперь и «дамой спасительного приветствия», что составляло его высшее блаженство.

Данте видит сон, как некий повелитель - Амор - будит нагую девушку, слегка укрытую кроваво-красным покрывалом, - он узнает Беатриче, - Амор дает ей поесть «то, что пылало в его руке, и она вкушала боязливо», после этого радость Амора претворяется в рыданья, он заключает в объятия госпожу и спешно возносится - чудилось ему - в небо. Он почувствовал внезапно боль и проснулся.

Тогда же и был написан сонет, смысл которого теперь, с рассказом поэта о сне, вполне ясен.

 


Чей дух пленен, чье сердце полно светом,
Всем тем, пред кем сонет предстанет мой,
Кто мне раскроет смысл его глухой,
Во имя Госпожи Любви, - привет им!

Уж треть часов, когда дано планетам
Сиять сильнее, путь свершая свой,
Когда Любовь предстала предо мной
Такой, что страшно вспомнить мне об этом:

В веселье шла Любовь; и на ладони
Мое держала сердце; а в руках
Несла мадонну, спящую смиренно;

И, пробудив, дала вкусить мадонне
От сердца, - и вкушала та смятенно.
Потом Любовь исчезла, вся в слезах.



В переводе А.М.Эфроса Амор и Любовь - одно и то же, что соответствует средневековым представлениям, об Амуре Апулея или Эроте Платона здесь нет речи и в помине; Амор - скорее ангел Любви.

Из действительных событий вот что происходит. Однажды Данте смотрел издали на Беатриче, возможно, на каком-то празднестве, что не упоминается, а между ними оказалась одна благородная дама, которая невольно стала на него оглядываться, и он решил ее выбрать завесой, дамой защиты, чтобы осталось тайной его любовь к Беатриче.

Стихи посвящались той даме, хотя он имел в виду свою любовь к Беатриче, - эти стихи не вошли в повесть, - и это продолжалось довольно долго, за это время Беатриче вышла замуж, если не раньше, но об этом не упоминается в «малой книге памяти». Где-то в это время «повелителю ангелов было угодно призвать по славе своей юную даму благородного облика, которая была всем дорога в упомянутом городе, - пишет Данте, - Я видел, как возлежало ее бездыханное тело, жалостно оплакиваемое многими дамами».

Похоже, это тоже завеса, поэт словно не в силах представить бездыханное тело Беатриче, видел он его или нет, мы не знаем.

Случилось «даме защиты» покинуть город, и поэт счел за благо выбрать другую даму, вместо той, чтобы сохранить завесу. Дамы заметили это и принялись укорять Данте в недостойном поведении, что дошло до Беатриче, и она отказала ему в ее «пресладостном привете, в котором заключалось все мое блаженство», по словам поэта, что повергло его в величайшее горе.

Он постоянно проливал слезы, сошел с лица, стал хилым, и в это время он снова увидел Беатриче среди других дам, на свадьбе одной из них, что лишь повергло его в новые муки, и он был вне себя, а дамы смеялись над ним, а что еще хуже, и Беатриче с ними смеялась над ним.


Вы меж подруг смеялись надо мною,
Но знали ль вы, мадонна, отчего
Нельзя узнать обличья моего,
Когда стою пред вашей красотою?

Ах, знали б вы - с привычной добротою
Вы не сдержали б чувства своего:
Ведь то Любовь, пленив меня всего,
Тиранствует с жестокостью такою,

Что, воцарясь средь робких чувств моих,
Иных казнив, других услав в изгнанье,
Она одна на вас свой взор стремит.

Вот отчего мой необычен вид!
Но и тогда изгнанников своих
Так явственно я слышу гореванье.
Похоже, благородные дамы вывели молодого поэта на чистую воду, с его уловками носиться с завесой, они не могли - или Беатриче - не догадаться, кто по-настоящему дама его сердца. Данте, как юноша, таил свои чувства, хотя все его переживания отражались в его облике и поведении, не говоря о сонетах.

В 1289 году умер Фолько Портинари, отец Беатриче; Данте слышал речи дам, как они сочувствовали ей и восхищались ею, они заметили и на его лице горе и сострадание, что не могло им открыть глаза на причину его поведения.

И тут Данте упоминает о смерти Беатриче, как о факте, всем известном, и им пережитом, ибо вся повесть и была исповедью его сердца у ее могилы, с вознесением вслед за ее душой в высшие сферы Рая.

Как! И это все?!
В единый глас сливает все стенанья
Моей печали звук,
И кличет Смерть, и ищет неуклонно.
К ней, к ней одной летят мои желанья
Со дня, когда мадонна
Была взята из этой жизни вдруг.
Затем, что, кинувши земной наш круг,
Ее черты столь дивно озарились
Великою, нездешней красотой,
Разлившей в небе свой
Любовный свет, - что ангелы склонились
Все перед ней, и ум высокий их
Дивится благородству сил таких.

Данте зовет Смерть, душа его уносится вслед за Беатриче, возносясь над кругами Ада, над уступами Чистилища, в сияющие светом сферы Рая, замысел поэмы вспыхивает как видение, и он заявляет, что если жизнь его продлится, он скажет о ней то, что еще не было сказано ни об одной женщине.

Поэтика «Новой Жизни» Данте несомненно сказалась в творчестве Сандро Боттичелли, в его фантазиях-снах о «Весне» и о «Рождении Венеры». И можно даже привести сонет, в котором проступает программа знаменитых картин художника.

Я услыхал, как в сердце пробудился
Любовный дух, который там дремал;
Потом вдали Любовь я увидал
Столь радостной, что в ней я усомнился.

Она ж сказала: «Время, чтоб склонился
Ты предо мной...» - и в речи смех звучал.
Но только лишь владычице я внял,
Ее дорогой взор мой устремился.

И монну Ванну с монной Биче я
Узрел идущими в сии края -
За чудом дивным чудо без примера;

И, как хранится в памяти моей,
Любовь сказала: «Эта - Примавера,
А та - Любовь, так сходственны мы с ней».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПУТЕШЕСТВИЕ ПО ФЛОРЕНЦИИ.

Великие истории любви. Данте -Беатриче

 

   

 Середньовічний героїчний епос

 

 

  Середньовічний героїчний епос - це фольклорні твори різних народів, які були створені в добу Середньовіччя. Вони відображають в легендаризованій формі події загальнонаціонального значення, релігійну боротьбу, битви проти чужоземних загарбників.

 Найвідоміші твори  середньовічного героїчного епосу:

Франція- “Пісня про Роланда”   1100р.

Німеччина-”Пісня про Нібелунгів” 1220р.

Іспанія – “Пісня про мого Сіда”    1140р.

Англія – балади про Робін Гуда     12 ст.

Україна – “Слово о полку Ігоревім”    1185-1187р

 Риси середньовічного епосу:

 Французьський героїчний епос

Пісня про Роланда” 12 ст.

Складається  з3 частин:

1.Зрада Ганелона

2.Смерть Роланда

3.Помста за Роланда

Провідна тема: боротьба проти іноземців-іновірців за францію, за християнську віру й короля Карла. Твір має історичну основу. Головний герой — рицар Роланд, який вірою і правдою служив королю Карлу Великому.

Повний текст поеми складається з 290 строф (тирад), написаних десятискладовими рядками

Прототипом головного героя Роланда був небіж  Карла Великого Руланд.

 Особливості французького епосу:

 Основні ідеї:

 Загальна характеристика твору “Пісня про Роланда”.

Написана на старо-французській мові імовірно в середині XII ст. і заснована, мабуть, на ранішій поемі XI століття. Автор — імовірно якийсь Турольд. Оповідає про загибель ар’єргардного загону війська Карла Великого, що повертався в серпні 778 р. із завойовного походу до Іспанії. У поемі супротивниками франків представлені сарацини (маври, араби), хоча в реальності загін Роланда загинув в битві з басками.

Історія створення твору “Пісня про Роланда”

У своєму описі битви при Гастінгсе в 1066 році, яке було складено до 1127 року, Вільям Мальмсберійський розповідає, що перед битвою була виконана cantilena Rollandi, пісня про Роланда, «щоб прикладом войовничого чоловіка надихнути бійців». Вас додає до цього, що її співав Тайлефер, який просив для себе честь завдати першого удару ворогові.

Найраніша з редакцій «Пісні», що дійшли до нашого часу, — Оксфордський рукопис, написаний близько 1170 або 1180 р. Мабуть, вона була свого роду «шпаргалкою», що використалася для того, щоб освіжити пам’ять співака, коли виникала необхідність.

 Сюжет “Пісня про Роланда”

Після успішного семирічного походу до мавританської Іспанії імператор франків Карл Великий завойовує всі міста сарацин, окрім Сарагоси, де править цар Марсилій. Маври, представлені в поемі мусульманами, скликають раду у Марсилія і вирішують відправити до Карла послів.

Посли пропонують французам багатства і говорять, що Марсилій готовий стати васалом Карла. На раді у франків бретонський граф Роланд відкидає пропозицію сарацинів, але його недруг граф Ганелон наполягає на іншому рішенні і їде як посол до Марсилія, замишляючи погубити Роланда. Гвенелон настроює Марсилія проти Роланда і 12 перів Франції.

Гвенелон радить Марсилію напасти на ар’єргард армії Карла Великого. Повернувшись в табір, зрадник говорить, що Марсилій згоден стати християнином і васалом Карла. Роланда призначають начальником ар’єргарду, і він бере з собою тільки 12 тисяч чоловік.

В результаті зради графа Гвенелона загін франків виявляється відрізаним від основного війська Карла, потрапляє в засідку в Ронсевальській ущелині і вступає в бій з перевершуючими силами маврів. Перед цим Роланд кілька разів відмовляється послухатися порад друзів і покликати підмогу, поки не пізно.

Проявляючи чудеса мужності, Роланд і його сподвижники — граф Олівье, Готье де л’Ом і архієпископ Турпін (Турпен) — відображають численні атаки маврів, але, врешті-решт, гинуть. Карл надто пізно помічає недобре і повертається в Ронсеваль.

Розгромивши підступного ворога, імператор звинувачує Гвенелона в зраді. Той заявляє, що не винен в зраді і з метою виправдання виставляє на судовий поєдинок свого могутнього родича Пінабеля. На стороні звинувачення б’ється друг Роланда граф Тьеррі. Він перемагає Пінабеля і Гвенелон разом зі всією своєю сім’єю гине.

Головні герої поеми «Пісня про Роланда» 

 У центрі поеми — рицар Роланд. Він — ідеальний герой-богатир епосу: молодий, сильний, мужній, сміливий. Роланд — патріот, до останньої миті життя відданий своїй батьківщині, вірний васал і непохитний християнин. Водночас йому властиві й деякі вади, що теж характерно для героїчного епосу. Так, Роланд занадто запальний, упевнений у власних силах.

Ще одним ідеальним героєм епосу є Карл. Але це не молодий гарячкуватий богатир, а сивочолий, досвідчений, мудрий керманич, ідеал державної мудрості. Отже, обидва образи ідеалізовані, але кожен по-своєму: Роланд — ідеал епічного богатиря, Карл — ідеал епічного владаря.

У поемі особливо яскраво оспівуються патріотизм і відданість християнству на тлі різкого й категоричного засудження зради державних і релігійних інтересів, феодального свавілля й анархізму, які втілені в образі та сюжетній лінії вітчима Роланда — франкського барона Ганелона. Саля Ганелон, посланець Карла, виявився зрадником, увійшовши у змовницьку брехню Марсилія. Ганелон винен у смерті свого пасинка Роланда, який очолював двадцятитисячний ар’єргард франків під час підступного нападу чотирьохсоттисячного ворожого війська. 
Ганелон — не випадковий зрадник, а типовий приклад феодальної непокірності. Він керується власними інтересами і спричиняє загибель десятків тисяч співвітчизників. Автор твору, як передова людина свого часу, розуміючи необхідність державної єдності, засуджує феодальне свавілля й уславлює патріотизм франків, адже боротьба французів з арабськими завойовниками ототожнювалася з релігійним подвигом.

 Робота з  текстом

1. Бесіда

—  Які частини обладунків рицаря вам відомі?

(Шолом, забрало, меч, щит...)

 —  Чому рицар повинен був виглядати саме так?

(Щоб захистити себе під час військових дій)

 —  Чи зручно було рицареві в таких обладунках?

(Вони були дуже важ­кими, отже, рицар мав бути сильним і витривалим.)

 —  Від чого, окрім якостей самого рицаря, залежав його успіх у військо­вих діях?

(Від надійної зброї, сильного, слухняного коня)

 - Яке рішення приймає  на раді цар Марсілій?

(По­обіцяти Карлові, що він зі своїм військом сам піде за ним до Франції, щоб прийняти християнство; послати йому подарунків; дати заручників — ді­тей знатних сімейств.)

 Ваша думка.Як ви ставитеся до такої пропозиції героя? Чим можна пояснити таку ідею?

 – Карл повірив, проте чому не відпускає ні Роланда, ні Олівера до Сарагоси?

(Король розуміє, що прийом буде не з кращих, і не хоче ризикувати життям молодих воїнів.)

 – Чому Ганелон не допускає участі в посольстві Роланда замість себе?

 (Хоч Ганелонові дуже не хочеться їхати до Марсілія, однак він як рицар не може відмовитися від вибору короля, що, втім, не заважає йому по­грожувати пасинку.)

– Як Ганелон вирішив помститися Роланду?

(Ганелон підказує Марсілію, як потрібно вчинити із супротивником, і спрямовує військові дії сарацинів саме проти Роланда та його загону.)

2. Складіть схему:

—  Які якості характеру мали визначати справжнього рицаря? (Сміливість, відвага, доблесть, від­даність своєму сюзерену, Прекрас­ній Дамі, здатність на самопо­жертву...)

3. Перевірка знання тексту «Пісні про Роланда» 

1) Король Сарагоси — це:

а)  Карл;

б) Марсілій;

в)  Бланкандрін.

2) Роланд узяв лише 20 тис. воїнів, тому що:

а)  був упевнений у своїй силі;

б) не очікував нападу сарацинів;

в)  не хотів ущемити інтереси короля, свого родича.

3) Дюрандаль — це:

а) меч;

б) щит;

в) воїн.

4) Ріг Роланда мав ім'я:

а) Чернубль;

б) Оліфант;

в) Турпін.

 

5) Під час бою Роланда у Франції:

а)  була буря;

б) було сонячне затемнення;

в)  почався паводок.

7) Скільки разів засурмив у ріг Роланд?

а)  Один;

б) два;

в)  три.

8) Як звали найкращого друга-воїна Роланда?

а)  Найм;

б) Вальянтіф;

в)  Олівер.

9) Як вчинив Карл, оплакавши загиблих?

а)  Повернувся до Франції;

10) загнав сарацинів до річки;

в)  став королем Сарагоси.

11)Як був покараний зрадник Ганелон?

а) Повішаний;

б) загинув від меча;

 в)  розірваний кіньми.

 Відповіді: 

1)   Король Сарагоси — це:

а)   Карл;

б)   Марсілій;

в)   Бланкандрін.

2)   Роланд узяв лише 20 тис. воїнів, тому що:

а)   був упевнений у своїй силі;

б)   не очікував нападу сарацинів;

в)   не хотів ущемити інтереси короля, свого родича.

3)   Дюрандаль — це:

а)  меч;

б)  щит;

в)  воїн.

4)   Ріг Роланда мав ім'я:

а)   Чернубль;

б)  Оліфант;

в)  Турпін.

 

5)   Під час бою Роланда у Франції:

а)   була буря;

б)   було сонячне затемнення;

в)   почався паводок.

6)   Скільки разів засурмив у ріг Роланд?

а)   Один;

б)   два;

в)   три.

7)   Як звали найкращого друга-воїна Роланда?

а)   Найм;

б)   Вальянтіф;

в)  Олівер.

8)   Як вчинив Карл, оплакавши загиблих?

а)   Повернувся до Франції;

б)   загнав сарацинів до річки;

в)   став королем Сарагоси.

9)   Як був покараний зрадник Ганелон?

а)   Повішаний;

б)  загинув від меча;

в)            розірваний кіньми.

4. «Продовжте речення»

«Справжній рицар завжди...»

«Справжній рицар ніколи...»

«Реальний історичний факт, покладений в основу "Пісні про Ролан­да" — це...»

«Невідповідність змісту поеми історичним фактам полягає у...»

 

Роланд

 

Позитивні риси

 

Вади

  • ідеальний герой-богатир;
  • молодий, сильний, мужній, сміливий.
  • патріот, до останньої миті життя відданий своїй батьківщині, вірний васал і непохитний християнин.

 

 

 

 

 

йому властиві й деякі вади, що теж характерно для героїчного епосу. Так, Роланд занадто запальний, упевнений у власних силах.

Роланд — ідеал епічного богатиря

 

Цитатна характеристика  Роланда.

 «У тебе вдача запрудка й загорда». (Олівер)

«Погроз я не боюсь... Я виручу, щоб лиш король дозволив!» (Роланд)

«Коли Роланд узнав, що буде бій,

Він відважніший став від лева й тигра».

«За свого пана і найбільше лихо

Перетерпіти треба — холод, спеку,

А хоч би й кров пролити, трупом впасти».

«Скрізь, де не глянь, лютує сильний бій, Ба, й граф Роланд не криється за других; Вдаряє списом, поки служить спис... »

«Страшний, завзятий бій лютує далі. Роланд і Олівер хоробро б'ються».

«А тут нас жде важкий і довгий бій, Такої сили ще ніхто не бачив».

«Узяв Роланд рукою Оліфанта, Приклав його до уст і як заграв, Відбивсь об гори голос, залунав, На тридцять миль навкруг пішов луною».

«Заграв Роланд так болісно й могутньо,

Так жалісно заграв на Оліфанті,

Що з уст його пішла червона кров,

А в голові виски аж затріщали.

А так далеко голос залунав,

Що серед гір почув його король».

«Вернувсь на поле бою граф Роланд, Вернувсь, як рицар, Дюрандалем вдарив,... Найхоробріших двадцять п'ять упало».

«Такої вдачі рицареві й треба,

Коли у зброї осідлав коня.

У боротьбі будь він твердий, завзятий».

«По-молодецьки б'ється граф Роланд! Піт облива його гаряче тіло, А в голові важкий, пекучий біль: Виски в ній трісли, ще коли сурмив».

«Помер Роланд,— Бог душу в рай прийняв».

Висновок. Граф Роланд, племінник Карла Великого, уособлює у собі мужність, доблесть, відвагу. Він, відданий васал, заради свого сюзерена готовий на все. Роланд віддає своє життя у бою, ні на хвилину не замислюючись над можливістю іншого вибору. Граф тричі відмовляється сурмити, тобто просити допомоги у Карла, гордість не дозволяє йому зробити це. І звук рога Оліфанта почується лише тоді, коли надії на власні сили буде зовсім мало. Приголомшує сцена, що змальовує Роланда, який сурмить у ріг вдруге. Сила страждання, болю за загиблих товаришів втілюється у максимальному напруженні героя, у якого «з уст... пішла червона кров, а в голові виски аж затріщали». Автор поеми постійно підкреслює, що Роланд — справжній рицар: він жив, як рицар, і помер, як герой. Навіть Бог визнає достоїнства Роланда: він забирає його в рай, незважаючи на такі недоліки героя, як гордість та самовпевненість.

Тема творів за поємою «Пісня про Роланда»

1. «Пісня про Роланда» як зразок середньовічного героїчного епосу

2. Роланд - ідеал воїна-лицаря.

3. Шляхетний лицар Роланд і зрадник Ганелон

 

 

 Дайте відповіді на запитання: 

  1. Які частини обладунків рицаря вам відомі? (Шолом, забрало, меч, щит...)
  2.  2. Чому рицар повинен був виглядати саме так? (Щоб захистити себе під час військових дій)
  3. 3. Чи зручно було рицареві в таких обладунках? (Вони були дуже важ­кими, отже, рицар мав бути сильним і витривалим.)
  4. Від чого, окрім якостей самого рицаря, залежав його успіх у військо­вих діях? (Від надійної зброї, сильного, слухняного коня)
  5. Які якості характеру мали визначати справжнього рицаря?  (Сміливість, відвага, доблесть, відданість своєму сюзерену, Прекрасній Дамі, здатність на самопожертву...)
  6. Що покладено в основу «Пісні про Роланда? (В основу «Пісні про Роланда» покладено реальні історичні події. Мова йде про далекі події 778 року, коли Карл Великий втрутився у міжусобиці мусульманської Іспанії.)
  7. Яку пораду дає цареві Марсілію його підданий Бланкандрін? (Пообіцяти Карлові, що він зі своїм військом сам піде за ним до Франції, щоб прийняти християнство; послати йому подарунків; дати заручників — дітей знатних сімейств.)
  8. Чому Карл не відпускає ні Роланда, ні Олівера до Сарагоси? (Король розуміє, що прийом буде не з кращих, і не хоче ризикувати життям молодих воїнів.)
  9. Як Ганелон вирішив помститися Роланду? (Ганелон підказує Марсілію, як потрібно вчинити із супротивником, і спрямовує військові дії сарацинів саме проти Роланда та його загону.)

 

    

Провансальські  трубадури

Рицарська лірика виникла на півдні Франції, у Провансі, на межі XI-XII ст. Завдяки вигідному географічному положенню (перехрестя морських шляхів між романською Європою і Сходом) у Провансі здавна існували сприятливі умови для розвитку економіки і культури. З римських часів на цих землях зберігалися культурні традиції, пізніше Прованс став провідником арабо-іспанської культури, в якій відбилися досягнення грецької і східних цивілізацій. Ранній розквіт міст, їхня незалежність сприяли розвитку вільнодумства і світської освіти. Тут рано виник феодалізм; швидкий ріст виробничих сил у Каролінгську епоху сприяв висуненню Прованса в XI ст. в центр європейського розвитку. Багата і розвинена феодальна аристократія жадібно вбирала нові віяння, цінила освіту, мистецтво, витонченість. Саме в життєрадісному Провансі вперше були оспівані нові рицарські морально-етичні цінності любові, культ «Прекрасної Дами». Прованс став і батьківщиною поезії нового напряму. Провансальські поети називались трубадурами.

Трубаду́ри (фр. troubadoures (складати вірші)) — сердньовічні (XIXIII ст.ст.) провансальські поети-барди, автори пісень і, часто, виконавці.

Їхня  творчість - це усвідомлений творчий процес. Вони цілеспрямовано прагнули досягти професійної майстерності і оригінального стилю. Змагаючись між собою, поети наполегливо працювали над метрикою, строфікою, римою, мелодією.

Найбільш вимогливі з поетів вважали не гідним для себе вживати вже відому метрику чи мелодію, тому вони витончувалися у пошуках оригінальних строфічних форм, нових рим та ін.

 Центральною в ліриці трубадурів є тема кохання. Любов сприймається поетами як найвище благо, а здатність кохати - як обов'язковий показник душевної досконалості та куртуазної доблесті. Справжнім коханням вважалась «тонка», «висока» любов, здатна розбудити в душі прекрасні, величні поривання. «Висока» любов була модною і престижною в рицарському колі. Вона протиставлялась любові «безглуздій», тобто грубочуттєвій - участі «дурних багачів», старих, чванливих та скупих.

