Джеймс Джойс  
Життєвий і творчий шлях ірландського письменника-модерніста Джеймса Джойса. Характерні ознаки його поетики: «потік свідомості», пародійність, іронічність,інтертекстуальність
«Новий світ — бліде мерехтіння чи буйний квіт?» — ставив собі та всім запитання один із найоригінальніпіих письменників-модерністів першої половини XX ст. Джеймс Джойс, і намагався сам знайти відповідь. Зазирнувши в душу людини, її духовний світ, письменник побачив безодню. «Чому всі носяться з таємницями підсвідомого... Людська свідомість приховує в собі значно важливіші секрети, ніж підсвідоме», — писав він. Найяскравіша новація Джойса — «потік свідомості».
Джеймс Джойс народився 1882 року в Дубліні, столиці Ірландії, у родині податкового службовця. Від батька успадкував зацікавленість політичним життям, від матері — католицький дух. Освіту здобував у єзуїтському пансіоні, школі Християнських братів та престижному Бельведер-коледжі. Англійську й італійську літератури вивчав у Дублінському католицькому університеті. У студентські роки захопився ідеями національного відродження, зблизився з відомими дублінськими митцями. 1900 року Джойс опублікував у лондонському журналі «Двотижневий огляд» статтю «Нова драма Ібсена», яка привернула увагу не лише читачів, а й самого Г. Ібсена. Джеймс Джойс
Письменник заробляв на життя приватними уроками англійської мови.
У 22 роки Джойс створив збірку новел «Дублінці» й завершив роботу над знаменитим психологічним есе «Джакомо Джойс». Жив у Цюріху, Парижі. Вийшли друком його романи «Портрет митця замолоду», «Улісс», «Поминки за Фіннеганом», які здобули письменникові світову славу.
На початку Другої світової війни Дж. Джойс переїхав до Швейцарії та 1941 року закінчив свій земний шлях у Цюріху.
Починав писати Джеймс Джойс у реалістичній манері, збагаченій елементами імпресіонізму й символізму (15 новел збірки «Дублінці»). У психологічному есе «Джакомо Джойс» й автобіографічному романі «Портрет митця замолоду» відображено інтенсивний модерністський пошук письменника. Роман «Улісс», написаний з використанням прийому «потік свідомості», став одним із найвищих досягнень світової модерністської прози. У романі «Поминки за Фіннеганом» Джойс здійснив спробу «мовної революції», використавши для словотворчості лексику близько 70 мов. У кожному із цих творів відчутні значні зміни й оновлення в стилі письменника.
Біографія Джеймса Джойса: https://www.youtube.com/watch?v=rV78ELVdlOg
Основні риси модерністського роману:
- нове розуміння традиції;
- оголошення прийому «потік свідомості» засобом пізнання індивідуальності;
- розрив із попередніми культурами;
відмова від однолінійної залежності причин і наслідків у літературному творі;
- заперечення всього сталого, постійного;
- визнання центром подій свідомості митця;
- набуття епічністю нових ознак: подіями вважаються враження, асоціації, алюзії;
- зосередженість на процесі відтворення, мові, внутрішній, індивідуальній свідомості;
- створення зовнішнього світу через сприйняття індивіда;
- відкритість фіналів, багатозначність символів, звертання до «Я» читача.
Робота зі словником літературознавчих термінів:
«Потік свідомості» — один із провідних прийомів літератури модернізму. Термін належить американському філософу В. Джеймсу, який уважав, що свідомість — це потік, ріка, у якій думки, переживання, асоціації, спогади постійно перебивають одне одного й «нелогічно», спонтанно перетинаються. «Потік свідомості» в художній літературі є екстремальною формою внутрішнього монологу, яка (часто за допомогою прийому монтажу) імітує безпосередню передачу хаотичного процесу внутрішнього мовлення людини.
Есе (франц. спроба) — нарис у галузі літературної критики, публіцистики тощо, який поєднує підкреслено індивідуальну позицію автора з вільним, часто парадоксальним трактуванням проблеми (теми). Вирізняється вишуканою формою і передає суб'єктивні враження автора від мистецького твору.
Алюзія (лат. жарт, натяк) — риторичний прийом натяку на загальновідомий історичний, літературний чи побутовий факт у художньому творі.
Ремінісценція (лат. спогад) — відгомін у художньому творі якихось мотивів, образів, деталей із відомого твору іншого автора; мелодії якогось іншого музичного твору.
Інтертекстуальність — використання автором текстів, цитат із літературних творів різних епох і народів, часто мовою оригіналу.
Пародійність, пародія — сатиричне, іронічне наслідування кого- або чого-небудь.
Іронічність, іронія — тонке, приховане глузування; художній засіб, у якому зовнішня форма вислову суперечить змісту.
Поміркуйте!
• Один із найвідоміших творів Дж. Джойса — «роман одного дня» «Улісс». У ньому відтворений «рух життя» через сприйняття головного героя Леопольда Блума, сучасного Одіссея, що мандрує по Дубліну в пошуках сина. Прочитайте уривки твору й висловіть свої враження.
УРИВОК ІЗ РОЗДІЛУ 13
Ба. Що воно літає? Ластівка? Мабуть, канкан. Гадає, що я дерево, такий сліпий. Невже в птахів немає нюху? Метемпсихоз. Вірять, що можна від горя перетворитися на дерево. Плакуча верба. Ба. Ось він. Потішне звіреня. Цікаво, де він живе. Угорі на дзвіниці. Можливо. Висить униз головою серед святих пахощів. Мабуть, його дзвін сполохав. Здається, служба скінчилася. Чути було, як вони старалися. Молися за нас. І молися за нас. І молися за нас. Добра ідея — повторення. Те ж саме в оголошеннях. Купуй нас. І купуй нас. Так, у священиковому домі світиться. їхня скромна трапеза. Пригадую, як я помилився в Тома, оцінюючи маєтність. Насправді двадцять вісім. У них два будинки. Брат Габріеля Кон-роя курат. Ба. Знову. Цікаво, чому вони виходять уночі, як миші. Вони змішаної породи. Птахи скидаються на мишей, які плигають. Що їх лякає, світло чи шум? Краще сидіти тихо. Роблять усе інстинктивно, як пташка, що в посуху напилася з глечика, накидавши туди камінців...
УРИВОК ІЗ РОЗДІЛУ 18
Атож він-бо ніколи того не робив не просив подати сніданок у ліжко двійко яєць відколи ми мешкали в готелі «Сіті Армз» де він говорив удавано кволим голосом пишаючись як кіт на глині аби повернути увагу тієї старої ковези місис Райордан до якої він думав що втерся в ласку а вона й фартинга нам не залишила все пішло на меси за неї та за упокій її душі такої скупердяги ще світ не бачив шкодувала чотири пенси на метиловий спирт витратити все розказувала мені про свої болячки така вже балакуча була все патякала про політику та землетруси та кінець світу нумо спочатку потішимося не дай господи аби всі жінки були такі як вона купальники їй не вгодні сукні з викотом їй не вгодні звичайно ніхто її не силував їх носити мабуть вона була така свята та божа бо жоден чоловік на неї двічі оком не накинув сподіваюсь я ніколи не буду на неї схожа як це їй не забагнулося щоб ми собі обличчя позапинали однак вона була певна річ жінка освічена як зачне базікати про свого містера Райордана мабуть він був радий позбутися її...
Психологічне есе Джеймса Джойса «Джакомо Джойс»,
його автобіографічний характер
"Джакомо Джойс" (Giacomo Joyce)
Кто? Бледное лицо в ореоле пахучих мехов. Движения ее застенчивы и нервны. Она смотрит в лорнет.
Да: вздох. Смех. Взлет ресниц.
Паутинный почерк, удлиненные и изящные буквы, надменные и покорные: знатная молодая особа.
Я вздымаюсь на легкой волне ученой речи: Сведенборг, псевдо-Ареопагит, Мигель де Молинос, Иоахим Аббас. Волна откатила. Ее классная подруга, извиваясь змеиным телом, мурлычет на венско-итальянском. Это культура! Длинные ресницы взлетают: жгучее острие иглы в бархате глаз жалит и дрожит.