 Образи дами та закоханого в неї рицаря позначені рисами традиційності. Це звичайно знатна заміжня жінка, вишукано люб'язна, привітна, красива, розумна. Рицар, згідно з куртуазними засадами, повинен поклонінням переконати даму в щирості своїх почуттів, заслужити її прихильність.

  Походження трубадурів

Відомі імена 600 трубадурів, до сьогоднішнього дня дійшли 2500 творів 400 поетів. Серед трубадурів зустрічалися люди різних соціальних прошарків. Здебільшого це були незнатні лицарі, деякі походили з багатих сімей, інші були можновладні особи. Серед них було чимало високоосвічених людей, які багато подорожували. Кожен трубадур довго навчався правилам хорошого тону і поводження з дамою, а також поезії та музиці. Від справжнього трубадура вимагалося бути в курсі останніх новин, мати гарну пам'ять, показати обізнаність про останні плітки при королівському дворі, вміти експромтом скласти вірші для сеньйора або пані та грати, щонайменше, на двох музичних інструментах, поширених при великих і малих феодальних дворах.

 Розвиток торгівлі у XII сторіччі збагатив південні райони Франції. З'явився час на дозвілля та на просвіту; люди вчилися цінувати мистецтво і жити за правилами хорошого тону. Імениті сеньйори і пані Лангедоку і Провансу стали найвідданішими покровителями трубадурів. Поети були оточені пошаною, а їх вплив помітно відбивався на смаках, моді й манерах вищої знаті. Вони навіть стали родоначальниками бальних танців у Європі.

  Куртуазна любов

Трубадури створили своєрідну культуру любові — куртуазна любов, що становить головний зміст їхніх поезій. Звичайним було поклоніння трубадура дамі. Як правило, вона була заміжньою і стояла на вищому соціальному щаблі. Любов до заміжньої жінки становить непереборну перешкоду. Прагнення до Дами нескінченне: метою куртуазної любові є не володіння об'єктом поклоніння, а важке, але радісне духовне вдосконалення чоловіка, в тому числі й удосконалення поетичної майстерності.

 

Для куртуазної літератури характерне заглиблення у внутрішнє життя. У провансальській ліриці відображено різні психологічні етапи у розвитку любовного почуття. Спочатку закоханий, боязкий і соромливий, блідне, червоніє в присутності своєї обраної. Дама не поспішає, часто гордовитістю та неуважністю випробовує глибину його почуття - справжнє кохання не можна завоювати відразу. Рицар просить даму, проголошує себе її васалом, «служить» їй. Якщо вірний поклонник визнаний, то дама дарує йому шнурок від одежі або рукавичку, перстень, а як вищу нагороду - поцілунок. Але таке визнання не завжди означало, що закоханий ставав «другом» дами. Трубадури часто оспівували платонічне поклоніння.

 Наслідком культу «Прекрасної Дами» стала реабілітація земної радості і земної любові, поклоніння жінці, що перетворює її із істоти нижчого порядку в ідеал.

 Трубадури приділяють багато уваги характеристиці досконалого або «лояльного» закоханого: він має відрізнятися скромністю і терпінням, підкорятися всім примхам обраної ним дами, задовольнятися найменшими знаками уваги з її боку, ніколи не переступати певних меж. Для їхньої поезії також характерне перенесення понять зі сфери феодальних відносин сеньйора і васала в сферу куртуазних відносин лицаря і Пані. Слідуючи цьому любовному кодексу, надихаючись світом людської душі, поети не лише складали свої пісні, а й цілий уявний світ, у якому існують ліричні герої.

  Жанри поезії трубадурів

За своїм походженням провансальська лірика, що виникла, очевидно, в кінці XI століття, пов'язана з народною пісенною творчістю. Деякі жанри поезії трубадурів наочно демонструють цю фольклорну традицію. Виникнувши на ґрунті народної пісні і народної поетичної мови, запозичуючи деякі свої мотиви з фольклорних джерел, провансальська поезія вперше в історії новоєвропейської літератури виступає як поезія індивідуальна, як лірика особистості.

 Кансона — один з основних жанрів поезії трубадурів, ліричний вірш про лицарське кохання в середньовічній поезії прованських трубадурів або просто любовна пісня 

 Кансона — це досить складна віршована форма, що складається звичайно з п'яти-семи строф і замикається одним-двома посиланнями (торнадо) з трьох-чотирьох віршів. 

Менш умовний, ніж кансони, більш насичений конкретним життєвим матеріалом був інший поширений жанр поезії трубадурів — сірвенти (окситан. sirventes — «службова пісня»). Зразком для формальної побудови сірвенти служила кансони. Але сірвенти відрізняються від любовної пісні своєю тематикою.

Сірвенти - це жанр обговорення релігійних, моральних, політичних питань. У сірвенті трубадури висміювали недоліки супротивників і оспівували чесноти друзів.

 Поэзия трубадуров

Коль не от сердца песнь идет,

Она не стоит ни гроша,

А сердце песни не споет,

Любви не зная совершенной.

Мои кансоны вдохновенны -

Любовью у меня горят

И сердце, и уста, и взгляд.

         Бернарт де Вентадорн

 

  В средние века поэзия стала королевой европейской словесности. Время прозы еще не пришло. Даже летописи облекались в стихотворную форму. Священное писание обретало стихотворные ритмы. Звучные стихотворные формы придавали поэтичность даже самому сухому дидактическому тексту, как бы приобщая его к царству красоты. А люди, жившие в суровую и в чем-то даже мрачную эпоху, нуждались в красоте, как нуждались они в солнечном свете.

 

Но вот подошел XII век, и любовная лирика, правда не народная, а рыцарская, как-то сразу заняла одно из самых видных мест в литературе средних веков. Этот расцвет светской лирической поэзии, начавшийся на юге Франции, в Провансе, а затем охвативший ряд европейских стран, знаменовал наступление нового этапа в культурной истории средневековой Европы.

 

В поэзии трубадуров прекрасная дама заняла примерно такое же место, какое в религиозной поэзии средних веков отводилось мадонне. Только мадонна царила на недосягаемых небесах, в то время как прекрасная дама являлась лучшим украшением земли и царила в сердце влюбленного поэта. Трубадуры дружно воспевали ее красоту и благородство. Как ювелир, любующийся редким собранием драгоценных камней, возьмет то один самоцвет, то другой, так и поэт в стихотворении перебирает драгоценные черты своей повелительницы.

 

У ней сверкающие золотом волосы, лучистые глаза, лоб - "белизной превосходящий лилеи", румяные щеки, красиво очерченный нос, маленький рот, пурпурные губы, руки с тонкими и длинными пальцами, изящные брови, "зубы жемчуга ясней" (Арнаут де Марейль и др.). Поэту, лицезреющему такое совершенство, даже кажется, что он пребывает в раю (Понс де Капдюэль).

 

"Рыцарская любовь" средних веков отнюдь не была супружеской любовью. Наоборот. В своем классическом виде, у провансальцев, рыцарская любовь устремляется на всех парусах к нарушению супружеской верности, и ее поэты воспевают это. Ведь в средние века брак заключался по соображениям чисто деловым. Сословие поглощало человека. Голос чувства не мог звучать там, где звучал голос холодного расчета, основанного на кастовых прерогативах. В любовной лирике провансальцев человеческое чувство стремится обрести свои права. И в этом ее первостепенное историческое значение.

 

Любовь расшатывала сословные преграды. Ведь в царство куртуазной поэзии доступ открыт не только для знатных, но и для незнатных. Сыном замкового лекаря был Бернарт де Вентадорн, из семьи скорняка происходил Пейре Видаль, резчиком был Эльяс Кайрель, нотариусом - Арнаут де Марейль и т. д. В поэзии трубадуров любовь даже выступает в роли великой уравнительницы. Перед ней, как перед богом, теряют свое значение сословные преимущества. Совершенной любви достоин не тот, кто знатен и богат, а тот, у кого благородное сердце, будь он при этом беден и незнатен (Дальфин).

 Но у куртуазной любви свои особенности. Прежде всего это "тайная" любовь. Поэт избегает называть свою даму по имени. Такая откровенность могла бы ей повредить. В произведениях трубадуров то и дело упоминаются злоязычные соглядатаи и ревнивые мужья, которые дй сеньяль). Хранить тайну любви - его первейшая обязанность. "Я так преданно и верно люблю вас, что ни одному другу не доверю тайну моей любви к вам", - заявляет Пейре Видаль

 

 

Конечно, куртуазная любовь не была лишена известной условности. Она не только подчинялась придворному этикету, но и подчас сливалась с великосветской модой. Прославляя красоту и добродетели жены своего сюзерена, рыцари-министериалы оставались почтительными царедворцами. Их звонкие песни, льстя самолюбию дамы, одновременно окружали сиянием исключительности феодальный двор, среди которого она царила. Однако не следует думать, что куртуазная любовь - всего лишь изысканная великосветская игра. Ведь самый факт, что любовь могла стать модой и даже, пожалуй, наиболее ярким проявлением куртуазии, свидетельствует о том, что в сознании средневекового человека произошли глубокие сдвиги. Поэтому "высокий" тон провансальских любовных песен не может быть всецело сведен к придворному этикету.

 

 

Ваганти

 

Ваганти (від лат. vagantes — бродячі) — творці латиномовної поезії, розквіт якої припадає на західноєвропейське класичне середньовіччя (кінець XI — початок XIII ст.), коли в середньовічних містах зростає кількість шкіл, виникають перші університети і складається перша в історії Європи ситуація надлишку освічених людей.

Ваганти — це нерідко клірики, які не мали постійного приходу і поневірялися від одного єпископського подвір'я до іншого, школярі і студенти, які мандрували з міста в місто в пошуках знань і кращих учителів, ченці-втікачі: їх об'єднувала причетність до латиномовної культури та існування «на узбіччі» суспільства. Самоназва вагантів — голіарди (goliard, можливий переклад «ненажери», «винопийці»; від лат. gula — глотка).

Поезія вагантів — органічна частина середньовічної клерікальної літератури і культури. Разом з тим вона тісно пов'язана зі середньовічною народною сміховою культурою, найвищим проявом якої були карнавальні свята. Як і карнавал, поезія вагантів творить поруч зі світом жорстокої повсякденності, особливий «другий», сміховий світ, що є вивернутою на зворотний бік подібністю першого.

У віршах вагантів їхнє братство описується як своєрідний «орден» зі своїм статутом, який є пародією на статути традиційного монастирського життя. Розміри і строфіка духовних співів використовуються вагантами для вихваляння безтурботного життя, веселого проведення часу в шинку за грою в карти, для оспівування достоїнств і чарівності коханої, для викриття жадності і лицемірства високопоставлених церковників. Висміюючи ці та інші вади церковників, ваганти все ж прагнуть до очищення світу від гріха.

Поезія вагантів націлена не на руйнування, а на кінцеве утвердження існуючої світобудови і християнської етики. Крім церковної поетичної традиції джерелами лірики вагантів є римська поезія, передусім, лірика «співця кохання» Овідія (т. зв. «овідіанське відродження») і народна обрядова поезія (звідси — поширення в поезії вагантів «весняних пісень»).

Особливе місце в поетичній спадщині вагантів займають «попрошайні» — вірші, в яких поети випрошують блага у володарів світу.

Вагантська поезія збереглася в рукописних збірниках ХШ—XIV ст. Серед них найбільший (містить майже 250 творів) — «Карміна Бурана» (Carmina Burana).

 Характерними рисами лірики вагантів є:

- орієнтація на античні традиції (Овідій, Горацій, Ювенал), життєлюбні мотиви, і релігійну лірику,відчутний вплив народної поезії, особливо в жанрах хвалебних словословій, релігійних піснях, віршах, що оспівували свободу, кабацький розгул, красу природи, земні радощі і безпритульне життя.

 Але їх весела і розгульна поезія зовсім не означала, що були вони “затхлою цвіллю”. Латина, якою складали вірші, була на той час ознакою високої освіченості.

Ваганти у своїх поезіях:

Виявляли глибоку ерудицію і розкутість думки,

демонстрували свою обізнаність з античними образами і Біблією,

намагалися вразити слухачів ерудицією,

критикували церкву.

Поезія вагантів взагалі виховувала вільнодумців, яким в усі часи судилося розхитувати підвалини пересіченості і закостенілості. В  їх поезії передовсім високе мистецтво володіння словом, римою, звертає увагу на цікаві форми, легкість звучання пісень, ніж саму сутність (”вагантів треба не стільки читати, скільки слухати: їх поезія наскрізь пісенна”).

Самі   ваганти були людьми освіченими, допитливими, сягали вершин науки. 

 Перевод Лидии Гинзбург

 ИЗ ВАГАНТОВ (11 -13 вв.)

 Во французскои стороне

 На чужой планете,

  Предстоит учится

  Мне в университете.

  До чего тоскую и, -

  не сказать словами...

  Плачьте ж милые друзья ,

  Горькими слезами.

  На прощание пожмем

  Мы друг другу руки,

  И покинет отчий дом

  Мученик науки.

  Вот стою, держу весло -

 Через миг отчалю.

  Сердце бедное свело

  Скорбью и печалью.

  Тихо плещется вода,

 Голубая лента...

  Вспоминайте иногда

  Вашего студента.

  Много зим и много лет

  Прожили мы вместе,

  Сохранив святой обет

  Верности и чести.

  Ну так будьте же всегда

  Живы и здоровы!

  Верю, день придет, когда

  Свидимя мы снова.

  Всех вас вместе соберу,

 Если на чужбине

  Я случайно не помру

  От своей латыни.

  Если не сведут с ума

 Римляне и греки,

  Сочинившие тома

  Для библиотеки.

  Если те профессора,

  Что студентов учат,

  Горемыку школяра

  Насмерть не замуЧат,

  Если насмерть не упьюсь

  На хмельной пирушке,

  Обязательно вернуь

  К вам, друзья , подружки!

   Вот стою, держу весло -

 Через миг отчалю.

  Сердце бедное свело

  Скорбью и печалью.

  Тихо плещетя вода,

 Голубая лента...

  Вспоминайте иногда

  Вашего студента.

 

 

Середньовіччя як історична та культурна доба

Середніми віками називають тисячолітній період часу — з моменту падіння Римської імперії (V ст. н. е.) до XV століття.

В історії літератури та мистецтва Західної Європи розрізняються такі етапи:

1)    ст. — раннє Середньовіччя;

2)    ХІІ—ХІІІ ст. — розквіт середньовічної цивілізації;

3)   XIV—XV ст. — пізнє Середньовіччя, початок Відродження.

Християнська католицька церква у середні віки панує над усім куль­турним життям Західної Європи. Антична культура занепадає. Церква створює літературу, що схвалює подвиги аскетизму, мучеництва за віру. Характерним для цього періоду є жанр «житія», які описують відлюдни­ків, що вирушають у пустелю, добровільно зазнають катувань. Поши­рюються також «видіння», тобто розповіді людей, що немовби побували у потойбічному світі. У них описуються фантастичні картини райських насолод та пекельних мук.

Водночас із церковною літературою, що писалася переважно лати­ною, протягом усього середньовіччя розвивається література світська, яка є далекою від похмурого, аскетичного світосприйняття. Різні її напрями та види походять із народної творчості, що існувала з давніх-давен, а темою її була людина зі своїми земними радощами та бідами.

Найзначнішою та найціннішою спадщиною середньовічної літера­тури був епос — поеми про героїв-воїнів, які були створені народом і ви­словлювали його ідеали. Епос виник у формі сказань, які тривалий час існували в усній формі. Виконавців сказань називали у Франції жонгле­рами, у Німеччині — шпільманами. Зазвичай це були акробати-фокус-ники, що розважали народ на дорогах та площах. Вони також співали або читали пісні про воїнів-героїв. А пізніше, вже з ХІІ ст., поети пере­робляють ці сказання і записують їх у вигляді великих поем.

Герой середньовічного епосу — воїн, захисник своєї країни і народу. У добу постійних війн — це важлива фігура суспільного життя. В епосі ідеальні якості воїна — сила, хоробрість, доблесть, вірність васала своє­му сюзерену — героїзуються. Сюжети багатьох поем складені на основі справжніх історичних подій. Мова йде про історичних осіб, але із часом сюжет може бути зміненим, причому досить суттєво.

У період з ХІІ до XV ст., коли розвиваються міста і торгівля, а воїни-феодали об'єднуються у рицарські ордени та відбуваються хрестові по­ходи, при дворах феодалів створюється пишна та витончена культура: рицарі навчаються музики, мистецтва писати вірші. У цей час виникає нова, рицарська, або куртуазна (придворна), література. Рицарська лі­рика оспівує любов рицаря до «дами серця». Заради її кохання рицарі (у романах) переживають різні пригоди, б'ються з велетнями і чудо­виськами.

Середні віки відзначаються також і значним культурним розвитком народів Сходу, що отримав назву «золотого віку» арабської та ірано-таджицької літератур. Література «золотого віку» писалася двома мова­ми — арабською і фарсі. В ній часто пропагувалася любов до людини, жінки, оспівування життя.

Література  народів Сходу

Східні філософські й релігійні погляди:

5 культурних зон епохи Середньовіччя

Індійська;Східно-азіатська (Китай, Корея, Японія) ; Близькосхідна  (ОАЕ, Судан, Ізраїль, Йорданія,Сирія, Ліван, Ірак,Саудівська Аравія, країни Балканського півострова, Ємен, Кувейт, Таджикистан, Персія, Грузія),Західно-європейська; Візантійська.

 Китай- колиска далекосхідної цивілізації

Основоположним в китайській культурі є принцип духовності, або   Дао2 світогляди, 2 напрями у філософії: Конфуціанство  та   Даосизм.

 Конфуціанство  (за іменем філософа і мислителя Конфуція) - філософія доцільного громадського устрою, здорового глузду і практичних знань. Засновано на вірі у можливість “окультурення” людини словом істини та моральним прикладом

Основна  його мета: Створення етичного підґрунтя для традиційної системи родинних відносин, які мали складну структуру і ритуали вшанування предків

Основні принципи конфуціанства

 Даосизм - (засновник філософ Лао-цзи(6 ст.д.н.е)  віддавав перевагу спогляданню природи та її розумінню

Принципи  даосизма:

В людській природі не треба щось змінювати. Треба прислухатися до потаємного у природі й людині.

Людина досягає щастя, коли йде за природою, довіряє своїм відчуттям.

Людина має розвинути в собі містичну чутливість та інтуїцію, щоб влитися в гармонію Космосу.

Періодизація китайської літератури пов’язана з періодами правління різних династій:

Ду  Фу  (712-770)

Характерно для лірики Ду Фу:

 

 

 

 

 

 Характерно для лірики Лі Бо:

Аналіз китайської поезії

 

Входжу в річку, грає осіння вода...
люблю свіжість цих лілій...
зриваю квіти, граюсь перлинами на пелюстках,
хвилюється заводь...
Дивна ця година... громадяться шовкові хмари...
хотів би подарувати це все тому, хто за далеким небокраєм;
з тим, про кого думаю, нам не зустрітись більше...
в горі й надії дивлюся туди... північний вітер в обличчя.

                                                              Лі Бо

Який настрій у ліричного героя? Чому?

 (  Ліричний герой сумує, він хотів би милуватися  осіннім краєвидом разом із людиною, якої немає поряд.)

Чому цей  настрій не можна назвати тугою, а лише сумом?

По – перше, чарівна природа розраджує героя, по-друге, герой живе надією зустрічі.)2. Якими образами природа зачаровує поета?

(Прекрасні лілії з перлинами води на пелюстках – метафора;

шовкові хмари – метафора.)

Чи випадково обрана пора року автором?

( Очевидно,що ні. Осінь – символ угасання , наближення до зими, про яку нагадує в останньому рядку  північний вітер. Це порядок, «природний шлях» не здолати, як не змінити людині і свою долю.)

Як ви гадаєте, навіщо Лі Бо так часто використовує три крапки?

( Три крапки – це пауза, символ зупинки, роздумів. Ліричний герой неквапливо спостерігає за природою, милується нею, але це не відволікає його від власного сумного настрою.  Три крапки свідчать про потік думок  ліричного героя, немовби їх обірваність, змішаність думок про природу та власні негаразди.)

  Характерною особливістю китайської поезії  того часу є психологічний  паралелізм – паралельне зображення природи і почуттів людини.

У чому виявляється психологічний паралелізм у поезії «Вхожу я в річку»?

( Образи природи переплітаються  з роздумами ліричного героя  про внутрішній світ.)

Висновок:

Китайська поезія доби Середньовіччя  відзначається  гуманістичним змістом  і глибиною узагальнень. Вона й нині сповнена  неповторного аромату  трав та дерев , у ній вчувається  подих вітру і політ птахів, вона нікого не може залишити байдужим , бо в ній знайшла відображення  вся гамма людських переживань і почуттів , спостереження  особистості  за зовнішнім і внутрішнім світом, намагання  знайти своє місце у космосі.

 Персько-таджицька література

Рудакі (бл.860-941)

Справжнє ім'я поета — Абу Абдаллах Джафар ібн Мухаммад. Псев­донім собі він вигадав від назви гірського селища, у якому виріс,— Рудак, що в перекладі з перської означає «річка».

Рудакі був обдарованою людиною: мав музикальний слух та голос, тому вже з ди­тинства не тільки мандрував гірськими се­лищами та вражав співвітчизників своїм співом під власний акомпанемент чанга (рід лютні), але і здобув належну освіту. А ще че­рез деякий час, коли слава про талановито­го хлопця дійшла до емірського палацу, його запрошують на службу, і він виконує роль придворного поета довгі роки.

Легенди розповідають, що син еміра, отримавши владу, осліпив Рудакі і змусив жебракувати.

Останні роки поет провів у себе на Батьківщині, нарікаючи у віршах на старість та бідність. За легендами, Рудакі створив 1 300 000 віршованих рядків. На сьогодні відомо лише приблизно 2000. Уперше   використав жанр рубаї.

Писав Рудакі у традиційних для персько-таджицької літератури жанрах: бейти, рубаї, газелі.

 Засвоєння  літературознавчих термінів

Бейт — двовірш, у якому міститься певна закінчена думка, може бути римованим і неримованим. У східній поезії з бейтів складали газе­лі, рубаї тощо.

Газель — вірш, що складається не менш ніж з 3, але не більш ніж з 12 бейтів, пов'язаних наскрізною моноримою кожного 2-го рядка, об'єд­наних спільним мотивом. У кінцевому бейті автор може називати своє ім'я або псевдонім. Основний зміст газелей — любов, туга закоханих, філософські роздуми.

Рубаї — чотиривірш, де римуються 1, 2 та 4 рядки. Вірш філософ­ського змісту, що містить певну думку, підкреслену в останньому рядку.


 Омар Хайям  (1048-1133 рр.)