Высокие каблучки пусто постукивают по гулким каменным ступенькам. Холод в замке, вздернутые кольчуги, грубые железные фонари над извивами витых башенных лестниц. Быстро постукивающие каблучки, звонкий и пустой звук. Там, внизу, кто-то хочет поговорить с вашей милостью.
Она никогда не сморкается. Форма речи: малым сказать многое.
Выточенная и вызревшая: выточенная резцом внутрисемейных браков, вызревшая в оранжерейной уединенности своего народа. Молочное зарево над рисовым полем вблизи Верчелли. Опущенные крылья шляпы затеняют лживую улыбку. Тени бегут по лживой улыбке, по лицу, опаленном горячим молочным светом, сизые, цвета сыворотки тени под скулами, желточно-желтые тени на влажном лбу, прогоркло-желчная усмешка в сощуренных глазах.
Цветок, что она подарила моей дочери. Хрупкий подарок, хрупкая дарительница, хрупкий прозрачный ребенок.
Падуя далеко за морем. Покой середины пути, ночь, мрак истории дремлет под луной на Пьяцца дель Эрбле. Город спит. В подворотнях темных улиц у реки — глаза распутниц вылавливают прелюбодеев. Пять услуг за пять франков. Темная волна чувства, еще и еще и еще.
Глаза мои во тьме не видят ничего, любовь моя. Еще. Не надо больше. Темная любовь, темное томление. Не надо больше. Тьма.
Темнеет. Она идет через площадь. Серый вечер спускается на безбрежные шалфейно-зеленые пастбища, молча разливая сумерки на росу. Она следует за матерью угловато-грациозная, кобылица ведет кобылочку. Из серых сумерек медленно выплывают тонкие изящные бедра, нежная гибкая худенькая шея, изящная и точеная головка.
Вечер, покой, тайна... Эгей! Конюх! Эге-гей!
Папаша и девочки несутся по склону верхом на санках: султан и его гарем. Низко надвинутые шапки и наглухо застегнутые куртки, пригревшийся на ноге язычок ботинка туго перетянут накрест шнурком, коротенькая юбка натянута на круглые чашечки колен. Белоснежная вспышка: пушинка, снежинка:
Когда она вновь выйдет на прогулку,
Смогу ли там ее я лицезреть!
Выбегаю из табачной лавки и зову ее. Она останавливается и слушает мои сбивчивые слова об уроках, часах, уроках, часах: и постепенно румянец заливает ее бледные щеки. Нет, нет, не бойтесь!
Отец мой! В самых простых поступках она необычна. Откуда бы это? Дочь моя восторгается учителем английского языка. Лицо пожилого мужчины, красивое, румяное, с длинными белыми бакенбардами, еврейское лицо поворачивается ко мне, когда мы вместе спускаемся по горному склону. О! Прекрасно сказано: обходительность, доброта, любознательность, прямота, подозрительность, естественность, старческая немощь, высокомерие, откровенность, воспитанность, простодушие, осторожность, страстность, сострадание: прекрасная смесь. Игнатий Лойола, ну, где же ты!
Сердце томится и тоскует. Крестный путь любви?
Тонкие томные тайные уста: темнокровные моллюски.
Из ночи и ненастья я смотрю туда, на холм, окутанный туманами. Туман повис на унылых деревьях. Свет в спальне. Она собирается в театр.
Призраки в зеркале... Свечи! Свечи! Моя милая. В полночь, после концерта, поднимаясь по улице Сан-Микеле, ласково нашептываю эти слова. Перестань, Джеймси! Не ты ли, бродя по ночным дублинским улицам, страстно шептал другое имя?
Она поднимает руки, пытаясь застегнуть сзади черное кисейное платье. Она не может: нет, не может. Она молча пятится ко мне. Я поднимаю руки, чтобы помочь: ее руки падают. Я держу нежные, как паутинка, края платья и, застегивая его, вижу сквозь прорезь черной кисеи гибкое тело в оранжевой рубашке. Бретельки скользят по плечам, рубашка медленно падает: гибкое, гладкое голое тело мерцает серебристой чешуей. Рубашка скользит по изящным из гладкого, отшлифованного серебра ягодицам и по бороздке тускло-серебряная тень... Пальцы холодные легкие ласковые...
Прикосновение, прикосновение.