Про життя Омара Хайяма відомо небагато, але завдяки численним легендам, свідченням сучасників та повідомленням істориків ми може­мо уявити основні етапи його біографії.

Зберігся гороскоп поета, саме за ним індійський дослідник Свамі Говінда Тіртха визначив, що Хайям народився 18 травня 1048 року.

Омар Хайям народився у Хорасані, у давньому місті Нішапурі, в сім'ї ремісника, можливо, старійшини цеха ткачів, що виготовляли тканини для шатрів та палаток. Звідси і прізвище поета — Хайям, що походить від слова хайма — шатро, палатка.

З усіх наук молодого Хайяма найбільше захоплювала математика. У 25 років він пише перший алгебраїчний трактат — «Трактат доведень проблем алгебри», яким уславив себе як вчений.

 За одною з легенд, йому було запропоновано управляти містом Нішапуром. Але Хайям відповів: «Не хочу управляти людьми, наказувати й забороняти, а хочу весь свій розум присвятити науці на користь людям».

На цей час Хайям відомий як видатний астроном свого століт­тя. Йому було доручено будівництво найбільшої у світі обсерваторії. У результаті багаторічних спостережень за зірковим небом він здій­снив реформу календаря за 500 років до реформи Папи Григорія XIII.

Хайяму належить чимало наукових робіт. До нас дійшли 8 учених праць — із математики, астрономії, філософії та медицини.

 Кросворд

 1. Місто, в якому народився О. Хайям.

2. Літературний жанр, який розвинув і вдосконалив поет.

3. За його допомогою була визначена дата народження  О. Хайяма.

4. Ім'я батька поета.

5. Найулюбленіша наука О. Хайяма.

  

Гафіз ( бл.1325-1389 чи 1390)

 

Вважається, що в Ірані у кожній сім'ї є дві книги: Коран та збірка поезій (диван) Гафіза. Лише за Кораном та за поезіями славнозвісного поета гадали, коли бажали дізнатися про своє майбутнє.

Справжнє ім'я поета — Шамсіддін Мухаммад. Літературний псевдо­нім — Гафіз — означає «знавець Корану». Це слово у ті далекі часи було назвою професії читця Священної книги ісламу.

Відомостей про життя Гафіза збереглося небагато, вони тісно пере­плелися із середньовічними легендами про поета.

Відомо, що Гафіз народився у купецькій сім'ї, що з часом розорила­ся. Хлопчику змалку довелося заробляти собі на хліб та на освіту, здо­бувши яку він став професійним читцем Корану.

Легенда розповідає, що перші віршовані спроби Гафіза викликали лише насмішку. Змучений знущаннями, юнак прийшов на могилу до середньовічного поета-містика Баба Кухі Ширазі та почав гаряче моли­тися. Так він провів чимало часу і навіть заснув біля усипальниці. Уві сні йому з'явився старий, який пригостив його Божественною їжею та сказав: «Тепер брама знань для тебе відчинена». Прокинувшись, Гафіз написав газель, що поклала початок його славі.

За іншою легендою, Гафіз, приставши до гурту людей, що не знали його в обличчя, почав критикувати себе і свою творчість. Закінчилося це тим, що шанувальники поезії побили його самого за таку критику.

У своїх поезіях Гафіз уславлює життя з його радощами та печалями. Він оспівує кохання, його муки, страждання та щасливі миті. З темою кохання тісно перепліталася тема вина. Цілий світ емоцій та пережи­вань відкриваються в інтимній ліриці Гафіза. Відомі 693 поезії Гафіза, з них 573 — газелі.

 

  Давньоримська література

 

 

 

 

Золоте століття римської літератури.

 Цей період збігається із правлінням принципату Августа. Август прийшов до влади після громадянських воєн. Після смерті Цезаря перемагає Октавіан, Август - прізвисько, «священний», тому що приніс на римську землю мир. Державі була потрібна ідеологія. Початок - роздача орних земель ветеранам своїх військ, тому що вважав, що праця на землі облагороджує. Август розумів, що без культури немає ідеології. У нього був багатий друг - Меценат. Він створює умови для бідних поетів, а ті підтримують Августа. У цей гурток входили: Вергілій, Горацій, Проперцій, Варій Руф, Азінній Палліон. Вони ніби поділили жанри літератури. На противагу цьому гуртку створюється коло Корвіна Мессала: Тібул і Овідій.

 

Вергілій

Пу́блій Вергі́лій Маро́н (скорочено: Вергілій, лат. Publius Vergilius Maro; 15 жовтня 70 до н. е. — 20 вересня 19 до н. е.) — найвидатніший поет стародавнього Риму та один із найвизначніших поетів античної літератури, автор епосу «Енеїда», що оспівує легендарне походження римського народу.

Вергілій по суті пише на замовлення Августа всі три поеми. «Буколіки» - вівчарські вірші, «Георгіки» - землеробські. «Енеїда» - героїчний епос. Поєднує їх ідея, відмінна від грецької, - Вергілій відрікався від минулого і закликав до відродження в майбутньому.

Виходець із середньої родини, але одержав непогану юридичну освіту.

Творчість Вергілія перебувала під впливом греків.

«Буколіки» написано в наслідування Феокріту. Вергілій називає їх еклогами. Вергілій починає свій твір фразою: «Все скоряє любов, і ми скоримося любові» - це відправний пункт для міркування. Він показує, що безрозсудна пристрасть призводить до загибелі. Серед еклог особливе місце займає четверта еклога. Там йдеться про народження незвичайної дитини. Любові-пристрасті протиставляється любов материнська. Ця еклога написана на весілля Антонія й Августа й на народження сина. Дія «Буколік» відбувається в Аркадії. Це глухомань, а Вергілій робить із неї утопію. Уперше ця «благословенна Аркадія» з'явилася тут.

«Георгіки» - про землеробство, без героя, без сюжету, про те, як варто трудитися. Природний світ виникає вже в еклогах. У цій поемі Вергілій слідує Лукрецію, доводить, що людина - одне зі творінь всесвіту, прагне дати опору, спокій, щастя. Він бачить його в циклі хлібороба. Апофеоз «Георгік» - міркування про бджолиний рій. Поема закінчується: поет іде по дорозі й наступає на череп бика, а з нього вилітає бджолиний рій. «Так смерті-бо немає, а є продовження життя».

Поема “Енеїда” є літературною обробкою римської легенди про троянця Енея – засновника Риму, що Вергілій творчо наслідував поеми Гомера, через що йоготвір можна назвати “одіссеєю” мандрів Енея (Еней, як і Одіссей, довго мандрує і переживає багато пригод) та “іліадою” його битв (Вергілій, як і Гомер, майстерно описував битви). 

Але, на відміну від епосу Гомера, у Вергілія опоетизовані римська доблесть, патріотичне служіння державі, велич Риму. Для того, щоб краще збагнуnи принципову різницю між поемами Гомера і Вергілія, доречно порівняти щити Ахілла та Енея. Якщо на першому зображено всесвіт (зорі, ріку океан, два еллінських міста, судочинство, весільний бенкет, сільськогосподарські роботи), то на другому – «…римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий і незчисленні усі, послідовно проваджені війни” ). Тому можна зробити парадоксальний висновок про те, що головним героєм «Енеїди» є не Еней, ім’ям якого названо твір, а Римська держава.

Крім того, можна зауважити, що «зашифрований» мотив реваншу (Еней, утікши із зруйнованої греками Трої, заснував Рим (Нову Трою), який згодом підкорив Елладу, тобто взяв реванш за зруйнування Трої),  використовувався багатьма народами, які на певному етапі своєї історії втрачали колишню могутність, зазнавали національного гноблення. З цією метою, наприклад, травестував «Енеїду» І.Котляревський (у його «Енеїді» наявна чітка паралель «зруйнування Трої = зруйнування Запорозької Січі»), а також, наприклад, поляки після сумнозвісних переділів Польщі між Росією, Австрією і Пруссією.

 "Енеїда"

«Енеїда»» - велика епічна поема. Замовлена Августом. Вергілій повинен був написати панегірик про самого Августа. У пролозі повинен був написати про міфічних предків Августа. Вів рід від Венери. Вергілію дали час для роботи - 12 років, але так і не завершив. Заповів цю поему спалити своєму другові. Про Августа ні слова - але той не став її знищувати. Схвалив політичні тенденції, що римляни - це обраний народ, якому призначено правити світом.

Складається з 12 книг. Вергілій ділить на дві частини. Перша частина - втеча Енея з палаючої Трої й прибуття в Карфаген - 5 книг. Друга частина - оповідання про війни в Італії. Посередині шостої книги - розповідь про спуск Енея в царство мертвих. Еней спускається довідатися, куди він пливе й про майбутню долю Рима. Він ніби об'єднав «Іліаду» й «Одіссею» у зворотному порядку. Вергілій не приховує, що як приклад використав Гомера.

Енею призначено заснувати римську державу, якій буде належати світ. Поема спрямована в майбутнє. Ще одна надзадача, пов'язана з героєм – доля Енея це доля Риму - головна сила, що управляє всім. Герої Гомера не були сліпими іграшками, а тут повне підпорядкування долі, заперечення особистості. Спрямована у майбутнє, тому в ній дуже багато дієслів. Добір деталей. На ідейний зміст вплинули стоїки – страждання виправдуються метою. Причина людських страждань у тім, що люди не завжди розумні. Боги потрібні, щоб показати ієрархію знання й підкорення. Тільки боги знають істину. Зовні поема нагадує Гомера. Але світ греків нам знайомий, а у Вергілія світ розсовується до незвичайних меж. Розширюється уявлення про час. Героя цікавить майбутнє нащадків. Поема не закінчена. Уже багатьом сучасникам Августа здавалося, що надії не виправдалися. Вергілій залишає героя на розпутті після убивства Турна.

 Літературні паралелі

(Сцени мирного та воєнного життя)

 (Вулкан — Гефест)

(«Там-бо, на тому щиті, прозираючи роки майбутні, Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди, Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий І незліченні усі, послідовно проваджені війни».)

(Радість, гордість за своїх нащадків; знання майбутнього надавало йому сили й наснаги.)

Ці   твори об'єднує:

1)Жанр: епічні поеми;

2)герой: один головний, здійснює подвиги заради Батьківщини;

5) функція заспіву;

3)сцени військових битв;

4)опис щита героїв;

6)сцени пригод і поневірянь героїв;

7)герої: циклоп Поліфем, Сцилла і Харібда.

Підсумки:

«Енеїда» Вергілія, написана під враженням поем Гомера, значно вплинула на римську та європейську поезії, ставши для них у свою чергу взірцем для наслідування.

Творчістю Вергілія захоплювався Данте й ви­користав «Енеїду» у своїй «Божественній комедії».

Поему Вергілія пере­робляли і пародіювали в різних європейських літературах, в тому числі і в українській: широко відома «Енеїда» І. П. Котляревського.

   "Енеїда" Вергілія - творче наслідування Гомерових поем

           Світову славу надав Вергілію його третій великий твір - героїчна поема "Енеїда". У цій поемі зустрічаємо вже знайомі з поеми Гомера "Іліада" імена героїв. Так головний герой поеми Вергілія Еней був сином Анхіза й Венери, Анхіз же доводився двоюрідним братом троянському царю Пріаму. Таким чином, Вергілій ніби розповідає про ті події, що залишилися за межами "Іліади". В "Іліаді" Енея показано багато разів як одного з найвидатніших троянських вождів, першого після Гектора. Уже там він користується прихильністю богів, а потім говориться про подальше царювання його та нащадків над троянцями. В "Енеїді" Вергілій змальовує прибуття Енея та його товаришів після падіння Трої до Італії для заснування римської держави. Сюжет "Енеїди" складається з двох частин: перші шість пісень присвячені мандрам Енея від Трої до Італії, а інші шість - війнам Енея в Італії. Вергілій багато в чому наслідував Гомера, так що першу половину "Енеїди" можна назвати наслідуванням "Одіссеї", а другу - "Іліади". Цікаво, що й у відношенні стилю Вергілій багато в чому наслідує попередніх античних авторів, зокрема Гомера. Його поезія відзначається стилем монументальності, поєднаним із деталізацією. Цю деталізацію бачимо і в поемах Гомера. Тут можна теж провести деякі паралелі. Так у Гомера читаємо тільки згадку про молот і ковадло, міхи й одяг, сильні руки Гефеста. У Вергілія зображено страшну підземну фабрику. У той час як на щиті Ахілла в Гомера картини астрономічного й побутового характеру, на щиті в Енея у Вергілія зображена вся велична картина історії Риму, зображені найвеличніші діячі та світова могутність держави. Таким чином, поезія Вергілія носить більш монументальний характер, хоча вплив Гомера видно і в сюжеті, і в формі зображення сюжетної дії. Ріднить Вергілія з Гомером і схожий погляд на взаємини між людьми й богами. Щоправда, герої Вергілія набагато більше залежать від богів. Так Еней і проти своєї волі змушений підкорятися фатуму.

      Прочитавши "Енеїду", читач розуміє, що Вергілій і справді творчо наслідує Гомерові поеми, але це робить його твір ще більш цікавим і захоплюючим.

 

Літературний  диктант

1.     Який рік вважається роком народження світового театру (534 р. до н.е.)

2.     Назвіть відомих вам античних драматургів. (Есхіл, Софокл, Евріпід)

3.     Між ким відбувається головний конфлікт у п'єсі Есхіла «Прометей закутий» (Між Зевсом  та Прометеєм)

4.     Як  називається підземне царство? (Аїд)

5.     Як називався перший твір Вергілія (Буколіки)

6.     Який твір Вергілія був незакінчений? («Енеїда»)

7.     Хто з героїв Вергілія спускається до царства мертвих (Еней)

8.     Чиї твори наслідував Вергілій? (Гомера.)

9.     З іменем якого імператора пов'язаний «золотий вік» римської літератури ( Октавіана Августа)

10.    Яким було призначення Енея? (Заснувати Рим і дати початок латинському народу.)

11.     Що зображено на щиті Ахіллі? (Всесвіт, міфопоетичний космос)

12.     Що зображено на щиті Енея (Римська держава)

 Порівняйте описи щитів

 Щит Енея (Вергілій)

Там-бо на тому щиті, прозираючи роки майбутні,

Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди

Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий

І незчисленні усі, послідовно проваджені війни

Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері

І коло неї близнят-сисунців, двох хлоп'ят нетямущих

Як вони граються сміло, до матері як припадають,

Як і вона, повернувши до них свою шию могутню

Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжне

Гам - підіймається Рим, там - сабінських жінок викрадають -

Лиже насильство під час циркової забави; ще далі

Вирізьбив бог бойовище нове, що схопилося раптом

Поміж куретами, Тацієм давнім та римським народом

Далі обидва царі, військове покінчивши змагання

Перед жертовником, збройні, з вином у руках поставали

І, заколовши свиню, мирову виробляють угоду

 Щит Ахілла (Гомер)

Щит той з п'ятьох був шарів шкіряних, а поверх він багато

Вирізьбив різних оздоб, до дрібниць все продумавши тонко.

Землю на нім він зобразив майстерно, і небо, і море,

Сонця невтомного коло, і срібний у повені місяць,

І незліченні сузір'я, що неба склепіння вінчають,

Посеред них і Плеяди, й Пади, і міць Оріона,

Й навіть Ведмедицю - інші ще Возом її називають.

Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона, -

Тільки один до купань в Океані-ріці непричетний.

Вирізьбив ще на щиті він для смертних людей два прекрасні

Міста. В одному із них - весілля та учти справляють,

Юних дівчат при світлі ясних смолоскипів виводять

З їхніх світлиць і ведуть через місто під співи весільні.

Жваво кружляють в танку юнаки, і лунають довкола

Флейти й формінги дзвінкі, а жінки, стоячи на порозі

Власних осель, на юні веселощі з подивом зирять.

Сила народу на площі міській гомоніла. Знялась там

Буча бурхлива - двоє мужів про пеню сперечались

За чоловіка убитого.

 

Квінт Горацій Флакк

ГОРАЦІЙ (повне ім'я: Квінт Горацій Флакк — Quintus Horatius Flaccus — 65 p. до н. е., м. Венузія — 8 р. до н. е., Рим) — давньоримський поет.

 Батько його був вільновідпущеником, мав невеликий маєток. Він дав своєму синові добру освіту. Спочатку Горацій навчався в Римі у школі, де вивчав ГОРАЦІЙа та стародавніх римських поетів, а потім подався в Афіни. Там Горацій займався грецькою поезією і філософією (бл. 45 р. до н. е.). Стародавні римляни і греки під філософією розуміли науку про звичаї і не притримувалися якоїсь певної філософської школи: він приймав і епікурейство, і стоїцизм.

Перші    літературні спроби Горація привернули до нього увагу Вергілія, котрий побачив у ньому талановитого поета. У 38 р. до н. е. Горацій був представлений Вергілієм і Барієм Меценату і незабаром увійшов до його гуртка, який об'єднував поетів — прибічників нового режиму. У 33 р. до н. е. Г. отримав від Мецената у дарунок невелике помістя поблизу Тибура — Сабінський маєток.

 Твори Горація привернули до себе увагу Октавіана Августа, котрий запропонував поетові стати його особистим секретарем, від чого Горацій відмовився. Поступово Горацій став «співцем» Августа. У 30—20-х pp. до н. є. створив три книги од. Під назвою «Пісні» у 23 р. до н. є. він видав збірку ліричних віршів (у 1 кн. — 38 од, у 2 — 20, у 3 — 30 ). Г. написав ще книгу послань і мав намір залишити поезію заради філософії, але Август став вимагати нових віршів, які б прославляли подвиги його пасинків Тіберія і Друза.

Зміст од різноманітний: звернення до друзів, кохання, думки про швидкоплинність життя, заклики до громадянського примирення, прославлення Августа. У багатьох одах Горацій використовує різноманітні віршовані розміри, нові для римської ліричної поезії. Поет налаштовує ліру на новий лад і пропагує свою головну вимогу — принцип «золотої середини». Він закликає до вдоволення малим, помірності, яка загартовує людину. Вона ж є запорукою гідної поведінки на війні, запорукою безсмертної римської чесноти. Вимога «золотої середини» — відображення філософії помірних стоїків.

 Оди Горація цілком слушно вважають його найкращими творами. Бездоганність форми при стислій виразності мови — результат ретельної клопіткої праці. Його художні прийоми, вибір лексики залежать від теми та ідеї вірша, від зображуваного предмета. В одах, що славлять Августа, захоплює мудрість правителя; його влада — влада розумна. Могутність Августа порівнюється з могутністю Юпітера, верховного божества.

Ода  Горація «До Мельпомени»

Ода (гр. ойе — пісня) — жанр лірики, що висловлює піднесені почут­тя, викликані важливими історичними подіями, діяльністю визначених осіб тощо.

— Хто така Мельпомена? (Муза трагедії)

• Про який пам'ятник йдеться у поезії «До Мельпомени»?

 (Поет  упевнений, що є пам'ятники, яким не загрожують ні дощі, ні буревії. Вони — у пам'яті людей, адже йдеться про найкращих, найзнаменитіших діячів в історії людства. Вони — у поетичних рядках, що пережи­вуть віки, бо написав їх талановитий поет.)

Вчимо напам'ять 

А.С.Пушкин

Я памятник себе воздвиг

 Я памятник себе воздвиг нерукотворный,

К нему не зарастет народная тропа,

Вознесся выше он главою непокорной

Александрийского столпа.

 Нет, весь я не умру — душа в заветной лире

Мой прах переживет и тленья убежит —

И славен буду я, доколь в подлунном мире

Жив будет хоть один пиит.

 Слух обо мне пройдет по всей Руси великой,

И назовет меня всяк сущий в ней язык,

И гордый внук славян, и финн, и ныне дикой

Тунгус, и друг степей калмык.

 И долго буду тем любезен я народу,

Что чувства добрые я лирой пробуждал,

Что в мой жестокий век восславил я Свободу

И милость к падшим призывал.

 Веленью божию, о муза, будь послушна,

Обиды не страшась, не требуя венца,

Хвалу и клевету приемли равнодушно

И не оспоривай глупца.

Публій Овідій Назон (43 до н.е. - 17 н.е.).

Жив у складну ідеологічну епоху - боротьба християнства і язичества. Рим поступово скочується в прірву. Овідій насамперед лірик - протягом всього свого життя пише вірші від першої особи.

 Народився в багатій родині воїнів, одержав риторську освіту. Використав прийоми ораторського мистецтва в ліриці й поемах. На початку творчого шляху випробовує славу, а потім зненацька потрапляє в опалу. Був в опозиції, у гуртку Корвіна Мессала, але проти Августа не виступав і фактично відійшов від гурту. У домі імператора вибухнув скандал, молодша дочка Августа Юлія була обвинувачена в аморальності й відправлена у вигнання на острів. Овідій потрапив під гарячу руку. Його засилають на Понт, на Чорне море, між Молдавією й Румунією. Сприймає це як смерть. Посилає багато прохань Августу й друзям. Повість про своє вигнання в «Скорботних елегіях» й «Посланнях з Понту».

 Виділяється три періоди його творчості:

1) 20 р. до н.е. - 1 р. н.е. Слава, збірники елегій. Остання стадія досконалості римської елегії, починається шлях назад, перетворення в іграшку. Овідій бере умовне ім'я Корінна, але відразу обмовляється, що це збірний образ. Відразу гра. Себе він називає не закоханим, а гравцем у любов. Збірник любовних елегій називається «Любові». Немає щирого почуття. Пародія на Катулла - на смерть пташки, мотив скриплячих дверей. Із суб'єктивного і щирого з'являється узагальнення. «Любовні послання героїні» - більша доля щирості. Цей період - 3 дидактичні новели. «Засоби для особи», «Наука любові» й «Засоби від любові».

2) 1-8 рр. Розуміє, що потрапляє в опалу. Пише дві монументальні міфологічні поеми «Метаморфози» і «Фасти» від фаст - календар. Завдання: описати всі 365 днів і свята, пише тільки 6 книг, потім йде у заслання.

3) 8-17 р. «Скорботні елегії» й «Послання з Понту». Це суб'єктивні елегії, не розумів, чому в опалі.

 «Метаморфози» - міфологічна поема. Жанр поеми Овідій визначив сам: «пісня вічна», «кармен перпетуум». Це назва дуже важлива. Римляни не створили філософії, спроба Цицерона не вдалася. Овідій вважається несерйозним автором через перший період творчості. Але він замислюється над проблемою вічності життя у всесвіті. Життя вічне завдяки перетворенням - епікури та піфагорійці. Його герої зберігають душу, але міняють матеріальну оболонку. Овідій намагається всі грецькі міфи підверстати під перетворення - 250 сюжетів. Бере і пов'язані з родичами перетвореного й  з місцем перетворення. Ідея перетворення пов'язана з ідеєю руху. У ній багато дієслів, немає затягнутості (повторів, ретардації). Композиція: 15 частин, кожна присвячена одній темі. Жодна з тем не закінчується з кінцем частини. Усередині вони складаються з різного: елегії, послання, мови, діалоги, новели. Жодна новела не закінчується із главою. Цим показаний взаємозв'язок усього у світі. Використовує мінімум художніх засобів. Відбирає головне, теж для ідеї руху. Медея збирається зварити зілля, треба за травою облетіти 14 областей Греції, кожна область характеризується однією деталлю. Уже на самому початку ми зустрічаємо філософську підставу, в 15 пісні виступає сам Піфагор. Овідій був знайомий із християнством. Початок поеми нагадує Біблію.

 Відповіді  до питань контролю. 

Варіант А.

  1. Що означає грецьке слово «театр»?(«місце, де відбувається видовище»)
  2. Як називалася частина театру, де були розташовані місця для глядачів? (Тетрон)
  3. Як називався майданчик, на якому відбувалася дія вистави? (Орхестра)
  4. Що таке комедія? (Комедія – драматичний жанр, що висміює негативні суспільні явища, людські вади)
  5. Що таке трагедія? (Трагедія – драматичний жанр, в основу якого покладений дуже гострий непримирений суспільний конфлікт, який часто завершується смертю героя.)
  6. Хто виконував ролі в театральних виставах? (актори-чоловіки)
  7. Назвіть деталі костюма актора. (Театральна маска – деталь давньогрецького театрального костюма, яка закривала обличчя актора. Контури – взуття на високій підошві)
  8. Кого називають «батьком трагедії»? (Есхіл)
  9. Хто були героями драматичних спектаклів? (Боги, герої міфів, прості люди )
  10. Хто з міфічних героїв став героєм трагедії Есхіла? (Прометей)

 Варіант В.

1. Хто такі Влада й Сила? (слуги Зевсові)

2.Ким був Прометей? (титаном)

3.Де, за уявленнями греків, був край Землі? (у Скіфії)

4. За що карали Прометея? (тому що дав людям вогонь, не корився Зевсові

й прихильно ставився до людей)

5. За що Влада лаяла Гефеста? (що він співчував Прометеєві)

6. Яким даром володів Прометей? (передбачення)

7. Хто журився за долю Прометея? (Океаніди)

8. Про що розповів Прометей Океанідам? (про те, що він добре зробив

людям)

9. Кому належать слова: «Від Прометея — всі в людей умілості»? (самому

Прометеєві)

10. Кого ЗЕВС послав до Прометея, щоб довідатися про свою долю?

(Гермеса)

11. Які слова з трагедії близькі до головної думки твору

(«свого нещастя на негідне рабство я не проміняю...») .

12. Хто приносив щодня Прометеєві тяжкі муки за непокору Зевсові?

(орел кривавий)

Варіант С.

1. Які три основні драматичні жанри сформувалися у Давній Греції?

(Трагедія, комедія, сатирівська драма.)

2. Що покладено в основу трагедії Есхіла “Прометей закутий”?

(Давньогрецький міф про Прометея.)

3. Яким даром володіє Прометей?

(Даром передбачення.)

4. Чому, на думку Прометея, за його страждання Зевсові повинно бути соромно?

(Страждання Прометея лише знеславлюють Зевса.)

5. Як Прометей ставиться до богів? Чому?

(З ненавистю. Прометей переконаний, що Зевс несправедливо його покарав.)

6. Розкрийте значення терміну “трагедія”.

(Трагедія – драматичний твір, у якому зображено гострий конфлікт, що веде до загибелі героя.)

7. Що таке діалог?

(Діалог – розмова між двома особами.)

8. Чому образ Прометея є величним?

(Прометей свідомо йде на муки задля блага людства.)

9. Що означає поняття “прометеїзм”?

(Здатність до самопожертви, вічне прагнення до героїчного служіння людям; незламність духу.)

 Варіант Д.

1) Де відбуваються події,зображені в трагедії? (У Скіфії, на краю землі)

2)За який гріх був покараний Прометей?(Віддав людям вогонь )

3)Хто повинен виконати наказ Зевса? (Сила і Влада, бог ковальства Гефест)

4)Хто з героїв трагедії співчуває Прометею? (Океан, Океаніди, Гефест)

5) До чого закликає Океан титана? (Скоритися Зевсові)

6)Якою таємницею володів Прометей? (Знав майбутнє Зевса )

7)Як покарала богиня Гера красуню Іо за прихилЬність до неї Зевса?

(Перетворила на телицю )

8)Кого присилає Зевс до Прометея, щоб дізнатися про таємницю свого майбутнього? (Бога Гермеса)

9)Як карає Зевс Прометея за непокору?(Скеля з Прометеєм провалюється в безодню)

 

Давньогрецький театр та його особливості

 

 

Чи пам'ятаєте ви, як назвав Платон поетесу Сапфо? Так, десятою музою. А чи знаєте ви, які були 9 муз, що існували у давньогрецькій мі­фології?

(Від Зевса і Мнемосіни, богині пам'яті, народилося 9 муз, покровите­льок різноманітних видів мистецтва та науки: Мельпомена — муза трагедії, Кліо — муза історії, Талія — муза комедії, Евтерпа — муза ліричної поезії, Ерато — муза любовної лірики, Терпсіхора — муза танців, Полігімнія — муза гімнів, Калліопа — муза епічної поезії, Уранія — муза астрономії.)

У сучасній мові у переносному значенні муза — натхнення, творчість.

 Пригадайте відомі вам драматичні жанри та їх визначення

Драма — це один із видів драматичних жанрів, що зображує склад­ний і серйозний конфлікт, напружену боротьбу між дійовими особами.

Трагедія — драматичний жанр, в основу якого покладений дуже го­стрий та непримиренний суспільний конфлікт, який часто завершуєть­ся смертю героя або героїв.

Комедія — драматичний жанр, що висміює негативні суспільні яви­ща, людські вади.

 Все  починалося зі свята! Улюблений бог давніх греків Діоніс постійно потребував свят, розваг, веселощів. А давні греки вміли веселитися. Тричі на рік вони влаштовували свята на честь бога Діоніса: у грудні («Малі Діонісії»), у січні—лютому («Ленеї») та у березні—квітні («Великі Діонісії»). Але драми ставилися лише під час «Великих Діоні-сій» та «Леней». Перша постановка відбулася 534 р. до н. е.

Театр у житті давніх греків відігравав значну роль. Під час постановок вистав припинялося життя міста, і усі громадяни не тільки із великим задоволенням йшли до театру, а й вважали це своїм обов'язком. Якщо у бідних не вистачало грошей на білети, вони отри­мували спеціальну допомогу — субсидію.

Як же організовувалось свято? Керівником дійства, до яко­го готувалися заздалегідь, був хорег — забезпечений громадянин міста, від щедрості якого залежала пишність постановки та її успіх. Вибір хору й акторів теж був його обов'язком.

Постановки п'єс відбувалися у межах змагання між трьома поетами, які спочатку виступали також у ролі музиканта і балет­мейстера. В Афінах, наприклад, журі складалося з 10 громадян, по одно­му представникові з кожного афінського округа. Саме журі визначало переможця, ім'я якого увічнювалося на мармурових табличках. Інші учасники теж отримували нагороди, але переможцем вважався лише один із трьох поетів.

Як виглядав театр давніх греків?

Одна з найважливіших відмінностей давньогрецького театру від су­часного полягає в тому, що гра відбувалася просто неба, при денному світлі. Відсутність даху і використання природного освітлення пов'яза­ні були також і з величезними розмірами грецьких театрів, які значно перевищували розміри навіть найбільших сучасних театрів. Наприклад, афінський театр міг умістити 17 тисяч людей, а театр міста Мегалополя в Аркадії — 44 тисячі глядачів.

В Афінах вистави спочатку відбувалися на одному з міських майда­нів, де для глядачів були споруджені дерев'яні помости. Після того, як вони одного разу розвалилися під час гри, з цією метою почав викорис­товуватися південний скелястий схил Акрополя, до якого прикріплюва­лися дерев'яні сидіння.

План  театру.

Основна частина театру — орхестра (майданчик перед сценою де грали актори), де розміщувався хор і жертвенник богу Діонісу; театр (місце для глядачів), де у першому ряду було розташоване місце для жреця бога Діоніса; скена (споруда, розташована позаду орхестри, де перевдягалися актори).

На початку V ст. до н. е. дерев'яні лави були замінені кам'яними. Орхе-стра, на якій розташовувалися хор і актори, набула форми підкови. В ел­лінські часи актори вже грали на високій кам'яній естраді — проскенії.

Якими були актори давнього театру? Спочатку головною фі­гурою дійства був хор, що складався з 12—15 чоловік. У піснях хору за­суджувалися або вихвалялися діяння героїв. Приблизно з VI ст. до н. е. з хору виділився драматичний актор, за часів Есхіла акторів стало уже двоє, а Софокл увів ще й третього артиста.

Усі ролі виконували лише чоловіки. Актори повин­ні були не тільки добре промовляти слова п'єси, а й співати і танцювати. Актори носили на обличчі маски, які змінювалися не тільки під час змі­ни ролі, а навіть під час виконання однієї ролі, якщо герой знаходився під впливом різних почуттів. Необхідність збереження маски була зу­мовлена величезними розмірами грецького театру, адже міміку актора було б погано видно глядачеві. Щоб збільшити свій зріст, актори носили взуття на високій підошві — котурни. Одяг трагічних акторів був над­звичайно пишним, прикрашеним різнокольоровими вишивками. Акто­ри комедії були вдягнені звичайно.

Антрактів (у сучасному розумінні цього слова) у давньогрецькому театрі не було. Гра відбувалася без перерви, і хор майже ніколи не за­лишав місця гри під час дії. За цих умов зміна дії у середині п'єси або розтягування її на тривалий час зумовлювали б порушення сценічної дії. Тому стало звичним, що дія трагедії відбувається в одному місці і не пе­ревищує тривалістю одного дня.

Протягом V—IV ст. до н. е. драма в двох її жанрових різновидах — трагедія та комедія — стала провідним родом словесності. Трагедія своїм головним джерелом мала хорову лірику, зокрема дифірамб. Він виникає після появи актора, що виділяється з хору. Драматичний елемент по­силюється, коли з'являється другий актор. У такий спосіб створюється можливість зображення конфлікту протилежних сил, що складає осно­ву драми, тобто дії. Уперше другий актор був уведений Есхілом, за яким закріпилося ім'я «батька трагедії».

Особливості давньогрецької комедії:

Комедія у Давній Греції отримала офіційне визнання значно пізні­ше, ніж трагедія.

Побудова давньогрецької драми:

Своєрідним є не тільки виконання давньогрецької драми, але й сама її побудова. Пісні хору розподіляють її на частини. Початкова частина до вступу хору називається прологом; пісня, яку співає хор,— парод; подальші діалогічні частини називаються епісодіями; хорові партії між двома епісодіями — це стасими, тобто стоячі пісні, оскільки виконува­лися вони хором стоячи.

Оскільки грецька драма виникла з пісень хору, то хор спочатку був її головною й необхідною приналежністю. Поєднуючи у собі декламацію, співи, танці і музику, вона де в чому нагадувала сучасну оперу, але своє­рідного характеру їй надавали обстановка, одяг та гра акторів, урочиста мова дійових осіб, насичена художніми образами.

 Питання для контролю:

 

                          Життя  й творчість Есхіла

(525—456 рр. до н. е.).

 Есхіл, якого ще називають «батьком тра­гедії», народився в передмісті Афін та похо­див з аристократичного роду. Брав участь у війні греків із Персією, во­ював у битвах при Марафоні, Платеях, на острові Саламіні. Саме участь у війні з персами найбільше цінував Есхіл у своєму житті, підкресливши це у власній епітафії, в якій — ні слова про його літературну діяльність: «Мужність його пам'ятають гаї Марафону і плем'я Довговолосих мідян, що в битві пізнали його».

Есхіл рано почав писати і залишив по собі 90 п'єс, з яких до нас ді­йшли лише 7: «Перси», «Семеро проти Фів», «Прометей закутий», «Благальниці», «Агамемнон», «Хоефори», «Евменіди». Останні три станов­лять єдину драму-трилогію, яку називають «Орестея».

Есхіл 13 разів був переможцем на драматичних турнірах (уперше — у 484 р. до н. е.).

Останні роки драматург провів на Сіцілії, куди він виїжджав і ра­ніше для постановки своїх драм. Там він помер близько 456 р. до н. е. і похований у місті Гелі.

 

 Прометей прикутий

Короткий зміст

З титаном Прометеєм, благодійником людства, ми вже зустрічалися в поемі Гесіода «Теогонія». Там він - розумний хитрун, який влаштовує розподіл жертовного бичачого м'яса між людьми і богами так, щоб краща частина дісталася в їжу людям. А потім, коли розлючений Зевс не хоче, щоб люди могли варити і смажити дісталося їм м'ясо, і відмовляється дати їм вогонь, Прометей викрадає цей вогонь потай і приносить людям у підлогою очереті. За це Зевс приковує Прометея до стовпа на сході землі і насилає орла викльовував його печінку. Тільки через багато століть герой Геракл вб'є цього орла і звільнить Прометея. 
Потім цей міф стали розповідати інакше. Прометей став величний і піднесеніше: він не хитрун і злодій, а мудрий провидець. (Саме ім'я «Прометей» означає «Промислитель».) На початку світу, коли старші боги, Титани, боролися з молодшими богами, Олімпійцями, він знав, що силою Олімпійців не взяти, і запропонував допомогти Титанам хитрістю, але ті, гордовито покладаючись на свою силу, відмовилися, і тоді Прометей, бачачи їх приреченість , і перейшов на бік Олімпійців і допоміг їм здобути перемогу. Тому розправа Зевса зі своїм колишнім другом і союзником стала здаватися ще більш жорстокою.
Мало цього, Прометею відкрито і те, що буде наприкінці світу. Олімпійці бояться, що як вони скинули свого часу батьків-Титанів, так й їх коли-небудь скинутий нові боги, їхні нащадки. Як цьому запобігти, вони не знають. Знає Прометей; потім Зевс і терзає Прометея, щоб дізнатись у нього цю таємницю. Але Прометей гордо мовчить. Тільки коли Зевсов син Геракл - ще не бог, а тільки трудівник-герой - у подяку за все добро, яке Прометей зробив людям, вбиває роздираючого орла і полегшує прометеєвого борошна, то Прометей в подяку відкриває таємницю, як врятувати влада Зевса і всіх Олімпійців. Є морська богиня, красуня Фетіда, і Зевс домагається її любові. Нехай він не робить цього: долею призначено, що у Фетіди народиться син сильнішим за свого батька. Якщо це буде син Зевса, то він стане сильнішим Зевса і скине його: влада Олімпійців прийде кінець. І Зевс відмовляється від думки про Фетіді, а Прометея в подяку звільняє від страти і приймає на Олімп. Фетіду ж видали заміж за смертного людини, і від цього шлюбу в неї народився герой Ахілл, який дійсно був сильнішим не тільки свого батька, а й усіх людей на світі.

Ось з цього розповіді і зробив свою трагедію про Прометея поет Есхіл.
Дія відбувається на краю землі, в далекій Скіфії, серед диких гір - може бути, це Кавказ. Два демона, Влада і Насильство, вводять на сцену Прометея, бог вогню Гефест повинен прикувати його до гірської скелі. Гефесту шкода товариша, але він повинен коритися долі й волі Зевса: «Ти до людей понад міри був співчутливим». Руки, плечі, ноги Прометея оковують кайданами, в груди забивають залізний клин. Прометей безмовний. Справу зроблено, кати йдуть, Влада кидає зневажливо: «Ти - Промислитель, ось і промисли, як самому врятуватися!»

Лише залишившись один, Прометей починає говорити. Він звертається до неба і сонця, землі та морю: «Погляньте, що терплю я, бог, від божих рук!» І все це за те, що викрав для людей вогонь, відкрив їм шлях до гідного людини життя.

Є хор німф - Океанид. Це дочки Океану, іншого титану, вони почули в своїх морських далях гуркіт і брязкіт прометеєвого кайданів. «О, краще б мені нудитися в Тартар, ніж корчитися тут у всіх на очах! - Вигукує Прометей. - Але це не навіки: силою Зевс нічого від мене не досягне і прийде просити мене про свою таємницю смиренно і ласкаво ». - «За що він карає тебе?» - «За милосердя до людей, бо сам він немилосердний». За океанидами входить їх батько Океан: він колись воював проти Олімпійців разом з іншими Титанами, але змирився, скорився, пробачили і мирно хлюпається по всіх кінцях світу. Нехай зрозуміє і Прометей, не то не минути йому ще гіршою кари: Зевс мстивий! Прометей презирливо відкидає його поради: «Про мене не турбуйся, подбай про себе: як би тебе самого не покарав Зевс за співчуття злочинцеві! «Океан йде, Океаніди співають милосердя пісню, поминаючи в ній і прометеєвого брата Атланта, який ось так само мучиться на західному кінці світу, підтримуючи плечима мідний небосхил. 

Прометей розповідає хору, скільки доброго він зробив для людей. Вони були нерозумні, як діти, - він дав їм розум і мова. Вони тужили турботами - він вселив їм надії. Вони жили в печерах, лякаючись кожної ночі і кожної зими, - він змусив їх будувати будинки від холоду, пояснив рух небесних світил у зміні пір року, навчив письма і рахунку, щоб передавати знання нащадкам. Це він вказав для них руди під землею, впрягаючи їм бугаїв в соху, зробив вози для земних доріг і кораблі для морських шляхів. Вони помирали від хвороб - він відкрив їм цілющі трави. Вони не розуміли віщих знамень богів і природи - він навчив їх гадати і по пташиних криків, і по жертовного вогню, і по нутрощах жертовних тварин. «Воістину був ти рятівником для людей, - говорить хор, - як же ти не врятував самого себе?» "Доля сильніше мене», - відповідає Прометей. «І сильніше Зевса?» - «І сильніше Зевса». - «Яка ж доля судилася Зевсу?» - «Не питай: це моя велика таємниця». Хор співає скорботну пісню.

У ці спогади про минуле раптом вривається майбутнє. На сцену вбігає кохана зевса - царівна Іо, перетворена на корову. (На театрі це був актор в рогатої масці.) Зевс обернув її на корову, щоб приховати від ревнощів своєї дружини, богині Гери. Гера здогадалася про це і зажадала корову собі в подарунок, а потім наслала на неї страшного овода, який погнав нещасну з усього світу. Так потрапила вона, змучена болем до божевілля, і до прометеєвого горах. Титан, «захисник і заступник людський», її шкодує; він розповідає їй, які подальші поневіряння чекають їй по Європі та Азії, крізь спеку і холод, серед дикунів і чудовиськ, доки досягне вона Єгипту. А в Єгипті народить вона сина від Зевса, а нащадком цього сина у дванадцятому коліні буде Геракл, стрілок з лука, який прийде сюди врятувати Прометея - хоча б проти волі Зевса. «А якщо Зевс не дозволить?» - «Тоді Зевс загине». - «Хто ж його погубить?» - «Сам себе, замисливши нерозумний шлюб». - «Який?» - «Я не скажу ні слова більше». Тут розмови кінець: Іо знову відчуває жало овода, знову впадає в божевілля і в розпачі мчить геть. Хор Океанид співає: «Так мінет нас жадання богів: жахлива їхню любов і небезпечна». 

Сказано про минуле, сказано про майбутнє; тепер на черзі страшне сьогодення. Ось йде слуга і вісник Зевса - бог Гермес. Прометей його зневажає як дармоїда господарів Олімпійців. «Що сказав ти про долю Зевса, про нерозумного шлюбі, про загрозу загибелі? Признавайся, не то гірко постраждаєш! »-« Краще страждати, ніж пріслужнічать, як ти, а я - безсмертний, я бачив падіння Урана, падіння Крона, побачу і падіння Зевса ». - «Бережись: бути тобі на підземному Тартар, де мучаться Титани, а потім стояти тобі тут з раною в боці, і орел буде клювати твою печінку». - «Все це я знав заздалегідь, і нехай вирують боги, я ненавиджу їх!» Гермес зникає - і дійсно Прометей вигукує: «От і справді навколо затремтіла земля, / І блискавки в'ються, і громи гримлять ... / Про Небо, про матір свята, Земля, / Подивіться: страждаю безвинно!» Це кінець трагедії.

 Трагедія «Прометей прикутий» займає особливе місце в творчості драматурга і є першою з трилогії. Пізніше поетом були створені «Прометей, що звільнявся», і «Прометей-вогненосець». Проте до наших днів з останніх творів дійшла лише невелика кількість.

 Трилогія Есхіла ґрунтується на стародавньому міфі, згідно з яким Прометей — захисник людей від свавілля і несправедливості богів. Ради порятунку людей від загибелі, він викрав вогонь з Олімпу, за що грізний Зевс наказав прикувати його до скелі, прирікаючи тим самим на вічні муки. Щодня до скелі прилітав орел і викльовував печінку Прометея, яка потім знову відновлювалася. Муки героя продовжувалися до тих пір, поки Геракл не звільнив його, убивши стрілою орла. За різними версіями легенди, ці страждання тривали від декількох сторіч до тридцяти тисяч років. Есхіл узяв даний міф за основу свого твору, проте значно розширив і поглибив його сенс.

 Дія трагедії, судячи з усього, відбувається в той момент, коли Зевс тільки прийшов до влади, поваливши свого отця Крону і все покоління старших богів. Прометей, по легенді, допомагав Зевсові стати царем богів. Проте, викравши вогонь, він прогнівав всемогутнього правителя і піддав себе жорстокому покаранню. Але в образі Прометея Есхіл зобразив не тільки здобувача вогню для людей. Він представив його винахідником різних наук і ремесел, що доніс до людей всі культурні блага, які зробили можливим розвиток людської цивілізації:

...я їх зробив, раніше безрозсудних

Розумними і мислити навчив.

 Прометей навчив людей будувати дома, здобувати метали, обробляти землю, приручати тварин. Він розвинув корабельну справу, астрономію і вивчення природи, навчив людей «науці чисел і грамоті», медицині й іншим корисним і важливим заняттям.

А стисло кажучи, дізнайся, що все

Мистецтва у людей — від Прометея!

 За свою любов і відданість людям, за добро і прагнення до прогресу й освіти на землі, герой був страчений Зевсом, який у Есхіла виступає уособленням незвіданих сил природи, що ревниво захищає свої таємниці. Проте Прометея не лякають страшні муки — він рішуче і сміливо кидає виклик тиранові і готовий до кінця відстоювати свою правоту. Герой твердо вірить в торжество справедливості:

Я знаю, що Зевс суворий, що йому

Справедливістю служить його свавілля

Але настане година:

Він лагіднітиме, розбитий ударом долі...

 Крім того, він знає таємницю, яку Зевс прагне будь-якими засобами вирвати у нього. Таємниця ця полягає в тому, що на великого царя богів чекає падіння:

...дружина зведе його з престолу...

Народивши дитяти сильніше, ніж отець.

 Прометей стійко переносить всі випробування і погрози тирана, залишаючись гордим і нескореним.

Упевнений будь, що я б не проміняв

Моєї скорботи на рабське служіння...