Безумное, беспомощное слабое дыхание. А ты нагнись и внемли: голос. Воробей под колесницей Джаггернаута взывает к владыке мира. Прошу тебя, господин Бог, добрый господин Бог! Прощай, большой мир!.. Ведь это же свинство.
Огромные банты на изящных бальных туфельках: шпоры изнеженной птицы.
Дама идет быстро, быстро, быстро... Чистый воздух на горной дороге. Хмуро просыпается Триест: хмурый солнечный свет на беспорядочно теснящихся крышах, крытый коричневой черепицей черепахоподобных; толпы пустых болтунов в ожидании национального освобождения. Красавчик встает с постели жены любовника своей жены; темно-синие свирепые глаза хозяйки сверкают, она суетится, снует по дому, сжав в руке стакан уксусной кислоты... Чистый воздух и тишина на горной дороге, топот копыт. Юная всадница. Гедда! Гедда Габлер!
Торговцы раскладывают на своих алтарях юные плоды: зеленовато-желтые лимоны, рубиновые вишни, поруганные персики с оборванными листьями. Карета проезжает сквозь ряды, спицы колес ослепительно сверкают. Дорогу! В карете ее отец со своим сыном. У них глаза совиные и мудрость совиная. Совиная мудрость в глазах, они толкуют свое учение (талмуд).
Она считает, что итальянские джентльмены поделом выдворили Этторе Альбини, критика "Секоло", из партера за то, что тот не встал, когда оркестр заиграл Королевский гимн. Об этом говорил за ужином. Еще бы! Свою страну любишь, когда знаешь, какая это страна! Она внемлет: дева весьма благоразумная. Юбка, приподнятая быстрым движением колена; белое кружевокайма нижней юбки, приподнятая выше дозволенного; тончайшая паутина чулка. Позвольте?
Тихо наигрываю, напевая томную песенку Джона Дауленда. Горечь разлуки: мне тоже горько расставаться. Тот век предо мной. Глаза распахиваются из тьмы желания, затмевают зарю, их мерцающий блеск — блеск нечистот в сточной канаве перед дворцом слюнтяя Джеймса. Вина янтарные, замирают напевы нежных мелодий, гордая павана, уступчивые знатные дамы в лоджиях, манящие уста, загнившие сифилисные девки, юные жены в объятиях своих соблазнителей, тела, тела.
В пелене сырого весеннего утра над утренним Парижем плывет слабый запах: анис, влажные опилки, горячий хлебной мякиш: и когда я перехожу мост Сен — Мишель, синевато-стальная вешняя вода леденит сердце мое. Она плещется и ласкается к острову, на котором живут люди со времени каменного века... Ржавый мрак в огромном храме с мерзкой лепниной. Холодно, как в то утро: потому что было холодно. Там, на ступенях главного придела, обнаженные, словно тело Господне, простерты в тихой молитве священослужители.
Невидимый голос парит, читая нараспев из Осии. Так говорит господь: "В скорби своей они с самого утра будут искать Меня и говорить: "Пойдем и возвратимся к Господу!" Она стоит рядом со мной, бледная и озябшая, окутанная тенями темного как грех нефа, тонкий локоть ее возле моей руки. Ее тело еще помнит трепет того сырого, затянутого туманом утра, торопливые факелы, жестокие глаза. Ее душа полна печали, она дрожит и вот-вот заплачет. Не плачь по мне, о дщерь Иерусалимская!
Я растолковываю Шекспира понятливому Триесту: Гамлет, вещаю я, который изыскано вежлив со знатными и простолюдинами, груб только с Полонием. Разуверившийся идеалист, он, возможно, видит в родителях своей возлюбленной лишь жалкую попытку природы воспроизвести ее образ................
Неужели не замечали?
Она идет впереди меня по коридору, и медленно рассыпается темный узел волос. Медленный водопад волос. Она чиста и идет впереди, простая и гордая, и так шла она у Данте, простая и гордая, и так, не запятнанная кровью и насилием, дочь Ченчи, Беатриче, шла к своей смерти:
... Мне
Пояс затяни и завяжи мне волосы
В простой, обычный узел.
Горничная говорит, что ее пришлось немедленно отвести в больницу, бедняжка, что она очень, очень страдала, бедняжка, это очень серьезно... Я ухожу из ее опустевшего дома. Слезы подступают к горлу. Нет! Этого не может быть, не так сразу, ни слова, ни взгляда. Нет, нет! Мое дурацкое счастье не подведет меня!
Оперировали. Нож хирурга проник в ее внутренности и отдернулся, оставив свежую рваную рану в ее животе. Я вижу глубокие темные страдальческие глаза, красивые, как глаза антилопы. Страшная рана! Похотливый бог!
И снова в своем кресле у окна, счастливые слова на устах, счастливый смех. Птичка щебечет после бури, счастлива, глупенькая, что упорхнула из когтей припадочного владыки и жизнедавца, щебечет счастливо, щебечет и счастливо чирикает.
Она говорит, что будь "Портрет художника" откровенен лишь ради откровенности, она спросила бы, почему я дал ей прочесть его. Конечно, вы спросили бы! Дама ученая.
Вся в черном — у телефона. Робкий смех, слезы, робкие гаснущие слова... Поговори с мамой... Цып, цып! Цып, цып! Черная курочка-молодка испугалась: семенит, останавливается, всхлипывает: где мама, дородная курица.
Галерка в опере. Стены в подтеках сочатся испарениями. Бесформенная груда тел сливается в симфонии запахов: кислая вонь подмышек, высосанные апельсины, затхлые притирания, едкая моча, черное дыхание чесночных ужинов, газы, пряные духи, наглый пот созревших для замужества и замужних женщин, вонь мужчин... Весь вечер я смотрел на нее, всю ночь я буду ее видеть: высокая прическа, и оливковое овальное лицо, и бесстрастные бархатные глаза.
Зеленая лента в волосах и вышитое зеленой нитью платье, цвет надежды плодородия пышной травы, этих могильных волос.
Мои мольбы: холодные гладкие камни, погружающиеся в омут.
Эти бледные бесстрастные пальцы касались страниц, отвратительных и прекрасных, на которых позор мой будет гореть вечно.
Бледные бесстрастные непорочные пальцы. Неужто они никогда не грешили?
Тело ее не пахнет: цветок без запаха.
Лестница. Холодная хрупкая рука: робость, молчание: темные, полные истомы глаза: тоска.
Кольца серого пара над пустошью. Лицо ее, такое мертвое и мрачное! Влажные спутанные волосы. Ее губы нежно прижимаются, я чувствую, как она вздыхает. Поцеловала.
Голос мой тонет в эхе слов, как тонул в отдающихся эхом холмах полный мудрости и тоски голос Предвенечного, звавшего Авраама. Она откидывается на подушки: одалиска в роскошном полумраке. Я растворяюсь в ней: и душа струит, и льет, и извергает жидкое и обильное семя во влажный теплый податливо призывный покой ее женственности... Теперь бери ее, кто хочет!..
Выйдя из дома Ралли, я увидел ее, она подавала милостыню слепому. Я здороваюсь, мое приветствие застает ее врасплох, она отворачивается и прячет черные глаза василиска. Одно ее лицезрение отравляет смотрящего на нее. Благодарю, мессер Брунетто, хорошо сказано.
Подстилают мне под ноги ковры для Сына Человеческого.
Ожидают, когда я войду. Она стоит в золотистом сумраке зала, холодно, на покатые плечи накинут плед; я останавливаюсь, ищу взглядом, она холодно кивает мне, проходит вверх по лестнице, искоса метнув в меня ядовитый взгляд.
Гостиная, дешевая, мятая гороховая занавеска. Узкая парижская комната. Только что здесь лежала парикмахерша. Я поцеловал ее чулок и край темно-ржавой пыльной юбки. Это другое. Она. Гогарти пришел вчера познакомиться. На самом деле из-за "Улисса".
Символ совести... Значит, Ирландия? А муж? Расхаживает по коридору в мягких туфлях или играет в шахматы с самим собой.
Зачем нас здесь оставили? Парикмахерша только что лежала тут, зажимая мою голову между бугристыми коленями. Символ моего народа. Слушайте! Рухнул вечный мрак. Слушайте!
— Я не убежден, что подобная деятельность духа или тела может быть названа нездоровой Она говорит. Слабый голос из-за холодных звезд. Голос мудрости. Говори. О, говори, надели меня мудростью! Я никогда не слышал этого голоса.