 В особі свого героя автор затверджує благородство, сміливість, силу духу, а також віру в прогрес людської культури, в творчі можливості людини. Його твір пронизаний духом протесту проти насильства і тиранення. У ньому найповніше відбилися проблеми, що хвилювали самого поета і весь народ. Трагедії Есхіла передають найбільш актуальні явища і події політичного і духовного життя Афін. Вони відрізняються особливою піднесеністю і урочистістю.

 1. Складіть схему

«Які дари зробив Прометей людям»

  Прометей навчив людей...

  2.  Визнач характерні риси Прометея

Прометей: 

 Контрольні питання:

 Питання контролю. Варіант А.

  1. Що означає грецьке слово «театр»?
  2. Як називалася частина театру, де були розташовані місця для глядачів?
  3. Як називався майданчик, на якому відбувалася дія вистави?
  4.  Що таке комедія?
  5. Що таке трагедія?
  6. Хто виконував ролі в театральних виставах?
  7. Назвіть деталі костюма актора.
  8. Кого називають «батьком трагедії»?
  9. Хто були героями драматичних спектаклів?
  10. Хто з міфічних героїв став героєм трагедії Есхіла?

 Питання контролю. Варіант В.

1. Хто такі Влада й Сила?)

2.Ким був Прометей?

3.Де, за уявленнями греків, був край Землі?

 4. За що карали Прометея?

5. За що Влада лаяла Гефеста?

6. Яким даром володів Прометей?

7. Хто журився за долю Прометея?

8. Про що розповів Прометей Океанідам?

9. Кому належать слова: «Від Прометея — всі в людей умілості»?

10. Кого ЗЕВС послав до Прометея, щоб довідатися про свою долю?

11. Які слова з трагедії близькі до головної думки твору

 12. Хто приносив щодня Прометеєві тяжкі муки за непокору Зевсові?

Питання контролю. Варіант С.

1. Які три основні драматичні жанри сформувалися у Давній Греції?

 2. Що покладено в основу трагедії Есхіла “Прометей закутий”?

 3. Яким даром володіє Прометей?

 4. Чому, на думку Прометея, за його страждання Зевсові повинно бути соромно?

 5. Як Прометей ставиться до богів? Чому?

 6. Розкрийте значення терміну “трагедія”.

 7. Що таке діалог?

 8. Чому образ Прометея є величним?

 9. Що означає поняття “прометеїзм”?

 Питання контролю. Варіант Д.

 1) Де відбуваються події,зображені в трагедії?

 2)За який гріх був покараний Прометей?

 3)Хто повинен виконати наказ Зевса?

 4)Хто з героїв трагедії співчуває Прометею?

 5) До чого закликає Океан титана?

 6)Якою таємницею володів Прометей?

 7)Як покарала богиня Гера красуню Іо за прихилЬність до неї Зевса?

 8)Кого присилає Зевс до Прометея, щоб дізнатися про таємницю свого майбутнього?

 9)Як карає Зевс Прометея за непокору?


 

 Давньогрецька лірика

Давньогрецька лірика виникла як пісня, продовжуючи й розвива­ючи традиції народної, фольклорної пісні. Перша назва цих поетичних творів — «теІ08» (у род. відмінку — «теІосСоз», тобто пісня).

У VII ст. до н. е. виникла авторська пісня, лірика (індивідуалістична поезія), що означає «те, що виконується у супроводі ліри» (музичний се­миструнний інструмент, який (за міфами) створений богом Гермесом).

Давньогрецька лірика була тісно пов'язана з античною музикою, яка нам майже не відома (флейта, ліра).

Лірика давніх греків розподі­лялася на три жанри: елегія, ямб та меліка. Елегії виконувалися під супровід флейти, а меліка — під звучання ліри. Кожний жанр пе­редбачав особливий віршовий розмір або строфу. Наприклад, елегію потрібно було писати еле­гійним двовіршем (гекзаметр + пентаметр), ямб — ямбом чи хо­реєм, меліку — особливими, ори­гінальними строфами. Різнилися між собою також змісти поезій різних жанрів. Елегії присвячу­валися патріотичним закликам, роздумам про життя; ямб мав са­тирично-викривальний характер; сольна меліка використовувалася для любовних пісень, а хорова — для виконання гімнів на честь бо­гів та людей. Певні поети мали свої уподобання серед цих жанрів, і їх імена тепер пов'язують саме з ними (наприклад, гімни Піндара).

   Давньогрецька лірика

назва жанру

Елегія (флейта)

ямб

меліка (ліра)

монодична (сольна) хорова

Віршова­ний роз­мір, строфа

Елегійний дво­вірш (гекзаметр + пентаметр)

Ямб, хорей

Алкєєва строфа, сапфічна строфа

Оригі­нальні строфи

Зміст віршів

Патріотизм, роз­думи, афоризми, іноді — кохання

Сатирично-викриваль­ний характер

Любовні пісні

Гімни на честь богів та людей

Представ­ники

Тіртей

Архілох

Алкей, Сапфо, Анакреонт

Піндар

 

Літературознавчі         терміни

Ямб — двоскладова стопа з наголосом на 2-му складі (назва виникла від слова ямбіке — дудка).

Хорей — двоскладова стопа з наголосом на 1-му складі.

Елегія — повчальний вірш, що містить у собі заклик до важливих і серйозних справ, роздуми, афоризми; пишеться двовіршем: гекза­метр + пентаметр. ( пентаметр з грецьк. «п'ятимірник»)

 
   

Творчість Тіртей ( VII ст. до н. е.)

 

 Було це дуже давно, у VII ст. до н. е. у Давній Греції. Жителі міста Спарта воювали з Месенією, але ніяк не могли здобути перемогу. Тоді вони звернулися до оракула з проханням порадити, як їм перемогти су­противників. Оракул порадив звернутися по допомогу до афінян. Але ті зовсім не хотіли втручатися у відносини Спарти і Месенії, тому пожар­тували над спартанцями, приславши їм на допомогу лише одну людину: кульгавого шкільного вчителя на ім'я Тіртей. Спартанці були страшен­но здивовані і навіть ображені: вони не розуміли, як одна людина може допомогти їм у війні. Але сталося диво: саме Тіртей здобув перемогу над Месенією. Як це сталося? Тіртей був поетом. Він умів писати такі вірші, які підіймали бойовий дух спартанців, закликали їх до подвигів заради своєї батьківщини (полісу). Таким чином, спартанці перемогли у цій ві­йні, а ім'я Тіртея навіки залишилося у світовій історії.

 Елегія  «Добре вмирати тому...»

Дві долі людини-воїна.

Хоробрий воїн

Воїн-зрадник

Може загинути, але ця смерть почесна, тому що вона— заради       батьківщини і на захист своєї сім'ї

Буде вигнаний з полісу, стане жебраком і буде поневірятися разом зі своєю сім'єю, не знайде «ні пошани, ні співчуття, ні жалю»

 Навіщо Тіртей змальовує долю двох воїнів?

 (Автор поезії хоче до­вести, що почесніше бути хоробрим воїном і загинути у славі, за свою Батьківщину, аніж осоромитися самому і заплямувати, зробити удвічі нещаснішою свою сім'ю.)

 Який висновок ми можемо зробити?

(Що іншого виходу немає: якщо ти чесна людина, то повинен захищати свою батьківщину.)

 Доведіть, що прочитаний твір — елегія.

 (Вірш Тіртея «Добре вмирати тому...» є елегією, тому що він має повчальний характер: на прикладі двох доль ліричних героїв підводить читача до висновку, що єдиним пра­вильним вибором є захист батьківщини. Головна тема вірша — заклик до боротьби за свободу свого народу. Має форму двовірша: гекзаметр + пентаметр.)

 Творчість Архілоха

 

Як і про більшість античних авторів, про Архілоха відомо небагато.

Відомо, що жив він на острові Парос, був незаконнонародженим сином аристократа Телесікла та рабині. Через своє походження Архілох не мав іншого вибору в житті, як стати воїном-найманцем. Він мав не­спокійне життя воїна, беручи участь у військових операціях щодо заво­ювання нових колоній.

У житті й у поезії Архілох був нещадним до своїх супротивників, особистих чи політичних, він був навіть гордим зі свого уміння платити злом за завдані йому образи.

В зтом мастер я большой

Злом отплачивать ужасньїм тем, кто зло мне причинил.

Особливо відомими були в ті часи жорстокі виступи поета проти па-росця Лікамба, який спочатку погодився видати за Архілоха свою дочку Необулу, а потім відмовив йому. Ображений поет відповів на цей вчинок цілою низкою віршів, що висміювали Лікамба та його дочок. Легенда розповідає про самогубство жертв цієї насмішки.

Таким чином, в ліриці Архілоха з'являється конфлікт між суспіль­ством та особистістю. Це й не дивно: доля поета не була простою, тому що все життя він провів на чужині, в походах та битвах, пізнав жах війни, небезпеки морських мандрівок, бідність, зраду друзів.

Архілох — засновник літературного ямба, що зберігав уїдливість та грубу відвертість фольклорної викривальної пісні.

Рапсоди виконували його твори поруч із поемами Гомера та Гесіода, а рідний острів заснував на його честь культ, і з тих пір його ім'я посідає гідне місце серед «героїв». Уся античність визнавала Архілоха класиком ямбічного жанру, ім'я якого було поряд з іменем Гомера.

 

Вірш «Серце, серце!»

Тема — звертання до серця та душі людини.

Ідея — людина повинна бути стійкою в біді і в радості, повинна пі­знати зміни в житті і гідно їх витримати.

Вірш написаний двоскладовою стопою з наголосом на 1-му складі. Цей віршовий розмір — хорей.

«Смуток, Перікле, довкола запав...»

Тема — звертання автора до друга Перікла з утішанням.

Ідея — у житті багато чого залежить від випадку й волі богів, але лю­дина повинна бути стійкою та мужньою, щоб переносити горе і радість, які чергуються у житті.

 Художні  засоби поезії

Епітети — важка (скорбота), прекрасні (люди), нестерпна (туга), не­зламна (стійкість), слізливі (жінки)

Порівняння — від болю та сліз наші серця мовби набрякли.

Уособлення — лихо над нами простерлось; смуток довкола запав.

 Чи можна вважати поезію Архілоха філо­софською?

Філософія в перекладі з грецької означає любов до мудрості. Філо­софія як наука прагне осмислювати головні закони буття, осягнути сенс життя людини та можливість її щастя в цьому світі.

Тож,  лірику Архілоха можна вважати філософською. Поет розмірковує над сенсом людського життя, замислюється над тим, від кого залежить доля людини. Архілох доходить висновку, що хоча багато чого у житті людини залежить від богів, все ж таки люди можуть бути стійкими, сильними, витривалими, повинні мужньо зносити всі нега­разди і біди, гідно їх зустрічати.

 

  Сапфо (VI ст. до н. е.)

 

 Найзнаменитіша поетеса Давньої Греції, Сапфо жила на острові Лесбос у VI ст. до н. е.

У той час жінка могла обрати один із двох способів життя: вийти за­між та піклуватися про свою сім'ю чи залишитися вільною й присвятити своє життя мистецтву та коханню. Сапфо обрала другий шлях. Це одна з перших поетес, відомих у світовій літературі.

Філософ Платон називав Сапфо деся­тою музою. У її віршах не йдеться про по­літику, її поезія обмежена світом особистих почуттів, а головна тема її віршів — кохання. Пісні Сапфо звернені до подруг і учениць, що належали до своєрідного гуртка («дому муз») — культового об'єднання, присвяче­ного богині Афродіті, яке очолювала по­етеса. Відкриття в поезії світу людських по­чуттів, світу прекрасного — у цьому полягає значення пісень Сапфо.

Вагомий вплив на поезію Сапфо мав фольклор. Особливо помітно це було в її весільних піснях — епіталамах. Сапфо ство­рює свою власну строфу — «сапфічну».

У ліриці поетеси для кохання створю­ється красивий фон — вбрання, аромати, квіти, весна, але переживання, як і в народ­ній пісні, найчастіше мають сумний харак­тер. Та й образ самої Сапфо був нерозривно пов'язаний з уявленням про нещасне ко­хання. Існувала легенда, що поетеса покін­чила життя самогубством, стрибнувши з ви­сокої скелі у море через безнадійне кохання до красеня Фаона, який знехтував дівчиною (Фаон — міфологічна фігура, улюбленець Афродіти).

 

Поезія «До богів подібний мені здається Той…»

Які  думки з'явилися у вас під час прослуховування поезії?

Чи можна здогадатися, що цій поезії більше, ніж 2,5 тисячі років? Чому?

Ні. Тому, що слова та почуття ліричної героїні нам добре зрозумілі; у наш час люди здатні закохуватися так само сильно, як і в часи Сапфо.)

Який головний художній засіб використовується у цьому вірші?

(Гіпербола — художнє перебільшення.)

Як ви розумієте слова Сапфо: «Найкраси­віше на землі — це те, що ми любимо»? Чи погоджуєтесь ви з поете­сою?

Сапфо створила свою «сапфічну строфу». Висловіть своє враження від віршів поетеси у формі сенкану.

1 рядок. Ключове слово.

2 рядок. 2—3 прикметники, що характеризують ключове поняття.

3 рядок. 2—3 дієслова.

4 рядок. Ваше ставлення.

5 рядок. 1 слово — підсумок.

Анакреонт ( до VI ст. до н. е.)

 

Творчість Анакреонта належить до VI ст. до н. е. Народився поет на острові Теос у Малій Азії, жив при дворах правителів на острові Са-мос, в Афінах, Фесалії.

Майже всі поезії Анакреонта життєрадісні, веселі. Головні теми вір­шів — кохання і вино, але вони викладаються не серйозно, як, напри­клад, у Сапфо, а у вигляді дотепної, легкої гри. У своїх поезіях Анакреонт любить зображувати себе сивим, але життєрадісним старцем, вели­ким шанувальником вина та любовних пригод.

Поезії Анакреонта невеликі за розміром, легкі та витончені.

Від пізньої античності залишився збірник наслідувань Анакреонта, так звані «анакреонтичні поезії», які протягом тривалого часу вважалися справжніми творами давньогрецького поета і спричинили появу цілого напряму в європейській поезії — анакреонтики.

«Принеси води, юнач…»,

Що необхідно ліричному героєві для щастя?

(Бенкет, вино, духмяні квіти, пісні, кохання)

Якого бога вважає ліричний герой найголовнішим і чому?

 (Ерота — сина Афродіти, бога кохання, бо почуття любові, що підкоряє і людей, і богів, для нього — найважливіше в житті.)

«Дай мені Гомера ліру...»

Який головний образ поезії?

(Ліра Гомера, в якій немає струни, що зве до бою. )

Як ви розумієте це уточнення автора?

(Ліричний герой хоче бути спів­цем, який є не гіршим від Гомера, але, на відміну від нього, головними темами творчості вважає кохання, веселощі, розваги. Автор не надає першочергового значення патріотичним, громадянським закликам, він не соромиться цього і відверто говорить про це у вірші.)

Який художній засіб покладений в основу головного образу головного образу поезії? (Метафора)


.  

 

 

Антична література

 

Антична література (від лат. antiquus — стародавній) — це література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам’ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до Р.Х. і початку 1 тисячоліття після Р.Х. Історично грецька література передувала римській.

 

Загальні відомості:

 

Одночасно з античною культурою в басейні Середземного моря розвивалися інші культурні ареали, серед яких видатне місце займала стародавня Іудея. Антична й іудейська культура стали підвалинами усієї західної цивілізації і мистецтва.

 

Паралельно античній розвивались інші давні культури і, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська, давньоіранська, давньоєврейська. Давньоєгипетська література переживала на той момент період розквіту.

 

В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх архаїчних формах і основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення донині.

 

Естетика античної літератури. Міфологічність

 

Для античної літератури, як і для кожної літератури, що бере свій початок від родового суспільства, характерні специфічні риси, що різко відрізняють її від сучасного мистецтва і певною мірою ускладнюють розуміння.

 

Найдавніші форми літератури пов’язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом. Пережитки цього зв’язку можна спостерігати в літературі античності аж до часів її занепаду.

 

Публічність

 

Античній літературі притаманні публічні форми побутування. Її найвищий розквіт припадає на докнижну епоху. Тому назва "література" щодо неї застосовується з певним елементом історичної умовності. Проте саме ця обставина зумовила традицію включати в літературну царину також здобутки театру. Лише наприкінці античності з’являється такий "книжний" жанр, як роман, призначений для персонального читання. Тоді ж закладаються перші традиції оформлення книжки (спочатку у вигляді сувою, а потім зшитка), включаючи ілюстрації.

 

Музичність

 

Антична література була тісно пов’язана з музикою, що у першоджерелах, безумовно, може бути пояснено через зв’язок з магією і релігійним культом. Гомерові поеми та інші епічні твори співалися мелодійним речитативом у супроводі музичних інструментів і простих ритмічних рухів. Постановки трагедій і комедій в афінських театрах оформляли як розкішні "оперні" вистави. Ліричні вірші співалися авторами, які таким чином виступали одночасно ще й як композитори і співці. На жаль, від усієї античної музики до нас дійшло кілька роз’єднаних фрагментів. Уявлення про пізню античну музику може дати григоріанський хорал (спів).

 

Віршованість

 

Певним зв’язком з магією можна пояснити надзвичайну поширеність віршової форми, яка буквально панувала у всій античній літературі. Епос виробив традиційний неквапливий розмір гекзаметр, великою ритмічною різноманітністю відзначалися ліричні вірші, трагедії і комедії також писалися віршами. Навіть полководці й законодавці у Греції могли звертатися до народу з промовами у віршовій формі. Рими античність не знала. Наприкінці античності виникає "роман" як зразок прозового жанру.

 

Традиційність

 

Традиційність античної літератури була наслідком загальної уповільненості розвитку тогочасного суспільства. Найбільш новаторською епохою античної літератури, коли склались усі основні античні жанри, був час соціально-економічного піднесення 6-5 століття до Р.Х. У інші століття зміни не відчувались, або сприймались як виродження і занепад: епоха становлення полісного ладу сумувала за общинно-родовою (звідси гомерівський епос, створений як розгорнена ідеалізація "героїчних" часі), а доба великих держав — за добою полісною (звідси — ідеалізація героїв раннього Риму у Тіта Лівія, ідеалізація "борців з свободу" Демосфена і Цицерона у добу Імперії).

 

Система літератури здавалась незмінною, і поети наступних поколінь намагались йти шляхом попередніх. У кожного жанру був основоположник, що дав його досконалий зразок: Гомер — для епосу, Архілох — для ямбу, Анакреонт — для відповідних ліричних жанрів, Есхіл, Софокл та Еврипід — для трагедії тощо. Ступінь досконалості кожного нового твору чи письменника визначалась ступенем наближення до цих зразків.

 

Жанровість

 

З традиційності випливає і строга система жанрів античної літератури, що була перейнята і подальшою європейською літературою і літературознавством. жанри були чіткими і стійкими. Античне літературне мислення було жанровим: коли поет брався писати вірш, який би індивідуальний за змістом той не був, автор з самого початку знав до якого жанру твір буде належати і до якого давнього зразка прагнути.

 

Жанри поділялись на більш давні і більш нові (епос і трагедія — ідилія і сатира). Якщо жанр помітно змінювався у своєму історичному розвитку, то виділялись його давні, середні та нові форми (так поділялась на три етапи аттична комедія). Жанри розрізнялись на більш високі і більш низькі: вищими вважались героїчний епос і трагедія. Шлях Вергілія від ідилії ("Буколіки") через дидактичний епос ("Георгіки") до героїчного епосу ("Енеїда") явно усвідомлювався поетом та його сучасниками як шлях від "нижчих" жанрів до "вищих". Кожен жанр мав свою традиційну тематику і топіку, зазвичай дуже нешироку.

  

Антична література

Складається з: (давньогрецької літератури)

(давньоримської літератури)

Хронологічні рамки: (з VIII ст. до н. е. - до III (V) ст. н. е.)

Основа античної літератури - (міфологія)

Панівна форма літературних творів - (поезія)

Головна цінність античної літератури - (людина)

Найважливіші періоди античної культури та літератури

У Давній Греції: (Мікенська культура ХІУ-ХІІ ст. до н. е.) Основа цієї культури - (міфологія та героїчний епос)

Цикли міфів (про подвиги Геракла, про аргонавтів, фіванський цикл, троянський цикл)

Давньогрецька культура (VIII ст до н. е.): Літературні жанри - (епос) (лірика) (драма). Епос - епічні поеми Гомера (Іліада" та "Одіссея"); художня проза (історична, філософська, ораторська) (Геродот, Плутарх, Демосфен, Платон, Аристотель)

Лірика - найвідоміші поети (Тіртей, Архілох, Сапфо, Анакреонт, Солон, Алкман, Піндар) Драма - трагіки (Софокл, Есхіл, Евріпід); комедіограф (Арістофан)

У Давньому Римі: Запозичення давньогрецької культури (міфології та літератури)

Основоположники давньоримської літератури -Вергілій, Горацій, Овідій. Література на службі держави - "золота доба" римської культури: друга половина І ст. до н.е. -перша половина І ст. н. е.

 

Світоглядні особливості античної літератури

Антична література зберігала тісний зв’язок зі світоглядними особливостями родового, державного життя і відображала їх. Грецька і частково римська література демонструють тісний зв’язок з релігією, філософією, політикою, мораллю, ораторським мистецтвом, судочинством, без якого їхнє існування в класичну добу втрачало весь свій смисл. У пору свого класичного розквіту вони були далекі від розважальності, лише наприкінці античності стали частиною дозвілля. Сучасна служба у християнській церкві успадкувала деякі особливості давньогрецької театральної вистави та релігійних містерій — цілком серйозний характер, присутність усіх членів громади і їхня символічна участь у дійстві, висока тематика, музичний супровід і видовищні ефекти, високоморальна мета духовного очищення (катарсису за Арістотелем) людини.

Ідейне наповнення та цінності. Античний гуманізм

Антична література сформувала духовні цінності, які стали базовими для всієї європейської культури. Поширені у часи самої античності, вони на півтора тисячоліття зазнали гоніння в Європі, але потім повернулись. До таких цінностей належить насамперед ідеал активної, діяльної, закоханої в життя, одержимої жагою знання і творчості людини, готової самостійно приймати рішення і нести відповідальність за свої вчинки. Античність вважала вищим сенсом життя щастя на землі.

Піднесення земної краси

Греки розробили поняття про облагороджуючу роль краси, яку вони розуміли як віддзеркалення вічного, живого і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу розуміли тілесно і знаходили її у природі, у людському тілі — зовнішності, пластичних рухах, фізичних вправах, творили її в мистецтві слова і музики, в скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному мистецтві. Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію фізичної і духовної досконалості.

Філософія

Греки створили основні поняття європейської філософії, зокрема започаткували філософію ідеалізму, а саму філософію розуміли як шлях до персонального духовного і фізичного удосконалення. Римляни розробили ідеал держави, наближений до сучасного, основні постулати права, що зберігають свою чинність і донині. Греки і римляни відкрили і апробували в політичному житті принципи демократії, республіки, сформували ідеал вільного і самовідданого громадянина.