Извиваясь змеей, она приближается ко мне в мятой гостиной. Я не могу ни двигаться, ни говорить. Мне не скрыться от этой звездной плоти. Мудрость прелюбодеяния. Нет. Я уйду. Уйду.
— Джим, милый! Нежные жадные губы целуют мою левую подмышку: поцелуй проникает в мою горящую кровь. Горю! Съеживаюсь, как горящий лист! Жало пламени вырывается из-под моей правой подмышки.
Звездная змея поцеловала меня: холодная змея в ночи. Я погиб!
— Нора!
Ян Питер Свелинк. От странного имени старого голландского музыканта становится странной и далекой всякая красота. Я слышу его вариации для клавикордов на старый мотив: Молодость проходит.
В смутном тумане старых звуков появляется точечка света: вот-вот заговорит душа. Молодость проходит. Конец настал. Этого никогда не будет. И ты это знаешь. И что? Пиши об этом, черт тебя подери, пиши! На что же ты еще годен?
"Почему?"
"Потому что в противном случае я не смогла бы вас видеть".
Скольжение-пространство-века-лиственный водопад звезд и убывающие небеса — безмолвие — безнадежное безмолвие — безмолвие исчезновения — в ее голосе.
Не его, но Варраву.
Запустение. Голые стены. Стылый дневной свет. Длинный черный рояль: мертвая музыка. Дамская шляпка, алый цветок на полях и зонтик, сложенный. Ее герб: шлем, червлень и тупое копье на щите, вороном.
Посылка: любишь меня, люби мой зонтик.
Літературознавець К. Генієва пише про психологічне есе «Джакомо Джойс»: «На цих шістнадцяти сторінках була апробована нова поетика, за допомогою якої епос людського життя, епос духу й тіла, історії та приватного життя був уміщений у межі одного дня , що розтягнувся до розмірів вічності».
Твір «Джакомо Джойс» уважається одним із найкращих зразків малої модерністської прози. Написаний у вигляді низки фрагментів, він є своєрідним художньо-щоденниковим літописом історії одного кохання.
Реальною основою сюжету була пережита письменником закоханість в Амалію Поппер, його ученицю. Напружений, динамічний, багатий розмаїтими відтінками плин почуттів ліричного героя, який сприймає любовну ситуацію в усій її неймовірній суперечливості й ускладненості численними табу, адже він — зрілий чоловік, до того ж одружений, а вона — молода дівчина; він — учитель, вона — учениця; його ставлення до своїх почуттів — лірично-іронічне, її — трохи кокетливе,— усе це становить зміст твору. Фрагменти, з яких складається есе, фіксують окремі миті любовних взаємин, віддзеркалюють спалахи почуттів героя та відтворюють різні ракурси образу коханої. Оскільки художні прийоми модернізму багатозначні, то окремі епізоди можна розуміти як такі, що відбуваються лише в розпаленій уяві ліричного героя. У поетиці твору широко використовуються імпресіоністичні засоби (враження, «зупинена мить» тощо), елементи «потоку свідомості».
♦ Джеймс Джойс створив своєрідний жанр психологічного есе, у якому увага зосереджується на внутрішньому житті особистості. Автор сам стає героєм літературного твору. Про це свідчать факти біографії письменника. Назвіть їх, позначте схематично.
Висновок. Автор не тотожний героєві, і це дає можливість вести діалог, показати напружений внутрішній пошук ліричним героєм істини.
♦ Знайдіть у тексті цитати, які характеризують ліричну героїню як «молоду шляхетну особу»; кокетливу жінку; напівдорослу-напівдитину; закохану.
♦ Твір починається запитанням «Хто?». Чому?
♦ Які асоціації викликає у свідомості ліричного героя образ дівчини?