Після занепаду античності встановлена нею цінність земного життя, людини і тілесної краси втратила своє значення на багато століть. У добу Відродження вони, у синтезі з християнською духовністю, стали основою нової європейської культури.

Відтоді антична тема ніколи не полишала європейське мистецтво, набувши, безперечно, нового розуміння і значення.

 

Етапи античної літератури

Антична література пережила п’ять етапів.

Архаїка

Період архаїки, або дописемний період, увінчується появою "Іліади" і "Одіссеї" Гомера (8-7 ст. до Р.Х.). Розвиток літератури в цей час зосереджений на Іонійському узбережжі Малої Азії.

Класика

Початковий етап періоду класики — рання класика характеризується розквітом ліричної поезії, центром якої стають острови Іонійської Греції (VII-VI ст. до Р.Х.).

Висока класика представлена жанрами трагедії (Есхіл, Софокл, Евріпід) і комедії (Арістофан), а також нелітературною прозою (історіографія, філософія, красномовство). Її центром стають Афіни, що пов’язано з піднесенням міста після славетних перемог у греко-перських війнах. Класичні твори грецької літератури створені на аттичному діалекті (V ст. до Р.Х.).

Пізня класика представлена творами філософії, історіософії, театр же втрачає своє значення після поразки Афін у Пелопоннеській війні зі Спартою (IV ст. до Р.Х.).

Еллінізм

Початок цього культурно-історичного періоду пов’язаний з діяльністю Александра Македонського. У грецькій літературі відбувається процес кардинального оновлення жанрів, тематики і стилістики, зокрема виникає жанр прозового роману. Афіни на цей час втрачають культурну гегемонію, виникають нові численні центри елліністичної культури, у тому числі на території Північної Африки (III ст. до Р.Х. — після Р.Х.).

Час Риму

У цей період на арену літературного розвитку виходить молодий Рим. В його літературі вирізняють етап республіки, який завершується роками громадянських війн (III-I ст. до Р.Х.), "золотий вік" або добу імператора Августа, позначену іменами Вергілія, Горація, Овідія (I ст. до Р.Х. — I ст. після Р.Х.), нарешті літературу пізньої античності (I-III століття).

Перехід до середньовіччя

У ці століття відбувається поступовий перехід до середньовіччя. Євангелія, створені у I столітті, знаменують повний світоглядний злам, провісник якісно нового світовідчуття і культури. У подальші століття латинська мова залишається мовою церкви. На варварських землях, що належали Західній Римській імперії, латинська мова суттєво впливає на формування молодих національних мов: так званих романських — італійської, французької, іспанської, румунської та ін. і значно менше германських — англійської, німецької та ін., які успадковують від латини написання літер (латиницю). На цих землях поширюється вплив римо-католицької церкви.

 

Поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея»

 Найдавнішими писемними пам'ятками давньогрецької літератури вважаються поеми «Іліада» і «Одіссея», створені приблизно у VIII-VH столітті до н. є. легендарним автором Гомером і записані за наказом афінського правителя Лісістрата у VI ст. до н. є.

 Обидві поеми належать до жанру героїчного епосу, де поряд з відомими історичними постатями змальовано легендарних і міфологічних героїв.

 Шанобливе ставлення до богів, любов та повага до батьків, захист вітчизни — ось основні заповіді греків, відтворені у поемах Гомера.

 Поема «Іліада» є неперевершеною енциклопедією воєнних дій, соціального життя Давньої Греції, моральних засад, звичаїв, культури античного світу.

 Основною рушійною силою сюжету «Іліади» є гнів Ахілла внаслідок його сварки з воєначальником греків Агамемноном.

 Агамемнон грубо образив жерця Аполлона Хріса, коли той прийшов у грецький табір, щоб викупити доньку Хрісеїду з полону. На той час уже минули десять років з часу облоги Трої, напруження з обох ворожих таборів досягло апогею. Ображений відмовою і грубощами Агамемнона Хріс звертається за допомогою до Аполлона, і той насилає на греків «пошесть лиху». Щоб її відвернути, Ахілл на загальних зборах греків пропонує Агамемнону повернути Хрісеїду батькові. Агамемнон погоджується, але жадає, щоб Ахілл взамін віддав йому полонянку Брисеїду, що є трофеєм славнозвісного героя. Зі смутком в душі Ахілл підкорюється воєначальнику. Але серце героя палає гнівом, тому він відмовляється брати участь у боях.

 Самі боги поділилися на два протиборчі табори: одні підтримують Афродіту, яка на боці троянців, інші — Афіну, що допомагає ахейцям (грекам).

 Марними були благання посланців Агамемнона повернути Ахілла на поле бою. У вирішальний момент, рятуючи військо греків від розгрому, найближчий друг Ахілла, Патрокл, вдягає обладунки Ахілла і відбиває атаку троянців, але й сам гине від руки Гектора, троянського царя. Біль втрати друга переважив образу й гордощі Ахілла. Гнів Ахілла обертається проти троянців. Одягнувши найкращі обладунки, викувані самим богом Гефестом, Ахілл наганяє жах на троянців і вступає у двобій з Гектором.

 Майстерність Гомера полягає не лише в зображенні батальних сцен битви між троянцями і греками, описі героїчних подвигів персонажів як з одного, так і з другого ворожого табору. Ліричністю, ніжністю проникнуті рядки, що розповідають про прощання Гектора з коханою дружиною Андромахою.

 Жінка просить свого чоловіка бути подалі від бою:

 Гекторе, все заміняєш ти — батька і матір для мене, Ти ж і за брата мені, і мій чоловік ти прекрасний. Зглянься ж на мене тепер і зостанься тут з нами на вежі, Щоб не лишить сиротою дитя і дружину вдовою.

 Цар троянців жаліє дружину, але залишається невмолимим, бо не може зронити свою честь, осоромити батька:

 Гектор готовий за свою родину — Андромаху і сина — віддати життя:

 Краще нехай я умру, хай пагорб землі мене вкриє,

 Аніж почую твій зойк, як вестимуть тебе до полону!

 Керуючись моральними засадами античності, де герой, в першу чергу, проявляє мужність, силу, відвагу, захищаючи свою землю, Гомер змальовує Гектора і як ніжного чоловіка і батька, і як сильну людину, що мріє бачити таким же сильним і мужнім свого сина.

 Геніальність Гомера в тому, що він вийшов за умовні межі зображення лише героїчних сторінок античної історії, поет передав й усе розмаїття почуттів своїх героїв.

 Гомер не стає на бік будь-якого табору або будь-якого героя. З однаковим захопленням звучать рядки, присвячені мужності, патріотизму, відданості як греків, так і троянців.

 Завершується «Іліада» смертю Гектора у двобої з Ахіллом. Зворушлива і прониклива сцена викупу тіла Гектора його батьком, старим Пріамом. Гнів Ахілла вщух, і він поступово проникається співчуттям до батьківського горя, обіцяє дванадцятиденне замирення для достойного поховання троянського героя.

 Як і головні герої «Іліади» — Ахілл і Гектор — так і Одіссей у поемі «Одіссея» позбавлений суто егоїстичних рис і дріб'язковості. Події поеми повністю пов'язані з долею багатостраждального Одіссея, що був активним учасником облоги Трої. Упродовж десяти років після її падіння герой не може дістатися на рідний острів Ітаку через гнів Посейдона, бога морів. Сім років він сумує вдалині від Батьківщини на зачарованому острові Огігія у закоханої в нього німфи Каліпсо. Одіссей відмовляється від безсмертя, яким його спокушає Каліпсо, заради непереборного бажання повернутися на Батьківщину, до дружини Пенелопи і сина Телемаха. А на Ітаці героя вважають загиблим, і тому до Пенелопи сватаються знатні особи, всіляко кривдять сина Одіссея — Телемаха.

 На Олімпі вирішується доля Одіссея: боги дозволили героєві повернутися на Ітаку, але до цієї щасливої миті Одіссею треба йти довшим шляхом, долаючи перешкоди.

 По дорозі додому Одіссею зустрічаються різні перепони: на острові лотофагів, куди буря прибила кораблі, мешканці пригостили ахеїв духмяним лотосом, що мав чудодійну силу. Ті, що його скуштували, забули свою Батьківщину й не захотіли плисти далі.

 На іншому острові Одіссей зустрічається з велетнем циклопом Поліфемом. Лише завдяки хитрощам і хоробрості Одіссей врятовується разом з друзями: він називає себе Ніхто, а коли одноокий Поліфем засинає в заваленій камінням печері, Одіссей вибиває велетню загостреною палицею око. На поклик про допомогу прийшли до печери інші велетні — циклопи. На питання, хто обдурив Поліфема, вони почули відповідь: «Ніхто!», тому й покинули межі володінь пораненого Поліфема. Тримаючись за довгу шерсть овець велетня, Одіссей з друзями вибрався з печери, коли Поліфем вивільнив хід від каміння.

 Грізний бог землетрусів і морських бур Посейдон поклявся помститися за свого сина Поліфема.

 Проймається співчуттям до Одіссея бог вітрів Еол, на острові якого висадилася команда героя. Еол зібрав у лантух усі буйні й небезпечні вітри, міцно зав'язав і наказав Одіссеєві не випускати їх, доки не допливе до Батьківщини. Недовірливі супутники Одіссея розв'язали лантух, коли стомлений герой спав. Буйні вітри вирвалися на волю і відігнали корабель далеко назад від Батьківщини.

 На острові чаклунки Цирцеї сталися дивні події: вродлива, але підступна чарівниця перетворила супутників Одіссея на звірів, а героя — не змогла, бо йому вчасно допоміг Гермес. Довелося Цирцеї звільнити від звіриної подоби всіх людей.

 Одіссей вдається до допомоги померлих рідних і друзів: він спускається у підземне царство Аїда — мертвих. Віщун Тересій попереджає Одіссея про помсту бога Посейдона; герой бачить тінь матері, що померла з журби за сином. Тінь Агамемнона, воєначальника всіх греків під час облоги Трої, попереджає про підступність жіноцтва, бо після переможного повернення додому Агамемнона вбила дружина Клітемнестра.

 Чародійними солодкими піснями заманюють греків на свій острів сирени. Щоб уникнути небезпеки, Одіссей знову вдається до хитрощів:

 Товаришам я по черзі тоді позаліплював вуха,

 Потім вони вже за руки і ноги мене прив'язали

 Стійма до щогли міцної, ще й линвами міцно скрутивши.

 Фантастичні кровожерливі потвори Сцілла (Скілла) і Харібда — ще одне випробування Одіссея на шляху до Ітаки:

 Сцилла-бо там по один бік, по другий — божиста Харібда

 Грізно ковтала із моря глибокого воду солону.

 А як назад викидала, шумливо навкруг клекотіло,

 Мов у котлі на великім вогні. І бризками піна

 Високо вгору злітала, обидві зрошуючи скелі.

 Одіссеєві вдалося врятуватися і не загинути у пащі одного із чудовиськ. І знову випробування на долю Одіссея: на острові бога сонця Геліоса паслися корови, яких супутники Одіссея потай від героя зарізали і з'їли. Коли ж ахейці покинули острів, Геліос наслав на них сильну бурю, загинули всі, крім Одіссея. Через деякий час після поневірянь греків феаки на своєму кораблі доставляють Одіссея на Ітаку. Невпізнаний, в образі старця-жебрака, Одіссей прибуває додому. Богиня Афіна, яка опікується Одіссеєм, допомагає йому у всьому. Пенелопа, навчена Афіною уві сні, призначає женихам випробування: прострілити 20 кілець, не зачепивши ні одного. Ніхто з женихів не може натягнути тятиву з лука Одіссея, що винесла на змагання Пенелопа. Коли лук бере старець-же-брак, над ним глузують усі присутні женихи.

 Але, на подив, жебрак спокійно натягнув тятиву, а потім пронизав стрілою всі 20 кілець.

 Не даючи женихам отямитись, Одіссей вражає кривдників влучними пострілами з луку:

 «А, собаки! Не думали ви, що я цілий додому

 З краю вернуся троянського! Дім мій ви тут руйнували,

 Ґвалтом на ложе до себе моїх ви тягнули челядниць,

 Ще за життя мого сватать мою намагались дружину

 І не боялись богів, що простором небес володіють,

 Ані того, що спостигне їх помста людська коли-небудь.

 Злої загибелі сіті давно-бо над вами нависли ».

 З самого початку знали, що за особою жебрака ховається Одіссей, лише його син Телемах, вірний пес Аргус і няня Евріклея, що впізнала героя за старим рубцем на нозі.

 Коли й Пенелопа переконалася, що перед нею її чоловік, богиня Афіна повернула Одіссею його справжню особу, а потім омолодила подружжя, повернувши їм молодість і красу.

 

Интересно!

 

Яблоко раздора - золотое яблоко с надписью "прекраснейшей", которое подбросила богиня раздора Эрида на свадебном пиру смертного Пелея и богини Фетиды за то, что ее забыли пригласить на эту свадьбу. Гера, Афина и Афродита стали претендовать на это яблоко. Богини попросили Зевса решить этот спор, но Зевс повелел Гермесу передать яблоко Парису, что тот присудил яблоко достойнейшей (суд Париса). Гера пообещала Парису власть и богатство, Афина - мудрость и воинскую славу, а Афродита - отдать в жены самую красивую женщину. И Парис признал самой прекрасной из богинь Афродиту. Исполняя свое обещание, богиня помогла Парису похитить самую красивую из смертных женщин - Елену, супругу спартанского царя Менелая. С этого похищения началась Троянская война.

 

Легендарний  поет Стародавньої Греції Гомер (бл. VIII ст. до н. е.).

Видатною пам'яткою давньогрецької культури і релігії, одним із головних джерел для досліджень релігієзнавців, є поеми "Іліада" і "Одіссея", авторство яких приписується легендарному поетові Стародавньої Греції Гомеру (бл. VIII ст. до н. е.). Згідно з легендою, Гомер був сліпим співаком-мандрівником (одним із аедів). Його авторитет був настільки великим, що за право називатись батьківщиною Гомера сперечались, за переказами, сім давньогрецьких міст. У культурології і релігієзнавстві напівфантастичний образ Гомера породив так зване гомерівське питання — питання про авторство названих поем, а потім — і про походження та розвиток давньогрецького епосу і співвідношення у ньому фольклору і власне літературної творчості.

Вважається, що Гомер був першим аедом, який, використовуючи короткі народні пісні і висловлювання про богів і героїв, створював великі героїчні поеми-епопеї. Так, поема "Іліада" розповідає про Троянську війну (XIII ст. до н. е.) між давньогрецьким племенем ахейців і малоазійським містом Іліоном (Троєю). Вона написана гекзаметром (близько 15 700 віршів). Головний герой поеми — Ахілл. Він хоробрий воїн, майже непереможний. Його мати богиня Фетіда, щоб забезпечити своєму синові безсмертя, занурила його у священні води Стіксу. Лише п'ята, за яку Фетіда тримала Ахілла-немовля, не змочилася водою і тому залишилась вразливою. Ахілл загинув у Троянській війні, коли йому в незахищену п'яту влучила стріла, що її випустив герой Трої Паріс (звідси вираз "ахіллесова п'ята", тобто уразливе місце). "Гнів Ахілл а" з приводу образи, заподіяної йому верховним вождем Трої Агамемноном, — головна сюжетна лінія поеми. Сцени героїчних поєдинків чергуються у ній з картинами життя громадян Трої під час облоги, зі сценами суперечки богів на Олімпі (Олімп — найвищий гірський масив у Греції, в давньогрецькій міфології — священна гора, місцезнаходження богів на чолі з Зевсом).

Поема "Одіссея" розповідає про пригоди царя Одіссея під час Його повернення з Троянської війни на рідний острів Ітаку. Повернення тривало 10 років. У поемі Одіссей зображений не тільки героєм війни, а й розумним, хитрим, винахідливим правителем, розважливою та обачною людиною.

Обидві ці поеми — справжні енциклопедії життя і діяльності давніх греків. У них зображені не лише жахи війни, а й суспільне життя, праця землероба і коваля, змагання атлетів і дитячі ігри, звичайно, і боги, їхній пантеон, суперечності і боротьба між ними.

Майстерність Гомера

Майстерність Гомера полягає не лише в зображенні батальних сцен битви між троянцями і греками, описі героїчних подвигів персонажів як з одного, так і з другого ворожого табору. Ліричністю, ніжністю проникнуті рядки, що розповідають про прощання Гектора з коханою дружиною Андромахою.

Геніальність Гомера в тому, що він вийшов за умовні межі зображення лише героїчних сторінок античної історії, поет передав й усе розмаїття почуттів своїх героїв.

Гомер не стає на бік будь-якого табору або будь-якого героя. З однаковим захопленням звучать рядки, присвячені мужності, патріотизму, відданості як греків, так і троянців.  

 

«Іліада» Гомера: вигадка й правда

 Героїчною подією для греків була Троянська війна (XIII ст. до н.е.), яка відбулася десь за три-чотири століття до створення епосу про, неї. Що ж то були за події?

 Тривалий час Троя вважалася вигадкою, і, отже, вигаданими вважалися і події Троянської війни. Але 1870 року, тобто зовсім недавно, археолог-аматор Генріх Шліман, німецький купець, на заздрість сон мишу невдах-професіоналів... розкопав Трою! Оце була сенсація! Про неї говорила не те що Європа — нею марив увесь світ. Троя таки існувала! Існували і Гектор, і Ахілл, і Зевс. Та плутати людей із небожителями, міф з реальністю не можна. І безліч дослідників: істориків, філологів, етнографів стали шукати, де в «Іліаді» правда, а де — вимисел. Допоміг їм у цьому архітектор з Великобританії Майкл Вентріс. Йому тоді було лише тридцять років (через три з половиною роки він загинув у автомобільній катастрофі). Саме про відкриття Вентріса написав відомий учений С. Лур'є: «Йому вдалося зробити найзначніше і найбільш неймовірне відкриття в науці про античність з часів епохи Відродження». У чому полягає це відкриття? Під час розкопок на острові Кріт, у «багатих золотом Мікенах», де володарював ватажок греків у Троянській війні Агамемнон, а також у Пілосі та інших місцях Балканського півострова археологи знайшли декілька тисяч глиняних табличок з невідомими письменами. Це сталося наприкінці XIX століття. Ви уявляєте собі, що тут почалося! До їхньої дешифровки було залучено безліч людей: від істориків античності до військових шифрувальників, були задіяні дешифрувальні машини всіх контррозвідок світу (робота тривала понад півстоліття). Все марно! Таємничі письмена були умовно названі «лінійним письмом Б» і визнані такими, які не дешифруються. 1 ось 1953 року Майкл Вентріс розшифрував те загадкове «лінійне письмо Б». Прочитавши загадкові письмена, вчені дізналися ось про що. На початку II тисячоліття до нової ери на Балканах з'явилися племена греків-ахейців. Десь до середини цього тисячоліття на півдні півострова склалися рабовласницькі держави. їхні царі (базиліки по-сучасному — царі) жили у містах за міцними, циклопічної кладки мурами. Ахейці стали поглядати навкруги, «чи нема країни, щоб загарбать...» Серед інших ахейці завоювали й острів Крит. А на Криті існувала висока й витончена культура, вплив якої зазнавали на собі ахейці. Після завоювання Криту ця культура остаточно стала спільною для греків і критян.

 На північному заході Малої Азії був ласий для ахейців шматок — місто-держава Троада із столицею Троєю, або Іліоном. Троада була багата, вирізнялася зручним для торгівлі розташуванням, родючим грунтом тощо. І ахейці прагнули загарбати Троаду! Більшість учених датують Троянську війну 1200 р. до н.е.

 Троада була загарбана, а Троя (Іліон)— зруйнована. Але «бере вовк, та бере й вовка»... Троянська війна була початком кінця ахейської військової могутності. Незабаром на Балканах з'явилися нові грецькі племена — дорійці. Поруйнувавши культуру ахейців, вони почали створювати свою. Але руйнувати набагато простіше й швидше, ніж будувати. Храми заростали травою, міста занепадали, забувалася писемність, мистецтво, ремесла. 1, звичайно, забувалося минуле. Як то кажуть, рвався ланцюжок подій... А окремі ланки цього ланцюжка міфологізувалися, обростали безліччю домислів. Деякі ж ланки з різних кінців ланцюжка справжніх подій з'єднувалися між собою, деякі — просто випадали. Розповіді про героїв і богів, факти історичні та вигадані перемішувалися, утворилась така собі суміш із правди та вигадки.

 

Порівняльна характеристика Ахілла й Гектора

 

Гектор

 

 

Люблячий чоловік і батько

Троянський царевич, старший син Пріама

Мужній воїн

Патріот і громадянин Трої

Сильний і витривалий

Один із кращих серед учасників Троянської війни

 

Ахілл

 

 

Богорівний

Прудконогий

Амбіційний

Перший звитяжець серед греків

Найдужчий серед дужих

Невразливий

Гнівливий

Емоційний

Вірний товариш

Немилосердний

 

Художньо-виражальні засоби поеми


 

Ахілл

Гектор

Постійні епітети

"багато дужчий", "богосвітлий" (Зевсова характеристика), "прудконогий" (авторське), "ясний" (Афіна)

"сильний", "невситимий

в бою" (Афіна), "божистий", "шоломосяйний"

Порівняння

"як сокіл у горах ... гонить сполохану горлицю дику", "як вихор", наче "пес по узгір'ях полює"

"наче юний олень"

Гіпербола

"Так вони тричі оббігли навколо Пріамове місто..."

Метафори

"впокірник коней"

 

Щит Ахілла

 

Щит здавна був символом честі воїна, пізніше це значення ще підсилилося гербом, який став на ньому зображуватися. Описи конкретних щитів зустрічаються в міфології та епосі; найвідомішим є щит Ахілла, на якому був зображений весь міфопоетичний Космос. Щит мав величезне значення в обрядовості: на нього підіймали ватажків, на ньому носили загиблих, звідки і походить відома фраза спартанської матері "Зі щитом чи на щиті". Цікаву паралель можна знайти на іншому кінці Європи, де герой повертається додому з уламками зброї, які він, не кидає, щоб довести свій вихід з бою з честю.

Крім щита, захисну, і водночас, символічну, функцію мали обладунки. Зокрема, прикраси на шоломах давали можливість визначити статус воїна; ілюстрацією можуть слугувати мікенські шоломи, вкриті іклами кабана, однієї з найшановніших європейських тварин. Величезне місце в "Іліаді" займають обладунки Ахілла з їхньою роллю в загибелі Патрокла та суперечці ахейців після смерті Ахілла.

 

Щит Ахилла — щит, выкованный за одну ночь Гефестом для Ахилла, сына Фетиды.

Щит имел центр с небольшим возвышением, что символизировало земную твердь, имевшую, по мнению древних, форму щита со срединной горой, «пупом земли». На щите Гефест изобразил землю, небо, звёзды, а также многочисленные эпизоды городской и сельской жизни.

…Множество дивного бог по замыслам творческим сделал. Там представил он землю, представил и небо, и море, Солнце, в пути неистомное, полный серебряный месяц, Все прекрасные звёзды, какими венчается небо… (Текст «Илиады» в переводе Н. И.Гнедича)

Согласно мифам, такого щита не было ни у кого: ни у воинов троянских и ахейских, ни у божеств, спускавшихся с Олимпа. По своему щиту Ахилл мог найти любое место: и землю мирмидонян, правителем которой был его отец Пелей, и Трою, где он во главе отряда отстаивал честь Менелая.

 

 

 Интересно!

 Как устроен щит

Сделать щит можно из любого прочного и не слишком тяжелого материала — кожи, ивовых прутьев, дерева, листового металла (меди, бронзы, железа, стали), но лучше — комбинируя все эти материалы.

Форма щита может быть почти любой — не было разве что шестиугольных и звездообразных... Чаще всего встречались круглые и прямоугольные, нередко попадались также треугольные и каплевидные. В центре многих разновидностей щитов располагается умбон — металлическая полусфера, служащая для активного парирования ударов, а также защищающая кисть бойца.

Держали щит двумя способами. Щиты либо имели единственную расположенную в центре щита жесткую рукоятку (или, реже, парные кожаные петли), либо рукоятка смещалась к краю, и появлялись ремни, в которые продевалось предплечье. Закрепленный на предплечье щит легче удерживать, однако его подвижность при этом несколько уменьшается. Изредка щиты подвешивались на ремне на шею бойца.

По размерам щиты условно делятся на три класса: малые могут закрыть только грудь, средние — весь корпус, а ростовые закрывают бойца от бедер до шеи. Самые маленькие щиты, прикрывающие только кисть, назывались кулачными. Понятно, что малые щиты — в первую очередь средство активной защиты, в то время как ростовые достаточно просто держать перед собой, укрываясь за ними от вражеских ударов.

Хотя основная задача щита — спасти бойца от ударов и снарядов, он служит и для нападения: удар щитом, особенно с разбегу, может сбить противника с ног, превратив в легкую добычу. Изредка в центре небольшого щита размещался шип, чтобы удар им был опаснее, — но такие щиты встречались весьма редко...

Повсеместно, от Испании до Китая и Мексики, были распространены выпуклые круглые щиты диаметром 50-60 сантиметров, одинаково удобные как для пешего, так и для конного воина. Ими равно охотно пользовались и конные лучники, не признававшие щитов других типов, и легкая пехота, и городская стража. Делались такие щиты обычно из толстой кожи или окованного металлом дерева. У монголов, арабов и других кочевых народов, полагающихся в первую очередь на легкую конницу, других щитов практически и не было.

С древнейших времен щиты раскрашивали и украшали. Расцветка щитов и значки на них помогали воинам различать друг друга в бою, и, по-видимому, именно их можно считать древнейшими элементами униформы бойца. Из изображений на щитах возникли рыцарские гербы, которые и до сих пор изображаются на соответствующих, геральдических, щитах.

 Поема «Одіссея»

Поема «Одіссея» складається з 12 110 віршів і розподілена на 24 частини.

Її  дія зосереджена навколо одного героя та однієї теми. Цим героєм є Одіссей, син Лаерта, чоловік Пенелопи, батько Телемаха, що воював 10 років під стінами Трої та уславився подвигами і мудрістю.

Темою ж «Одіссеї» є мандри хитромудрого Одіссея під час повернення додому, на острів Ітака та поновлення себе в правах царя острова і господаря свого дому.

Дія поеми висвітлює останні 40 днів із 10-річного плавання Одіссея, а повна картина всіх негараздів і страждань, що випали на його долю, подається у вигляді розповіді самого Одіссея на бенкеті у царя Алкіноя.

В «Одіссеї», на відміну від «Іліади», широко використовуються пригодницькі, казкові, фантастичні елементи. Одіссей розповідає про морські пригоди, про зустріч із циклопом Поліфемом, про лютих потвор Сциллу і Харібду, про солодкозвучних сирен, що заманюють мандрівників своїм співом.

 Шлях  Одіссея з Трої додому, на острів Ітака, до улюбленої дружини Пенелопи та сина Телемаха тривав 10 років.

Першою фантастичною пригодою Одіссея було перебування у країні мирних лотофагів, «їдців лотоса», чудової солодкої квітки (хто скуштує її, той назавжди забуде свою батьківщину і залишиться збирачем лотоса).

Потім Одіссей потрапив у країну циклопів, однооких чудовиськ, де велетень-людожер Поліфем з'їв декількох супутників Одіссея.

Після цього мандрівники опинилися в країні велетнів-людожерів, лестригонів, які знищили всі кораблі Одіссея, окрім одного, який потім приплив до острова чарівниці Цирцеї. Вона перетворила супутників Одіссея на свиней, лише Одіссей за допомогою рослини-протиотрути переміг чари і залишався у Цирцеї протягом року.

Мандрівникам довелося пропливати повз підступних сирен, які знищують простодушно-довірливих мореплавців; проходити поміж скель, поблизу яких живуть Сцилла і Харібда, що пожирають людей.

Супутники Одіссея не вижили під час цієї подорожі. Живим залишився лише він один, хвилями викинутий на острів Огігія, де він перебував у німфи Каліпсо.

Лише після цього мандрівникові вдалося потрапити на острів, де живуть феаки, які, вислухавши його, допомогли повернутися на острів Ітака.

Про  побут давніх греків.

Зрозуміло, що греки займалися тваринництвом, використовуючи м'ясо, молоко, сир як необхідні продукти харчування. Цікаво, що греки не пили вино нерозбавленим (пам'ятаємо: одна з найкращих рис елліна — помірність), в цьому епізоді Одіссей розбавляє вино водою у пропорції 1: 20. Звичайно, гостинність, повага навіть до незнайомих людей, що завітали в дім,— норма для давніх греків, на відміну від диких циклопів, що не шанують закони.)

Що засуджує Гомер в поемі «Одіссея»?

Гомер засуджує беззаконня несправедливої сили в образі Поліфема. Але й Одіссей не є ідеальним героєм: пиха та самовпевненість завдають чималої шкоди йому та його супутникам.

 Походження  та соціальне становище Одіссея

Одіссей — син Лаерта, цар Ітаки. Має дружину Пенелопу та сина Телемаха. Він досвідчений воїн, «городоборець», один з ахейських ватажків у Троянській війні. Після війни він 10 років поневіряється світом, прагнучи повернутися додому.

Зовнішність  та фізичний стан героя

Виглядає як звичайна людина, фізично сильний, витривалий

Риси  характеру, що притаманні Одіссеєві

Гомер стосовно свого героя найчастіше використовує епітет хитромудрий, що влучно характеризує Одіссея. Він розумний, кмітливий і... хитрий. Ці риси виявилися і в епізоді з троянським конем, і під час перебування у циклопа, у Цирцеї (Кіркеї). Завдяки своєму розуму, спостережливості герой рятує себе і своїх друзів — виявляє відповідальність за їхню долю.

Одіссей рішучий, запальний, але може правильно оцінити обстановку й стримати себе. Він здатний визнавати свої помилки. Одіссей — люблячий чоловік та батько.

Але він — не ідеальна людина. Часто герой буває марнославним, підступним до ворогів, глузливим, нерозсудливим та не завжди прислухається до порад своїх супутників.)

Ставлення до героя інші персонажів.

Одіссей користується заслуженою повагою завдяки патріотизму, сміливості та розуму. Він — ватажок, і супутники покладають великі надії щодо перемоги та порятунку саме на нього.

Висновки

Чи відповідає Одіссей ідеалу давніх греків?

  Ідеал давніх греків

мужність      справедливість    помірність мудрість

 
 

Одіссей мужній та поміркований, дуже розумний, але не завжди обачний, справедливий, іноді марнославний. У цілому образ Одіссея відповідає ідеалу давніх греків, хоча він має не тільки позитивні риси.  

 

 

1

 

 

9

 

 

 

2

 

 

 

 

 

 

 

3

 

 

 

 

 

 

 

 

4

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6

 

 

 

 

 

 

 

7

 

 

 

 

 

 

 

 

8

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 По горизонталі:

1)   Найсильніший воїн ахейців у Троянській війні. 

2)   Вірна й любляча дружина Одіссея. 

3)   Воїн, що повертався додому 10 років. 

4)   Богиня моря, матір Ахілла. 

5)   Фантастичні істоти, що заманювали мандрівників своїм співом. 

6)   Майстер, що викував Ахіллові щита. 

7)  Ім'я циклопа. 

8)  Так назвав себе Одіссей циклопові. 

По вертикалі:

9)  Дике плем'я велетнів-людожерів, які розбили 11 кораблів Одіссея і зжерли його супутників. 

 

Одіссея.

 Одіссея оповідає про те, як Одіссей, цар Ітаки, острова на заході Греції, після довгих і небезпечних блукань і пригод повернувся додому до своєї дружини Пенелопи. На відміну від Іліади, дія якої розвивається переважно в Трої і навколо неї і викладається як послідовне оповідання, в Одіссеї місце дії часто змінюється. Ми переносимося з Трої в Єгипет, виявляємося в Північній Африці і на Пелопоннесі, попадаємо на Ітаку і на далекий захід Середземного моря. Дія починається на десятому році після узяття Трої. Гнів богів не дозволив Одіссею повернутися додому. З морською німфою Каліпсо живе він на фіалковому острові на далекому заході. Афіна, незмінна заступниця Одіссея, домагається нарешті в Зевса дозволу виручити Одіссея. Змінивши вигляд, Афіна з'являється на Ітаці, де Пенелопі і її синові Телемахові досаждає буйна орава наречених, всього 108 чоловік, що примушують царицю вибрати одного з них у чоловіки (вони думають, що Одіиссей вмер, проте Пенелопа усе ще продовжує      сподіватися на його повернення). Афіна спонукує Телемаха відправитися в шлях і спробувати добути які-небудь звістки про батька. Телемах відпливає на Пілос (західна окраїна Пелопоннесу), у столицю Нестора.

     Нестор дружньо приймає Телемаха, розповідає йому, що довелось випробувати деяким вождям греків на зворотному шляху з Трої, і залишає гостя на ніч у своєму палаці. Ранком Телемах виїжджає на колісниці в Лакедемон (Спарту), у царство Менелая й Олени, що знову живуть у мирі і згоді. Вони влаштовують на честь Телемаха розкішний бенкет і теж розповідають йому про пригоди грецьких царів, у тому числі про хитрості з дерев'яним конем (вигадка Одіссея, що привела до взяття Трої) і про те, як Менелаю вдалося знайти у Єгипті чарівника Протея. Але ніяких зведень про Одіссея в них немає.

     Місце дії знову переміщається на Ітаку. Пенелопа горює про розлуку із сином, наречені готують засідку, щоб убити Телемаха. Боги на Олімпу знову збираються на раду. Афіна знову заговорює про рятування Одіссея, і Зевс посилає Гермеса, вісника богів, щоб той передав Каліпсо веління відпустити Одіссея. Каліпсо зжавши серце кориться. Одіссей швидко будує пліт і відпливає на схід, у напрямку Ітаки. Владика морів Посейдон, гніваючись на Одіссея за те, що він засліпив його сина, циклопа Поліфема, насилає жорстоку буру і вщент розбиває пліт, однак за допомогою Афіни Одіссею неймовірними зусиллями вдається добратися до берега.

     Ранком він просинається, почувши дівочі голоси. Це з'явилася Навсікая, царівна Схерії, країни, де живуть феаки, зі своїми служницями. Одіссей молить їх про допомогу, і Навсікая прихильно відповідає йому, наділяє їжею й одягом, розповідає йому про себе і про своїх царствених батьків. Служницям вона визнається, що за таку людину вона б охоче вийшла заміж. Навсікая вказує Одіссею дорогу в столицю, де Одіссей, наданий сам собі, любується чудовим палацом і садом у феаків. Він входить у парадний зал і як прохач молить царицю Арету і Алкіноя допомогти йому повернутися на батьківщину, вони ж роблять йому люб'язний прийом.

     Наступного дня феаки влаштовують бенкет, на якому феакійський співак Демодок декламує сказання про героїв і богів. Алкіной просить Одіссея назвати себе і повідати про свої пригоди. Одіссей починає своє оповідання, що захоплює, з моменту відплиття від Трої. Він розповідає про свої зустрічі з багатьма дивними народами і чудовиськами: про мстивий киконах, про лотофаг, чия їжа змушує забути про вітчизну; про однооких гігантів киклопах; про Еоле, володаря вітрів, що живе на плавучому острові, оточеному мідною стіною; про людожерів лестригонів; про чарівницю Кирці, чий чаклунський напій перетворює людей у тварин: вона протягом року утримувала Одіссея і його супутників у себе на острові; про примар у Краї тіней, серед яких Одіссею довелось зустрітися і зі своєю матір'ю Антиклеєю, і з деякими соратниками по Троянському поході. Далі Одіссей оповідає про Сирен, що зачаровують моряків своїм співом (Одіссей зумів устояти проти них лише тому, що наказав веслярам прив'язати себе до щогли, а вуха своїх супутників наповнив воском); про всепожираюче морське чудовисько Сцилу і про виникаючому по сусідству грізному вирі Харибду (прислів'я "між Сциллою і Харибдою" означає до спритності Одіссея, що зумів прослизнути між ними); про фатальних корів Сонця, що послужили причиною загибелі останніх товаришів Одіссея, і, нарешті, про гостинну Каліпсо, на пустельному острові якої він виявився, позбавивши всіх кораблів і супутників. Одіссей розповідає до глибокої ночі, і      феаки з задоволенням йому слухають. Щедро обдаривши свого гостя, вони відправляють його додому на швидкохідному кораблі. Одіссей занурюється в глибокий сон, а вийшовши з забуття, виявляє, що повернувся на Ітаку, де не був майже 20 років.

     Тут Одіссея вже чекає Афіна. Богиня попереджає його про небезпеку, що підстерігає його в палаці: знахабнілі наречені, що втратили терпіння, готові убити царя, якщо той з'явиться відкрито. Афіна додає Одіссею образ старого жебрака, а сама відправляється в шлях, щоб викликати Телемаха з його поїздки по материковій Греції. Одіссей приходить до ґречного свинопаса Евмея, що, хоча і не впізнає свого пана, однак обходиться з ним досить люб'язно. Повертається Телемах і за допомогою Афіни довідується до батька. Удвох вони складають план, як погубити наречених. Телемах направляється в палац, а Одіссей йде туди ледве пізніше, усе ще в зміненому обличчі. Деякі зі слуг і наречених грубо звертаються з Одіссеєм, а з професійним жебраком Іром йому приходиться вступити в двобій. Одіссей розмовляє з Пенелопою і вводить її в оману своїм вимислом. Стара нянька Евріклея впізнає свого вихованця по шраму на нозі, але Одіссей забороняє їй розголошувати це. Пенелопа розповідає Одіссею, якого вона як і раніше не впізнає, про свій дивний сон і попереджає, що має намір провести серед наречених змагання, щоб визначити, за кого з них їй вийти заміж.

     Наступного дня Пенелопа розпоряджається улаштувати іспит сили і спритності наречених: її чоловіком стане той, хто зуміє зігнути тугу цибулю Одіссея, нав'язати на нього тятиву і пустити стрілу так, щоб вона пройшла через 12 кілець - отворів для рукоятки у виставлених у лінію сокирах. Багато наречених зазнають невдачі, Одіссею же вдається це зробити. Він скидає з пліч руб'я, устає на порозі залу і за допомогою Телемаха і двох вірних рабів винищує наречених. Потім Пенелопа, для надмірно самовпевненого Одіссея робить м'яку відсіч (вона вигадує свою хитромудру перевірку того, чи перед нею дійсно її чоловік), але і тут Одіссей перший і Пенелопа з радістю приймає свого давно втраченого чоловіка.

     Ранком Одіссей відправляється відвідати свого старого батька Лаэрта. Однак родичі наречених пускаються за ним слідом. Одіссей, якому допомагають його батько і син, а також кілька відданих слуг, відбиває їхній натиск. Афіна з дозволу Зевса втручається і відновлює на Ітаці мир і благоденство.

     Хоча по мові, стилеві, метриці й окресленню героїв Одіссея надзвичайно схожа з Іліадою, сюжетом, настроєм і загальною атмосферою вона нагадує скоріше казку або романтичну повість, чим героїчний епос. Центральний персонаж Одіссей - дійсний герой, однак головні свої подвиги він робить не на полі бою не у військовій раді, а серед чарівників, чудовиськ і ворогів у себе на батьківщині. Тому спритність і хитрість потрібні йому не  менше, чим сила і відвага. Дружині Одіссея Пенелопі, щоб зберегти любов до чоловіка і вірність йому під час його тривалої відсутності, приходиться витримати не менш героїчну боротьбу. Гомер ясно показує,  що Пенелопа, на свій жіночий лад, настільки ж розумна і винахідлива, як і її чоловік. Телемах, дійсний материнський розбалований хлопчик на початку поеми, проте дорослішає на очах під керівництвом Афіни. Серед другорядних персонажів - багато чітко змальованих фігур: чесні слуги, такі, як Евмей і Евріклея; Лаерт, свого роду сільський Пріам; Антиклея, що тужить про сина, з яким вона була розлучена; зарозумілі ватажки наречених; ніжна Каіипсо; підступна і прекрасна Кірка;

простодушні і дикі циклопи; царі, цариці і їхні дочки, моряки, раби, душі померлих, чарівники, чудовиська - цілий багатонаселений світ, частково дійсний, частково чарівний. Узагалі говорячи, у порівнянні з Іліадою, боги Одіссеї більш величні й миротворні. Афіна тут просто чарівна. На противагу трагічній кінцівці Іліади, у фіналі Одіссеї тріумфує поетична справедливість: добрі нагороджені, дурні знищені. Останнє слово залишається за богами.

  

Поема Гомера «Одіссея»

 Головний і герой -  Одіссей у поемі «Одіссея» позбавлений суто егоїстичних рис і дріб’язковості. Події поеми повністю пов’язані з долею багатостраждального Одіссея, що був активним учасником облоги Трої. Упродовж десяти років після її падіння герой не може дістатися на рідний острів Ітаку через гнів Посейдона, бога морів. Сім років він сумує вдалині від Батьківщини на зачарованому острові Огігія у закоханої в нього німфи Каліпсо. Одіссей відмовляється від безсмертя, яким його спокушає Каліпсо, заради непереборного бажання повернутися на Батьківщину, до дружини Пенелопи і сина Телемаха. А на Ітаці героя вважають загиблим, і тому до Пенелопи сватаються знатні особи, всіляко кривдять сина Одіссея - Телемаха.

 На Олімпі вирішується доля Одіссея: боги дозволили героєві повернутися на Ітаку, але до цієї щасливої миті Одіссею треба йти довшим шляхом, долаючи перешкоди. По дорозі додому Одіссею зустрічаються різні препони: на острові лотофагів, куди буря прибила кораблі, мешканці пригостили ахеїв духмяним лотосом, що мав чудодійну силу. Ті, що його скуштували, забули свою Батьківщину й не захотіли плисти далі. На іншому острові Одіссей зустрічається з велетнем циклопом Поліфемом. Лише завдяки хитрощам і хоробрості Одіссей врятовується разом з друзями: він називає себе Ніхто, а коли одноокий Поліфем засинає в заваленій камінням печері, Одіссей вибиває велетню загостреною палицею око. На поклик про допомогу прийшли до печери інші велетні - циклопи. На питання, хто обдурив Поліфема, вони почули відповідь: «Ніхто!», тому й покинули межі володінь пораненого Поліфема. Тримаючись за довгу шерсть овець велетня, Одіссей з друзями вибрався з печери, коли Поліфем вивільнив хід від каміння. Грізний бог землетрусів і морських бур Посейдон поклявся помститися за свого сина Поліфема.

 Проймається співчуттям до Одіссея бог вітрів Еол, на острові якого висадилася команда героя. Еол зібрав у лантух усі буйні й небезпечні вітри, міцно зав’язав і наказав Одіссеєві не випускати їх, доки не допливе до Батьківщини. Недовірливі супутники Одіссея розв’язали лантух, коли стомлений герой спав. Буйні вітри вирвалися на волю і відігнали корабель далеко назад від Батьківщини. На острові чаклунки Цирцеї сталися дивні події: вродлива, але підступна чарівниця перетворила супутників Одіссея на звірів, а героя - не змогла, бо йому вчасно допоміг Гермес. Довелося Цирцеї звільнити від звіриної подоби всіх людей. Одіссей вдається до допомоги померлих рідних і друзів: він спускається у підземне царство Аїда - мертвих. Віщун Тересій попереджає Одіссея про помсту бога Посейдона; герой бачить тінь матері, що померла з журби за сином. Тінь Агамемнона, воєначальника всіх греків під час облоги Трої, попереджає про підступність жіноцтва, бо після переможного повернення додому Агамемнона вбила дружина Клітемнестра. Чародійними солодкими піснями заманюють греків на свій острів сирени. Щоб уникнути небезпеки, Одіссей знову вдається до хитрощів:

Товаришам я по черзі тоді позаліплював вуха, Потім вони вже за руки і ноги мене прив’язали Стійма до щогли міцної, ще й линвами міцно скрутивши. Фантастичні кровожерливі потвори Сцілла (Скілла) і Харібда - ще одне випробування Одіссея на шляху до Ітаки:

Сцилла-бо там по один бік, по другий - божиста Харібда Грізно ковтала із моря глибокого воду солону. А як назад викидала, шумливо навкруг клекотіло, Мов у котлі на великім вогні. І бризками піна Високо вгору злітала, обидві зрошуючи скелі.

Одіссеєві вдалося врятуватися і незагинути у пащі одного із чудовиськ. І знову випробування на долю Одіссея: на острові бога сонця Геліоса паслися корови, яких супутники Одіссея потай від героя зарізали і з’їли. Коли ж ахейці покинули острів, Геліос наслав на них сильну бурю, загинули всі, крім Одіссея. Через деякий час після поневірянь греків феаки на своєму кораблі доставляють Одіссея на Ітаку. Невпізнаний, в образі старця-жебрака, Одіссей прибуває додому. Богиня Афіна, яка опікується Одіссеєм, допомагає йому у всьому. Пене-лопа, навчена Афіною уві сні, призначає женихам випробування: прострілити 20 кілець, не зачепивши ні одного. Ніхто з женихів не може натягнути тятиву з лука Одіссея, що винесла на змагання Пенелопа. Коли лук бере старець-жебрак, над ним глузують усі присутні женихи.