(«Лоша», «випещена в неволі птиця», «чорняве курчатко», «одаліска», «зоряна гадюка»)
♦ Знайдіть у творі використані автором прийоми іронії. («Чорняве курчатко налякане: зненацька уриває; короткі знічені скрики: воно плаче за своєю мамцею, досвідченою квочкою»)
♦ Дослідіть, які кольори переважають в описах, який створюють настрій, враження? (Фіолетовий, рожевий, сірий, темний, опалевий, чорний та ін. — залежно від настрою)
♦ Знайдіть слухові, тактильні та інші образи, з'ясуйте їхню роль. (Короткий смішок, прохолодна розмова, підбори вистукують пустку тощо)
♦ Знайдіть описи гами почуттів ліричного героя. (Можливо, поява «її» — зародження почуттів — вагання — переживання її хвороби — докори сумління через дружину — взаємність — розлука — згасання почуттів)
♦ Знайдіть приклади використання «потоку свідомості», елементів пародійності, інтертекстуальність.
Автобіографічний характер психологічного есе Дж. Джойса "Джакомо Джойс"
"Хто? Бліде обличчя в рамці важкого запашного хутра, її рухи сором'язливі та нервові. Вона носить пенсне. Так: коротка мова. Короткий смішок. Коротке кліпання повік" — так починається психологічне есе "Джакомо Джойс" ірландського англомовного письменника Джеймса Джойса. Реальною основою сюжету є пережита закоханість автора у свою ученицю Амалію Поппер. Митець-новатор відмовився від традиційної манери оповіді, віддаючи перевагу "потоку свідомості", прийому, який дозволяв показати всю розмаїтість відтінків почуття ліричного героя.
У творі Дж. Джойс провадить неспішну, дещо уривчасту оповідь про власні душевні переживання, про сплески емоцій від радості до болю, і саме тому есе має автобіографічний характер. На перший погляд, відсутність динамічних подій створює враження "розмитості" сюжету.
Уважно вчитавшись, ми бачимо: на перший план тут виходить образ Амалії, показаний у різних ракурсах. Ліричний герой не байдужий ні до зовнішніх, ні до внутрішніх рис дівчини. "Виплекана і визріла... повільно її бліді щоки запалюються привітним опалевим рум'янцем... вузол її волосся повільно розгортається і розсипається... довгасті повіки зненацька здригаються..." — так закоханий до нестями чоловік бачить свою ученицю. Уривчастість вражень героя; "безладність " його думок і переживань прекрасно передають його захоплення молодістю та вродою Амалії. В уяві читача постає образ тихої чорноокої дівчини, яка довірливо й зацікавлено дивиться на свого вчителя. Однак любовна ситуація, описувана Джеймсом Джойсом, є складною і суперечливою, адже виникненню взаємного почуття заважають численні табу. Суттєва різниця в життєвому досвіді, дистанція між учнем та ученицею, лірико-іронічне ставлення героя до своєї закоханості... Усе це надає зображуваному плину почуттів розмаїтості відтінків. В есе показані тільки окремі щасливі миті любовних взаємин, хвилинні спалахи почуття автора: "Розіп'ятий коханням?.. Обережніше, Джеймсе! її губи м'яко торкаються, її уривчасте дихання пронизує. Поцілувала". Дж. Джойс згадує і свої переживання під час того, як Амалію оперують. "Йду геть від її спустілого будинку. Відчуваю, що ще трохи й заплачу. 0, ні! Цього не станеться, в одну хвилину, жодного слова, жодного погляду. Ні, ні!" — пише він. Однак кохання знову квітне аж до повної вичерпаності почуттів.
Бачимо, що у творі мало подій і на перший план виходить відтворення емоцій. Проте твір є автобіографічним у повному сенсі цього слова, адже наше життя складається не лише з ряду подій, а й душевних переживань, викликаних ними. Усе, що складається з низки фрагментів, є літописом історії одного кохання.
Питання для повторення й підготовки до тематичної атестації:
- у чому трагізм долі Франца Кафки?
- Які особливості світогляду Кафки?
- У чому творчість Кафки близька до експресіонізму?
- Як здійснюється взаємопроникнення фантастики і повсякденності в новелі «Перевтілення»?
- Яка роль метафори, символу в новелі «Перевтілення»?
- Поясніть авторську позицію в новелі «Перевтілення».
- Охарактеризуйте творчий метод «потік свідомості».
- Назвіть художні відкриття Джойса, які забезпечили йому унікальне місце в історії світової літератури.
- Пригадайте, що таке алюзія, ремінісценція, есе.