 Але, на подив, жебрак спокійно натягнув тятиву, а потім пронизав стрілою всі 20 кілець. Не даючи женихам отямитись, Одіссей вражає кривдників влучними пострілами з луку: «А, собаки! Не думали ви, що я цілий додому З краю вернуся троянського! Дім мій ви тут руйнували, Ґвалтом на ложе до себе моїх ви тягнули челядниць, Ще за життя мого сватать мою намагались дружину І не боялись богів, що простором небес володіють, Ані того, що спостигне їх помста людська коли-небудь. Злої загибелі сіті давно-бо над вами нависли ». З самого початку знали, що за особою жебрака ховається Одіссей, лише його син Телемах, вірний пес Аргус і няня Евріклея, що впізнала героя за старим рубцем на нозі. Коли й Пенелопа переконалася, що перед нею її чоловік, богиня Афіна повернула Одіссею його справжню особу, а потім омолодила подружжя, повернувши їм молодість і красу.

 

 Ахілл і Одіссей як уособлення мужності і відваги, людського розуму

 (За «Іліадою» та «Одіссеєю» Гомера)

Поеми «Іліада» і «Одіссея» були створені у VIII — на початку VII століття до нашої ери і відбивають світогляд, ідеал поведінки людини, її місце у природі і суспільстві. Головні герої поем — вожді (царі), що виділяються своєю хоробрістю й силою. Гомер віддає їм шану саме тому, що вони спроможні відстояти інтереси свого народу, прийняти на себе найсильніші удари супротивника.

У поемі «Іліада» зображено чимало видатних воїнів: Діомед, Аякс, Патрокл,  але  головну  роль  автор  поеми  відводить  Ахіллу.  Він — наймолодший герой поеми «Іліада», але Ахілл — найсильніший воїн греків, йому притаманні такі риси, як почуття обов’язку, хоробрість, відвага, ці риси відзначають й інших героїв поеми, але тільки Ахілл має такий бурхливий темперамент, який доповнюється бажанням відстоювати справедливість. Він справжній герой, який понад усе цінує честь. Як потоптання своєї честі Ахілл сприймає те, що Агамемнон забирає його полонянку. Тому ні автор поеми, ні греки не звинувачують його у зраді: самоусунення Ахілла сприймається як захист честі. Ахіллу властиве почуття вірності своїм друзям, смерть Патрокла змусила його повернутися у військо. У нових латах, що викував Гермес, Ахілл непереможний. У 21-й пісні розповідається про жорстоку помсту Ахілла за смерть друга. Він гонить троянців до річки Ксанф і багатьох із них там убиває, але дванадцять юнаків він захопив живими, щоб принести їх у жертву Патроклу. У 22-й пісні зображено двобій Гектора й Ахілла, в якому останній перемагає. Бурхливий темперамент Ахілла не дає йому заспокоїтись на цьому, він прив’язує тіло Гектора до колісниці і кілька разів об’їздить Трою, але коли до нього приходить батько Гектора з проханням не знущатися над тілом сина, почуття справедливості перемагає: вражений горем старого батька, герой віддає тіло Гектора на поховання.

Троянська війна скінчилась, і її герої повертаються додому, та воля богів була в тому, щоб лише деякі з них щасливо закінчили цей похід. Найдовший шлях чекав хитромудрого Одіссея, який десять років після закінчення війни не міг повернутися на батьківщину.

У Троянській війні Одіссей зробив чимало для греків, особливо там, де потрібна була не сила, а розум. Це він здогадався зв’язати наречених прекрасної Єлени клятвою допомагати її обранцю в будь-якій біді. Єлена обрала своїм чоловіком спартанського царя Менелая, але зрадила йому з сином царя Трої Парісом. Краса її вважалася скарбом усього грецького народу; щоб повернути Єлену, греки і розпочали Троянську війну, але без угоди, яку вигадав Одіссей, грецьке військо ніколи б не зібралося. Це Одіссей зміг привести у військо юного Ахілла, без якого перемога була б неможлива. Це Одіссей утримував військо біля стін Трої, коли розпочалася тяжка хвороба, він умовляв Ахілла повернутися на поле бою, коли той посварився з Агамемноном. Саме Одіссей одержав від греків ахіллові лати після його загибелі. Коли греки не змогли взяти Трою силою, Одіссей вигадав троянського коня, в якому сховалися найхоробріші грецькі воїни і сам Одіссей серед них.

«Одіссея» — поема, в якій розповідається про повернення Одіссея на рідний острів Ітака. З точки зору автора поеми, героїзм Одіссея полягає в тому, що він залишається вірним своїй батьківщині, його ніщо не страшить у досягненні своєї мети «побачити хоч дим із рідного краю».

Герой поеми «Одіссея» — мужній воїн, але часто він використовує хитрощі, щоб здобути перемогу. Саме вони допомагають йому побороти Поліфема, Цирцею і сирен.

Але якщо хитрість — природна риса Одіссея, то мужність і витривалість, завзятість він набув у довгих і тяжких мандрах, які загартували його тіло і душу. Усіх, із ким зустрічається Одіссей протягом довгих років Троянської війни, а потім за час тривалої подорожі, підкоряли його розум, розсудливість, мужність і хоробрість. Навіть чаклунка Кірка, зілля якої не зашкодило Одіссею, вражена його стійкістю. Навіть богиня Афіна визнає його розум і передбачливість, говорить, що і богу важко було б мірятися з Одисеєм хитрощами.

У поемах «Іліада» і «Одіссея» є провідні образи, у першій — спис, у другій — весло. Ахіллес — уособлення мужності і відваги. Саме таким повинен бути герой поеми, що розповідає про війну. Але в мирний час цих рис замало. Весла Гомер називав «крилами корабля», вони допомагають спілкуванню людей, збагаченню досвіду. Мандри Одіссея — це довгий шлях людини в житті. У поемі Гомера — одвічна мудрість народу, яка викладена мовою, зрозумілою всім людям всіх часів,— мовою казки. Тому всі, хто знайомиться з героями Гомера, запам’ятовують назавжди ці яскраві образи мужності, відваги, людського розуму.

  

Готуємося

  до тематичної атестації

 ВСТУП. ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІТ У ДАВНІХ ЛІТЕРАТУРАХ. ДАВНЬОГРЕЦЬКА ЛІТЕРАТУРА

  

  1. Вплив  на розвиток світового літературного процесу  священних книг - Веди, Біблія, Коран.
  2. 2.     Дайте означення терміну «лірика», «гекзаметр», «всесвітній розвиток літератури»
  3. 3.     Що було зображено на щиті Ахілла?
  4. 4.     Назвіть тематику творів давньогрецької лірики.
  5. 5.     Доведіть, що поеми Гомера справедливо називають «енциклопедією життя давніх греків».
  6. 6.     З ким з олімпійських богів пов'язано виникнення театру в Давній Греції?
  7. 7.     Головні ознаки давньогрецької лірики.
  8. 8.     В чому полягає майстерність й новаторство  Гомера?
  9. 9.     Схарактеризуйте образи Ахілла і Гектора.

 

Перевірочна різнорівнева робота № 1

 

Тема: „Вступ Художня література як мистецтво слова, її місце серед інших видів мистецтва»

 

І варіант

Початковий рівень (1 бал за кожну відповідь)

  1. Дайте визначення поняття всесвітній літературний процес.
  2. Назвіть священні книги народів світу.
  3. Притча – це...

 Середній рівень (1 бал за кожну відповідь)

  1. Дайте загальну характеристику Ведам.
  2. Запишіть декілька біблійних афоризмів та дайте їм тлумачення.
  3. В якій частині Біблії говориться про Ісуса Христа? З якою місію він прийшов на землю?

 Достатній рівень (3 бали за відповідь)

Оберіть одне із пропонованих завдань.

  1.  Поясніть, у чому полягає цінність Ісусових притч (за Новим Заповітом).
  2. Як збагачує нас знайомство з найдавнішими пам’ятками словесного мистецтва?
  3. Як ви розумієте притчу про блудного сина?

Високий рівень (3 бали за відповідь)

Напишіть твір-мініатюру на одну із тем:

  1. Біблія та її значення в житті мого сучасника.
  2. Біблійні мотиви в світовій літературі та мистецтві.
  3. Значення Вед, Біблії, Корана в житті громадян ХХІ століття.

 

ІІ варіант

Початковий рівень (1 бал за кожну відповідь)

  1. Що означає слово „Біблія”?
  2. Зі скількох сур складається текст Корана?
  3. Афоризм – це...

Середній рівень (1 бал за кожну відповідь)

  1. З яких частин складається Біблія? Охарактеризуйте кожну з них.
  2. Поясніть значення крилатих висловів «око за око,зуб за зуб», „нести свій хрест”, „умити руки”.
  3. Визначте провідну думку священних книг народів світу.

 Достатній рівень (3 бали за відповідь)

Оберіть одне із пропонованих завдань.

  1. Поясніть, у чому полягає вселюдський зміст Нагорної проповіді (за Новим Заповітом)?
  2. Що, на вашу думку, спільного мають Веди, Біблія та Коран?
  3. Як ви розумієте притчу про блудного сина?

 Високий рівень (3 бали за відповідь)

Напишіть твір-мініатюру на одну із тем:

  1. Біблійні сюжети, що тебе найбільше вразили.
  2. „Кожна епоха вичитує з Біблії саму себе; кожна епоха має власну ... Біблію” (Л.Фейєрбах).
  3. Лист-звернення „До прекрасного”.

Ключ

І варіант

 Початковий рівень

1. Всесвітній літературний процес – це поступальний розвиток світової літератури від найдавніших часів до сьогодення.

2. До священних книг народів світу належать Веди, Біблія та Коран.

3. Притча – це короткий твір повчального характеру, який за допомогою алегорії покликаний допомогти людині зрозуміти моральні, життєві цінності, норми поведінки.

Середній рівень

1. Веди – „Книга знання”, що складалася з сакральних текстів.

У Ведах зафіксовано гімни богам, ритуальні формули та магічні заклинання. Веди стали священною книгою індуїзму. Вони складаються із чотирьох книг-збірок, що отримали назву „санхіти”:

Рігведа - гімни богам.

Самоведа – піснеспіви.

Яджурведа – жертовні формули.

Атгарваведа – магічні заклинання.

 Веди довго не записувалися. Це були своєрідні пастуші пісні. Пастуші гімни згодом перетворилися в тексти, сповнені глибоких філософських роздумів про світ. Для ведичної релігії періоду кочів’я було характерним поклоніння багатьом богам. Головним серед них вважався Індра – бог грози й могутності, божество воїнів. Оспівувалися також Сур”я – сонце, Вайя – вітер, Улас – ранкова зоря, Агні – вогонь, Яма – смерть та інші сили природи – деві, тобто боги.

 У гімнах вшановували богиню Вач („слово”) – царицю богів. Вона вважалася покровителькою мудрості та красномовства.

2. Вислів „земля обітована” означає благодатний край, де панує повний достаток. Саме таку землю для свого народу шукав Мойсей, що був підступно вбитий .

Вислів „тридцять срібняків” означає винагороду за зраду. Саме Іуда, один із учнів Ісуса,  продав за тридцять срібних монет свого Вчителя.

3. Ісус справді творив дива. З тексті Біблії нам відомо, що він нагодував шматком хліба всіх нужденних, воскресив мертвого, зробив зрячим сліпого. Ісус намагався показати людям, якою великою повинна бути віра в Бога. Саме віра людини у Господа здатна зробити неможливе.

 Достатній рівень

У біблійній історії „ Притча про блудного сина” розповідається про батька та його синів. Один із синів „заблукав”, йдучи стежкою життя. Брат мав би допомогти йому, врятувати його. Та ні, цього не сталося. Один лише батько своєю любов’ю та терпінням зміг прийти на допомогу синові. Блудний син теж зрозумів свою помилку і тепер спокутує свої гріхи та шкодує про те, що став причиною багатьох прикростей, змусив страждати власного батька.

Його брат має радіти, що той повернувся до батьківської оселі, а значить – він повернувся до Бога.

ІІ варіант

Початковий рівень

1. Слово „Біблія” прийшло з грецької мови  й означає „книги” або „зібрання книг”. Біблія складається з багатьох книг, написаних різними людьми і в різні часи.

2. Коран стверджує єдинобожжя і став останньою священною книгою за часом виникнення. Коран складається із сур – „рядків”, яких налічується 114.

Розрізняють Міккенські та Мединські сури, за місцем, де вони були записані зі слів пророка Мохаммеда.

3. Афоризм (грецьк. аphoridzo – визначення) – короткий влучний оригінальний вислів, узагальнена, глибока думка, виражена в лаконічній формі.

 Середній рівень

1. Біблія – священна книга християн. Вона складається зі Старого та Нового Заповітів. У Старому Заповіті розповідається про  створення Богом світу, про перших людей – Адама і Єву, їх гріхопадіння, про Ноя і його ковчег тощо.

У Новому Заповіті розповідається про народження Ісуса Христа, Його діяння та розп’яття на хресті на Голгофі. 

2.Вислів „поцілунок Іуди” означає зраду, підлість та лицемірство. Один із учнів Ісуса, Іуда , як і інші, клявся у вірності своєму Вчителеві, цілував Його, та після продав Його за тридцять срібних монет.

Вислів „умивати руки” означає ухилятися від участі в будь-якій справі, знімати з себе відповідальність за заподіяне лихо чи зроблену недобросовісно справу.

3.Головна думка сонета В.Вордсворта  „До прекрасного”  полягає у тому, що мистецтво є  неодмінною ознакою та окрасою нашого життя. Для кожної людини існують свої неповторні моменти життя. Хтось радіє промінчикові сонця, а хтось – дитячій посмішці.

Отже, прекрасне – це все те, що поруч з нами і приносить нам радість, щастя та насолоду.

 Достатній рівень

Талант – це дар Бога. Для кожної людини він свій, особливий. У біблійній історії „  Притча про талант” мова йде про дар людини від Бога. Якщо людина користується ним, приносить іншим користь та насолоду, то вона гідна нагороди: шани, поваги, подяки.  Погано, коли людина не використовує свої можливості, дані їй Господом. За це вона має нести відповідальність перед Богом і перед людьми. Той, хто має талант від Бога, – щаслива людина.

  

Урок розвитку мовлення. «Притча про блудного сина».

 

 

Притча — повчальне алегоричне оповідання філософсько-етичного змісту. Складається, як правило, із сюжетної розповіді про людське життя і повчального висновку.

Тема: розповідь про блукання меншого сина по світу, в результаті якого він зазнав багато поневірянь і бідності.

Ідея: засудження марнотратства, хвалькуватості, невміння раціонально користуватися власним майном.

Основна думка: сприйми свою помилку, покайся, попроси вибачення — і ти отримаєш прощення

Композиція:

Експозиція: рішення молодшого сина отримати частку батьківської спадщини і вирушити у світову подорож.

 Зав’язка: в результаті розгульного життя подорожуючий «розтринькав» все своє майно.

 Кульмінація: бідкання молодшого сина по наймах, через що він вирішує повернутися додому і покаятися.

 Розв’язка: прощення батьком сина і влаштування бенкету.

Проблематика.

 Творче завдання:

І варіант.

Скласти   твір-роздум

Чому через покаяння людині пробачають її гріхи, негативні вчинки, неадекватну поведінку?

 ІІ варіант.

Скласти  міні-твір, який стосувався б продовження змісту притчі, висловлюючи думку про подальше життя братів.

 ІІІ варіант.

Скласти характеристику  головного героя твору за допомогою цитат.

 Блудний син:

 «не сиділося вдома, хотілося світ побачити»;

 батько: «не вмієш робити ніякої справи»;

 «подався світ за очі»;

 «багатий»;

 «...молодий і недосвідчений»;

 «...і найкращий, і наймудріший, і співає краще за всіх, і танцює»;

 «...вдень пиячить, а уночі в кості грає на гроші»;

 «...дурний я, дурний»;

 «...грошей у мене немає»;

 «...все що міг, віддав, і нарешті вже не зосталося нічого»;

 «От коли йому рідна домівка згадалася!»;

 «...пішов... без шапки, босий, шукати якогось заробітку»;

 «Не вміє шити, куховарити, теслярувати»;

 «І залишився... у пана свинопасом»;

 «...під’їдав він крадькома коло свиней висівки з ночов»;

 «А що, як повернутися до батька, покаятися?»;

 «Звідти він як вітер мчав — на коні! А назад ледве повз: немає сил, зголоднів»;

 Син батьку: «Пробачити мене ти не зможеш... та візьми до себе хоча б за наймита»;

 Батько сину: «Так, ти винен, але ж ти повернувся, покаявся»;

 «Такий він став блідий і виснажливий».

Все, що написано червоним кольором, записується у зошит. Творче завдання – один варіант за вибором учня.

  

Цар Соломон, його державна та літературна діяльність 

 

Чимало сторінок Старого Заповіту присвячено ізраїльському царю Соломону. Соломон — син Давида, цар ізраїльського народу, який жив і правив у Х ст. до н. е. Справедливо вважається одним із наймудріших царів у світовій історії. З мудрістю царя Соломона можна було порівняти лише його багатство.

Соломону було всього 18 років, коли він по смерті свого батька сів на престол. У юнака ще не було достатньо життєвого досвіду та мудрості, щоб правити цілою країною.

«І приніс Соломон Господу тисячу цілопалень» (жертвоприношень). «Тієї ночі з'явився Бог Соломонові та й сказав йому: "Зажадай, чого дати тобі! І сказав Соломон до Бога": " Дай мені мудрість та знання, щоб умів я судити народ. І сказав Бог до Соломона: "За те, що оце було на серці твоїм, і ти не жадав багатства, маєтків та слави, ані душі ворогів твоїх, а також довгих днів, а жадав для себе мудрості та знання, щоб судити народ, то дасться тобі мудрості і знання, а багатство, і маєтки, і славу дам тобі такі, яких не було між царями перед тобою, і по тобі не буде таких!"» Так і сталося. Соломон успішно і довго правив своєю країною.

З його творчої спадщини до нас дійшли тільки притчі — невеличкі прозові оповідання з глибоким філософським та повчальним змістом. Притчі царя Соломона справили на мене велике враження, бо у них відобразилася мудрість цієї геніальної людини, світогляд того часу та філософські погляди людства. Притчі Соломона прості для сприйняття, але пройняті глибоким змістом. Вони актуальні навіть у наш час, бо змушують нас замислитися над своєю поведінкою, і ставленням до самих себе та до ближніх. Постать царя Соломона оповита безліччю легенд та переказів, адже він жив ще в далекі часи. Коли Соломон став на престол, йому було лише двадцять років. Його вороги зраділи, бо вважали, що молодість та відсутність досвіду у справах нового царя допоможуть їм прийти до влади хитрощами, досягти певного становища.

Але Соломон виявився мудрим правителем, талановитим дипломатом та дуже розважливою людиною. Під час свого царювання усі важливі державні посади він віддав чесним та надійним людям, багато змінив, тому держава міцніла й розквітала, і Соломон відомий як мудрець та філософ.

Найвідомішою з життя Соломона є історія про двох жінок, які прийшли до нього, щоб він розсудив їх. Одна жінка звинувачувала другу в тому, що та вкрала в неї дитину. «У нас народилися діти, і дитина цієї жінки вночі померла, і вона вкрала мою дитину, а мені поклала мертву», — кричала обвинувачка.

Справа була надзвичайно складною, адже не було жодних доказів та свідків. Соломон сказав: «Коли ми не можемо вирішити, чия це дитина, то розріжемо навпіл та віддайте кожній жінці половину». Тоді одна з жінок заплакала й почала благати, щоб дитину віддали іншій жінці, аби тільки не вбивали немовля.

Почувши це, Соломон розсудив: «Не вбивайте дитину і віддайте цій жінці. Вона ладна віддати свою дитину, тільки б збереїти їй життя. Вона і є справжня мати». Притчі Соломона і зараз дуже популярні: їх видають окремими книжками, різних віросповідань дуже цікавляться ними. Соломонові притчі вражають - своєю мудрістю, змушують нас замислитися, через ці притчі ми ніби отримуємо часточку мудрості великого правителя, царя Ізраїлю та Іудеї.

  

З приповістей Соломонових

  Про повагу до батьків і старших.

 Зберігай у пам'яті, мій сину, науку батька свого й не забувай нагадувань матері своєї! Заховай їх у серці назавжди. Коли йтимеш, вони будуть тебе супроводжувати; як ляжеш, стоятимуть на варті біля тебе, а коли прокинешся, розмовлятимуть з тобою. Бо наказ є смолоскипом, а наука — світлом.

  Про допомогу вбогим.

Хто допомагає бідному, той позичає Господу: він платить йому за його добродійства. Хто затуляє вуха на благання бідного, той сам буде кликати, і ніхто йоги не почує. Не відмовляй зробити добро, кому належить, і не говори: «Прийди ще раз, завтра тобі допоможу»,— якщо можеш зробити це сьогодні.

  Здобудь собі добре ім'я.

Добре ім'я має більшу вартість, ніж велике багатство.

  Будь чесний і правдивий!

 Правдиве слово існуватиме вічно, а брехня — всього одну хвилину. Відвернись від фальшивого рота, облудні уста віддали від себе! Нечесно зароблене майно не принесе щастя. Нагромадження скарбів нечесним способом — це немов дим, що розвіється, це не що інше, як шукання смерті.

  Будь скромний! Де зарозумілість, там буде і ганьба, тому в діяннях скромного — мудрість. Гордість призводить до упадку, а скромного чекають почесті. Хто має впасти, стає спочатку гордим, а пиха приходить перед самим його упадком.

  Уникай поганого товариства.

Держися здалеку від лихих людей, бо серце їх прагне до шкоди, а їхні уста вказують шлях до нещастя. Моя дитино, якщо грішник хоче тебе спокусити, не йди за ним!

  Працюй!

 Ледачі руки приводять до вбогості, а роботящі — збагачують. Хто управляє свою ниву, матиме хліба доволі, а хто стане ледарювати, скоро збідніє.

 

Притча о кольце царя Соломона

     Бесконечна была мудрость царя Соломона и почти также несметны были богатства в его сокровищнице. Потому, когда один из придворных преподнес ему в подарок золотое кольцо, царь велел отнести его к остальным сокровищам, не уделив ему особого внимания, так оно и затерялось среди остальных богатств…

     Но однажды случился неурожайный год в его стране, умирали мужчины и женщины, дети и старики. Тогда приказал Соломон взять часть сокровищ из его казны и обменять у соседнего царства на зерно, чтоб накормить свой умирающий от голода народ. Когда выносили золото, из подноса упало кольцо, ранее подаренное ему, Соломон взял его в руки и прочитал выгравированную надпись на внешней грани : «Все проходит!», он одел его на палец и больше никогда не снимал, в тяжелые минуты глядя на эту гравировку и в этом находя утешение.

     Но умерла его любимая жена, и Соломон долго не мог найти себе места от горя, кольцо уже не спасало. Он снял его, и хотел было выбросить в пруд, когда на внутренней грани блеснула еще одна надпись: «И это пройдет!».

     Будучи уже умудренным жизнью старцем, сидя у пруда и наблюдая закат солнца, царь Соломон крутил на пальце кольцо, и думал о том, что жизнь его подходит к завершению, что все уже случилось… насколько важна была его жизнь, и значила ли она что-либо. Тогда-то он и увидел третью и последнюю гравировку на самой узкой грани кольца: «Ничто не проходит!»